Соціальне служіння Церкви починається з конкретної потреби людини та готовності не залишити її наодинці з труднощами. Особливо виразно це видно сьогодні, коли війна загострила багато соціальних проблем, а кількість людей, які потребують підтримки, зростає.

На парафії Блаженного Миколая Чарнецького у Золочеві соціальне служіння стало одним із важливих напрямів церковного життя. Тут опікуються дітьми та дорослими з інвалідністю, підтримують внутрішньо переміщених осіб, людей у складних життєвих обставинах і самотніх людей старшого віку. Про те, як зароджувалася ця праця, хто долучається до неї та які можливості й виклики бачить парафія сьогодні, розповідає її парох о. Михайло Сукмановський – військовий капелан, директор благодійного фонду «Карітас Золочів УГКЦ», президент благодійного фонду «Милосердний самарянин для дітей з особливими потребами».

Служіння починається з потреби людини

Для о. Михайла соціальне служіння має не лише практичний, а й особистий вимір. Його родину у 1947 році примусово вивезли до Сибіру. Рідні опинилися в Прокоп’євську Кемеровської області, фактично починаючи життя з нічого. Про пережите в родині говорили багато, тому досвід людей, які втратили дім, опинилися в нужді чи змушені долати складні обставини, для нього не є абстрактним.

«Вдома завжди була розмова про такі виклики і випробування, які були. Тому я думаю, що Церква сьогодні повинна своїм прикладом, молитвою і матеріальною допомогою опікуватися такими людьми. І це є гарний приклад християнської любові», – говорить священник.

Перші кроки до соціального служіння він робив ще під час душпастирювання на сільських парафіях. Разом із небайдужими людьми шукав можливості допомогти потребуючим родинам, залучав спонсорів, передавав одяг через «Карітас».

Згодом ця праця отримала більш організовану форму. Після повернення з миротворчої місії в Косові у 2008 році о. Михайло разом із дружиною Оксаною започаткували благодійний фонд «Милосердний самарянин для дітей з особливими потребами». Ініціатива отримала підтримку Митрополита Ігоря, який розумів важливість створення при парафії спільноти для опіки над дітьми та людьми з інвалідністю.

За словами священника, важливо було не просто час від часу допомагати окремим родинам, а створити структуру, яка могла б системно працювати з такими потребами. Благодійна організація також відкривала можливості залучати кошти від донорів, які не завжди готові підтримувати безпосередньо релігійні організації.

«Якщо є такі категорії людей, то має бути й опіка для них», – пояснює о. Михайло.

Він також переконаний, що благодійні організації, які діють при парафіях або засновані парохами, мають бути пов’язані з душпастирською відповідальністю Церкви. Це допомагає бачити реальні потреби людей і спрямовувати допомогу туди, де вона найбільше потрібна.

Від допомоги дітям до комплексного соціального служіння

Спочатку діяльність фонду була зосереджена на дітях з інвалідністю та підтримці їхніх родин. З часом з’явилися нові напрями, зокрема раннє втручання в розвиток дитини, робота над її мотивацією, стимуляцією, адаптацією та соціалізацією.

Сьогодні, як зазначає священник, важливо не лише забезпечити дитині необхідну допомогу, а й створити умови, щоб вона могла повноцінно брати участь у житті суспільства. Ця праця стосується також дорослих із фізичною та ментальною інвалідністю, а особливу увагу приділяють підтримці їхніх батьків і родин.

Одним із важливих напрямів є співпраця з державними структурами. Парафіяльні ініціативи вже виходять на рівень реалізації програм спільно з Міністерством соціальної політики та Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю.

Водночас соціальне служіння не обмежується лише роботою з людьми з інвалідністю. Парафія опікується внутрішньо переміщеними особами, місцевими мешканцями, які опинилися у складних життєвих обставинах, людьми за межею бідності та самотніми людьми старшого віку.

За підтримки благодійників їм надають, зокрема, продуктові набори. Допомога надходить через благодійну організацію «Карітас» та інших людей доброї волі.

Окремим напрямом, який священник хотів би розвивати надалі, є домашня опіка. Йдеться про підтримку самотніх і літніх людей, які через вік або стан здоров’я потребують сторонньої допомоги. Для цього важливо знайти відповідну організаційну модель і фінансування.

До соціальних ініціатив долучаються також парафіяльні спільноти, зокрема Лицарі Колумба, які допомагають організовувати різні заходи та підтримувати потребуючих.

Попри різні форми роботи, усі ці ініціативи мають спільну основу: побачити людину, яка переживає складний період, і не залишити її без підтримки.

Отець Михайло Сукмановський з дружиною Оксаною з нагородою “Світле серце вдячності” на щорічному “Вечорі вдячності”

Не лише допомогти, а й відкрити можливості

Для о. Михайла важливо, щоб люди з інвалідністю не сприймалися лише як отримувачі допомоги. Вони мають таланти, здібності та можливості, які потрібно помічати й розвивати.

Про це йому нагадує одна історія з досвіду роботи спільноти. Хлопчик із ДЦП займався зі спеціалістами фонду. Під час одного із занять виникла розмова про динозаврів. Педагогиня чи психологиня, яка працювала з дитиною, почала розповідати про них, але хлопчик виявився значно обізнанішим у цій темі. Він знав різні види динозаврів, їхні особливості та класифікацію.

«Він їй сказав: “Не переживайте, я вас навчу”. І це був для мене дуже цікавий момент», – пригадує священник.

Ця ситуація показала йому, наскільки важливо не ототожнювати фізичну інвалідність із порушеннями інтелектуального розвитку та не обмежувати людину власними уявленнями про її можливості.

Саме тому фонд розвиває різні напрями, які допомагають дітям і дорослим відкривати свої здібності, спілкуватися, навчатися та бути активними учасниками суспільного життя.

Серед тих, хто долучається до цієї праці, священник називає художницю Галину Гевко, яка проводить заняття з арттерапії. Через мистецтво діти можуть виражати себе, розвивати творчі здібності, а згодом навіть представляти власні роботи.

Ще один напрям – спортивні заняття, зокрема плавання та боча. Цією діяльністю займається Ірина Кучер. За словами о. Михайла, спільнота фонду має вагомі спортивні здобутки, зокрема є чемпіонами України з бочі.

Важливу роль у розвитку цих ініціатив відіграє дружина священника Оксана Сукмановська. Вона не лише бере участь у житті спільноти, а й займається пошуком фінансових можливостей для її підтримки.

Усе це допомагає змінювати саме розуміння допомоги: не просто задовольняти певні потреби людини, а створювати простір, у якому вона може розвиватися, знаходити друзів, реалізовувати себе та відчувати власну цінність.

Соціальне служіння – спільна справа

Жодна з цих ініціатив не могла б існувати завдяки зусиллям лише однієї людини. До соціального служіння долучаються працівники фонду, парафіяни, батьки дітей з інвалідністю, волонтери та благодійники.

Особливо важливим о. Михайло вважає те, що батьки дітей, які отримують підтримку, згодом самі стають активними учасниками спільноти. Вони допомагають іншим родинам, долучаються до заходів і поступово беруть на себе відповідальність за спільну справу. До цієї праці долучаються навіть діти парафії.

«Ці люди є часто і парафіянами нашого храму. Вони допомагають не тільки за певну винагороду чи платню, а й з милосердя. Допомагають дітям, організовують для них виїзди. Це також дуже важливо, тому що це формація майбутнього покоління», – зазначає священник.

Водночас соціальне служіння є лише одним із багатьох напрямів життя парафії. Тут діють три хори – дитячий, молодіжний і дорослий, молитовні спільноти, групи підготовки до Першої Святої Сповіді та Урочистого Святого Причастя. Священники займаються військовим і медичним капеланством, підтримують людей молитвою та беруть участь у соціальних ініціативах.

Парафія також організовує літні табори, у яких дітей виховують у християнському та патріотичному дусі.

Для о. Михайла важливо, щоб християнське виховання не обмежувалося лише релігійною практикою. Любов до Бога має поєднуватися з відповідальністю за свою країну та людей, які живуть поруч.

Тому він не погоджується з думкою, що соціальна діяльність докорінно змінила парафію. На його переконання, вона завжди була живою спільнотою, у якій різні напрями служіння доповнюють один одного.

Найбільший виклик – можливість допомогти більше

Попри досвід і вже створену систему соціального служіння, перед парафією залишається чимало викликів. Найбільше на життя спільноти вплинула війна.

Частина батьків і чоловіків із парафії пішли захищати Україну. Через це, за словами священника, громада певною мірою втратила чоловічу присутність і батьківську опіку, якої особливо потребують діти.

Тому парафія намагається більше уваги приділяти дітям, зокрема вівтарникам і учасникам дитячого хору, підтримувати їх і створювати середовище, у якому вони можуть відчувати турботу та увагу.

Інша проблема – фінансування. Соціальні ініціативи потребують постійних ресурсів, а можливостей допомогти всім, хто звертається, часто недостатньо. Не завжди вдається отримати й належну підтримку від місцевої влади.

«Болить, що ми не маємо такої фінансової можливості, як хотілося б, щоб розвивати цю працю далі. Є категорії людей з інвалідністю, люди у складних життєвих обставинах, внутрішньо переміщені особи, які не завжди отримують належну опіку. А ми не можемо надати стільки допомоги, скільки хотіли б», – говорить о. Михайло.

Він також переконаний, що Церкві потрібно шукати сталі джерела фінансування соціальних ініціатив. Серед можливих рішень бачить розвиток власної господарської діяльності, яка могла б приносити постійний дохід для утримання парафіяльних структур і підтримки потребуючих.

Як приклад наводить монастирі, де традиційно поєднували молитву з працею, виготовляли продукцію та реалізовували її. На його думку, парафії також можуть розвивати подібні ініціативи.

Окремо священник говорить про можливість залучення до такої праці людей з інвалідністю, які відповідно до своїх можливостей могли б працювати, отримувати гідну оплату та бути активними учасниками спільної справи. А зароблені кошти можна було б спрямовувати на підтримку соціальних проєктів і розвиток парафіяльної спільноти.

Віра, яка не залишається лише словами

Говорячи про основу соціального служіння, о. Михайло наголошує, що воно не повинно віддаляти Церкву від її головного покликання – молитви, богослужіння та духовного життя. Але водночас віра має знаходити конкретне втілення у ставленні до інших людей.

Він згадує євангельські слова про те, що віра без діл є мертвою, і переконаний: соціальне служіння належить до важливих складових життя Церкви поряд із богослужінням, євангелізацією та навчанням.

«Найважливіше – відчувати радість від того, що ми комусь змогли допомогти. Дуже важливо також шукати донорів, спонсорів в Україні та за її межами, щоб мати можливість підтримувати людей», – говорить священник.

Для нього важливо бачити в кожній людині Бога, пам’ятати про її гідність і не проходити повз чужу потребу. Адже допомога не завжди означає великі кошти. Іноді це час, увага, спільна праця чи готовність бути поруч.

На завершення о. Михайло згадує відомий вислів Ora et labora – «Молися і працюй». Саме в цьому поєднанні він бачить важливу основу християнського життя.

«Завжди маємо служити Богові і людям. І це наша важлива місія, про яку не можна забувати. На яких би щаблях ми не були, які б нагороди чи визнання не мали, завжди треба залишатися людиною, пам’ятати про людей, а особливо – служити Богові», – підсумовує священник.

Підготувала Юлія Козіброда

Джерело