НАСПРАВДІ, російському «медіанатовпу» і «тролям» дуже сподобалися «висновки» Amnesty. І навіть в цьому Калламар дезінформує та маніпулює суспільною думкою.

Небезпека звіту Amnesty в тому, що він не є бронебійною пропагандою як на росТБ, а замаскований під «міжнародне гуманітарне право».

Доповідь, яка й досі висить на головній сторінці сайту організації, називається «Тактика України наражає на небезпеку мирне населення». Мозок пересічного читача сприймає це як: «Українці  розташовують свої гармати біля будинків та використовують цивільних як «живий щит». Тобто формується картинка, яка прямо випливає зі сказаного в тексті, але абсолютно не відповідає дійсності.

Amnesty буквально вбиває в голову тезу: «українські військові створюють бази та використовують техніку в населених цивільними районах, включаючи школи та госпіталі». Те, що дітей в освітніх закладах давно немає (навіть не тому що канікули, а тому що тривають бойові дії) AI не зазначає. Просто пише «школи». І це автоматично створює картинку, що українські військові ховаються за дітьми.

Адже можна було б написати: «Українські підрозділи, відведені з лінії фронту, часто розміщуються у порожніх школах». Але Amnesty так чомусь не пише.

За «правилами війни від Amnesty» виходить, щоб не наражати на небезпеку цивільних, українська армія повинна воювати із загарбником посеред чистого поля. А квартирувати десь подалі від міської забудови. Найкраще зробити поруч великий напис на землі: «ВОЕННЫЕ» (на зразок напису «ДЕТИ» біля драмтеатру в Маріуполі). Аби російські пілоти та артилеристи точно не сплутали мирні об’єкти з військовими. 

За таких умов, можливо, російські снаряди та ракети справді вбивали б менше українських цивільних. Зате, вони б швидко вбили всіх захисників України. І тоді в неушкоджених українських містах вже стояла б російська армія. І не факт, що цивільні не гинули б від російських куль чи канцелярських ножів.

А ще в мирних і неушкоджених містах українцям довелося б по ранках шикуватися на центральних площах у букву Z та скандувати «Ахмат-сила!». Та ця історія, напевно, вже виходить за рамки компетенції та сфери професійних  інтересів Amnesty International. Принаймні поки.

Ця війна з боку України – по-справжньому народна і визвольна. На відміну від війни російської – загарбницької та геноцидної.

І єдиним арбітром, якому вирішувати, як чинити опір переважаючим силам ворога, є а ж ніяк не Amnesty International. Цим арбітром є виключно український народ, який довіряє командуванню ЗСУ. Виходячи з того, що 89% українців проти територіальних поступок на користь Росії заради миру, своє рішення цей арбітр прийняв.

«Ми — продовжує AI — не задокументували випадків, щоб українські військові, які розташовувалися у цивільних будівлях… попросили чи допомогли цивільним евакуювати навколишні будинки». Правда?

Навіть поверховий пошук за запитом в Google надасть купу прикладів закликів до евакуації, які надходили починаючи від голів місцевих адміністрацій і завершуючи президентом України Зеленським. Про створення «зелених коридорів», над яким билася віце-прем’єр Верещук, в AI теж мабуть не чули, як і про автобуси та потяги, на яких вивозили цивільних. Або про загальну евакуацію на Донеччині. І що, це все відбувається без відома і всупереч бажанню українських військових?

«У деяких місцях, де Amnesty International зробила висновок, що Росія скоїла воєнні злочини, включаючи деякі місця в Харкові, ми не знайшли  свідчень перебування українських військових у цивільних зонах, які незаконно стали цілями для російських військових», – пише організація.

Ось за це дякуємо. Хоч десь, хоч наприкінці своєї «доповіді» згадали про росіян, цілі яких в Харкові стали «незаконними», з їхньої точки зору.

Це нічого, що не згадали про Вінницю, Кременчук, Миколаїв (у бізнесмена Вадатурського перед будинком мабуть HIMARS стояв), Чернігів (70% цивільної інфраструктури якого, напевно, зруйновано саме через те, що там перебували українські військові)? 

Цікаво, що у доповіді немає жодної ілюстрації, а всі свідчення AI анонімні. Робиться це для того, щоб захистити інформаторів. Але насправді це перетворює доповідь Amnesty на такий собі анонімний «лист  до редакції», який би нормальний редактор викинув у сміття.

Правозахисна організація (принаймні, такою вона себе ще вважає), повністю спотворила причинно-наслідкові зв’язки та заважає отримати повну картину того, що дійсно відбувається в Україні. Натомість, як зауважує Новая газета. Европа, нещадно маніпулює — пред’являє українцям абсолютно нереалістичні вимоги, а злочини росіян згадує наприкінці дрібним шрифтом.

Небезпека таких міжнародних доповідей в тому, що путінська пропагандистська машина отримує потужні козирі для свого наративу: «київській владі на чолі з її західними кураторами не шкода простих мешканців України». 

А те, що прикриватися жінками і дітьми, це і є тактика Путіна, яку він озвучив ще у березні 2014 року, чомусь вже не згадують.

Проблема Amnesty International не в тому, що вона мимоволі допомагає російській пропаганді, а в тому, що, крім іншого, абсолютно спаплюжила саму ідею об’єктивності при захисті прав людини. Адже, від висновків своєї доповіді так і не відмовилась.

Де окупантам зібрати голоси для «референдуму»

А тим часом на окупованих територіях дивним чином продовжують гинути та зникати призначені Москвою «управлінці». Останнім став Сальдо, який із квітня керував захопленою Херсонщиною. Його терміново евакуйовано до столиці РФ і введено в кому. Діагноз – отруєння. Підозра впала на покоївку, яка привела до Сальдо нового кухаря, який щось не те підкинув у їжу

Гарно живуть гауляйтери, чи не так? З персональними покоївками та кухарями. І це в той час, коли  місцевому населенню пропонують 10 000 рублів на місяць і за безцінь здавати свою сільгосппродукцію. 

НАСПРАВДІ, цим призначеним менеджерам на окупованій Херсонщині як пороблено. Вже підірвали автомобіль Савлученка, який був «головою управління сім’ї, молоді та спорту ВЦА Херсонської області». В окупованій Новій Каховці вогнепальних поранень зазнав так званий заступник голови окупаційної «адміністрації» Гура. Згодом він помер. Тепер Сальдо. Замість нього керувати областю буде призначенець з ФСБ Єлисєєв. Чи надовго?

Москва поспішає. Їй вкрай необхідна суспільна підтримка і опора серед місцевого населення на окупованих територіях. Схвалення плану входження до складу Росії. А з цим у неї величезні проблеми.

Поки всі зусилля пропагандистів і політтехнологів не призводять до результату, якого хотіла б російська влада.

Ще в середині липня на зайнятих територіях Запорізької та Херсонської областей провели закрите соціологічне опитування про те, чи хочуть місцеві жителі приєднання до Росії. За його результатами за приєднання виступили близько 30%, стільки ж (в умовах окупації!) висловилося за збереження областей у складі України. Решта «вагалася з відповіддю».

Достовірних соціологічних даних поки немає, однак у Кремлі не сумніваються, що незважаючи на низький рівень підтримки референдуми «пройдуть як треба». Через «особливі обставини» під час «волевиявлення» буде відкрито обмежену кількість дільниць, на яких чекатимуть проросійськи налаштованих мешканців. Цю картинку і використовуватимуть пропагандисти у своїх репортажах. 

«Якщо окупанти вирішать влаштувати псевдореферендум, то назавжди втратять можливість сісти за стіл переговорів з Україною та цивілізованим світом. Усі, хто допомагають агресору, відповідатимуть перед Україною та перед законом», – заявив президент Зеленський.

Про що каже примусова «паспортизація»

При цьому не збавляє обертів кампанія Кремля з примусової паспортизації окупованого населення. Так звана «заступниця голови тимчасової адміністрації» Губарєва заявила, що на Херсонщині почали приймати заяви українців на отримання громадянства РФ без місцевої прописки.

Документи приймають від мешканців усіх регіонів України на підставі указу Путіна про спрощення набуття громадянства РФ для українців.

Як узгоджується ініціатива щодо «з’ясування думки» населення про входження в РФ з попередньою тотальною примусовою паспортизацією цього населення, кремлівські політтехнологи поки не пояснюють.

НАСПРАВДІ, виходячи з даних, які просочуються з окупованих територій, механізм «росіянізації» українців виглядає наступним чином. Якщо не візьмеш російський паспорт, то:

• не влаштуєшся на роботу;
• не отримаєш зарплату і пенсію;
• не збережеш бізнес;
• не захистиш майнові права;
• не отримаєш права водія;
• не потрапиш до лікарні;
• не купиш ліки чи сімкарту.

Всі ці «не», а також багато інших, засвідчують лише одне «не»: підтримки ідеї переходу у російське підданство серед українців окупованих територій немає.

Де межа ненависті на російському телебаченні

І наостанок про скандал серед пропагандистів, який спалахнув у прямому ефірі телеканалу «Россия 1».

Очільник російської націоналістичної партії «Родина» (яку раніше очолював «екс-космонавт» Рогозін), депутат Держдуми від фракції ЛДПР Журавльов, виступаючи в ефірі програми «60 минут», пригрозив вбити військового кореспондента німецького видення Bild в Україні Бйорна Штритцеля.

Журавльов заявив: «Я хочу цьому націку — і мені начхати — сказати, що ми всі прийдемо і всіх вас вб’ємо!». Ведучий програми Попов (чоловік Скабєєвої), який до цього казав, що німецькі журналісти є нащадками Геббельса, застеріг депутата, що «не треба вбивати журналістів». За 26 секунд, що тривав його діалог із Журавльовим, останній декілька разів повторив, що йому «начхати і він все одно буде вбивати».

Те, що це зайшло занадто далеко, зрозуміли і в ЛДПР. І негайно випустили офіційну заяву, в який не тільки засудили Журавльова, а й натякнули на можливість вигнання з фракції.

НАСПРАВДІ, джин ненависті вже вилетів з російської телевізійної пляшки. І назад його не запхати. Спочатку пропаганда виховувала аудиторію, тепер вже аудиторія повчає пропагандистів. Тому залишається підвищувати градус ненависті до: українців, американців, німців, євреїв, журналістів, зірок власного шоу-бізнесу тощо. Утримати аудиторію, згідно з класикою жанру реаліті-шоу (а саме так і виглядають безперервні «60-хвилинки ненависті» на росТБ), біля екранів можна тільки подальшим збільшенням ненависті.

Але, гадаємо, у ЛДПР на це відреагували б більш спокійно, якби спіч Журавльова про плани вбивства свого журналіста той самий Bild не зробив відомим на всю Німеччину. А потім його підхопили інші німецькі та світові ЗМІ. Ось тому в ЛДПР демонстративно відхрестилися від Журавльова, заявивши, що це не думка партії, а його особиста, яка перейшла усі межі.

Проте і в Німеччині, і в Україні, і в усьому світі вже зрозуміли, що ненависть у російській пропаганді меж не знає.

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело