НАСПРАВДІ, хай би вони й надалі в Росії використовували безкоштовну солдатську працю на «будівництвах народного господарства». В СРСР це було абсолютною нормальним явищем.

Але ця новина цікава українцям й тим, що керівництво російської залізниці (РЖД) зобов’язали завербувати не менше 10 тисяч цивільних співробітників для участі у війні з Україною.

Про це повідомляє видання The Insider з посиланням на пост та документ, які опублікував виконавчий директор російської правозахисної організації «Школа призовника» Олексій Табалов.

У документі йдеться про те, що президент Путін особисто встановив квоту на контрактників у розмірі 10 тисяч осіб з числа персоналу РЖД. 

Тим, хто погодиться на контракт, обіцяють відпустку без збереження заробітної плати, але зі збереженням робочого місця.

Також Путін 5 вересня розпорядився «забезпечити трудові гарантії громадянам, які йдуть добровольцями для участі у спецоперації в Україні».

Отже БАМ і Транссіб безкоштовно будуватимуть військові залізничники, в той час як 10 тисяч штатних співробітників РЖД підуть на війну в Україну. І ось так в Росії працює практично все. 

Путін вирішив гнати на війну бюджетників. Щоб відтягнути повний розгром та втечу – потрібне м’ясо. Поки воно горітиме і шукатиме свої відірвані ноги, у Путіна виникне час продумати черговий крок у своїй гібридній мобілізації.

Спочатку в бій ішли «кухарі», потім зеки. Але Путін зрозумів, що з ними в Україні далеко не заїдеш. Тепер йому знадобились і стрілочники. Поки що у буквальному сенсі цього слова. Але незабаром знадобляться й ті, на кого можна буде перевести стрілки за програну війну.

Ціна «героїзму» російських десантників

З початку вересня російські пропагандисти та прокремлівські блогери як за командою перейшли від тез про «фейковий» або «заздалегідь провальний» контрнаступ України до наративу про «наступ, який необхідний для виживання Україні як державі».

«Воєнкори», а слідом за ними і офіціоз, захлинаючись розповідали про героїзм російських десантників, які нібито зупинили контрнаступ ЗСУ на півдні. Паралельно цілий міністр оборони Росії Шойгу особисто відрапортував про «звільнення» Благодатного – «важливого стратегічного пункту»: селища площею 400 квадратних метрів з населенням 400 осіб.

Але 5 вересня тональність «переможних» виступів різко змінилася на тривожну, а інколи й відверто панічну.

НАСПРАВДІ, тут цікаво інше: по-перше, термін «контрнаступ» уже використовується в офіційних зведеннях. Що викликає питання до головного кремлівського гасла останнього часу: «Все йде за планом».

Другий момент: пасаж про героїзм десантників. Десант – це інструмент спеціального наступального призначення, а не оборонних дій. Це зброя прориву. Коли десант чинить спротив та обороняє, як Сталінград, донбаську «хатинку лісника», виникають цілком природні питання до командування. А де ж піхота? Яка для того й існує, щоби зупиняти і стримувати противника під час наступу? 

Напевно, її ще не підготували з російських залізничників. Іншого пояснення «героїзму російських десантників» немає.

З огляду на те, що темпи «звільнення Донбасу» з 330 метрів в день зменшились за висновками британської розвідки до 1 км за тиждень, а майже половина Донецької області  контролюється Україною, «героїзм російських десантників», щоб прикрити дурість військового командування на чолі з Шойгу, який пишається «звільненням» 400-метрового селища, ще дуже знадобиться.

Історія повторюється для Росії через 117 років

Саме тому все частіше з вуст вищого російського керівництва лунають пропозиції про мирні переговори. Нагадаємо, лише за останні 10 днів це було двічі. З огляду на це, цікаво згадати той факт, що рівно 117 років тому Росія офіційно визнала свою поразку в іншій війні. Трапилось це 5 вересня 1905 року підписанням Портсмутського миру з Японією.

НАСПРАВДІ, експерти у нинішній війні з Україною знаходять чи не найбільше паралелей саме з російсько-японською війною, яку теж у Москві та Санкт-Петербурзі на початку ХХ століття вважали «маленькою і переможною». Давайте й ми порівняємо:

• Цар Микола ІІ мріяв тоді як мінімум про створення «Жовторосії» (далекосхідної Новоросії) у Маньчжурії, а як максимум – про прийняття титулів богдихана китайського та мікадо японського.
• При його дворі панувала думка, що Росія почне війну, коли забажає, а переможе легко і швидко: «Чи нам, переможцям Наполеона, побоюватися якихось «макак»?» Такі само шапкозакидальні настрої панували і тоді й зараз.
• Населення Росії становило 141 мільйон, а Японії 46 мільйонів. Чисельність збройних сил мирного часу відповідно – 1,1 мільйона та 180 тисяч, після мобілізації – 4,54 мільйона та 850 тисяч осіб. 
• Саме під час цієї війни росіяни втратили свій символ – крейсер «Варяг», а згодом у найбільшій морській Цусімській битві – флагманський корабель броненосець «Князь Суворов». 
• Були у росіян росіян поразки і на суходолі, під Мукденом.
• Після цього Микола II замислився про мир з Японією. Для завершення війни потрібно було ще рік боїв і мільярд рублів. На той час витрати Росії вже перевищили два мільярди. (середня зарплата робітника тоді була близько 40 рублів). 
• Революція 1905 року та Цусімська ганьба породили у царя настрій закінчувати війну негайно.
• У ході переговорів, що тривали в Портсмуті з 9 серпня по 5 вересня, росіяни у підсумку втратили свою важливу військово-морську базу Порт-Артур, та передали південний Сахалін японцям.

Потім були програна Перша світова війна, друга революція 1917 року, які фактично призвели до кінця російської монархії.

Цікаво, що саме 5 вересня Путін захотів піднести японцям урок політичної географії, заявивши, що «країною висхідного сонця» треба вважати Росію. Мовляв, «світанок у нас раніше ніж в Японії». З огляду, наприклад, на минулорічний ВВП на душу населення Японії ($ 35 278) та РФ ($12 172) не важко здогадатися де бажала б зустрічати справжній, а не геополітичний світанок переважна більшість росіян.

Як довго Путін закручуватиме гайки

Погодьтеся, паралелей вистачає. Хоча революційною ситуацією в Росії зараз ніби не пахне. Бо за рейтингом придушення свободи Путін далеко обскакав усіх царів разом взятих і програє хіба що Сталіну. І то лише тому, що тоді не було інтернету.

Але в будь-якому разі історичний досвід доводить: якщо довго і методично закручувати гайки, то зрештою їх може зірвати.

Черговим кричущим випадком закручування гайок став вирок, який 5 вересня було винесено журналісту Івану Сафронову за державну зраду – 22 роки позбавлення волі.

За версією слідства, Сафронов передав західній стороні сім файлів із секретною інформацією про військово-технічне співробітництво Росії з Лівією, Алжиром, Сербією, країнами СНД та Сирією. 

Цікаво, що всі ці «секретні документи» є у відкритому доступі, а жоден свідок не дав свідчень проти Сафронова. Бо не вважав, що він вчиняє злочин.

Фактично, це вирок «ні за що». Як вважають експерти, Сафронов потрапив під роздачу через якісь підкилимові апаратні ігри в Москві, зрозумілі тільки самим гравцям. 

Навряд чи слідство і суд у курсі цих ігор, вони просто отримали вказівку та виконали її, а тому формальна сторона справи Сафронова взагалі не відігравала жодної ролі.

НАСПРАВДІ, для розуміння ситуації щодо засудженого на 22 роки журналіста, треба знати декілька цифр. Наприклад:

• Основний виконавець вбивства політика Бориса Нємцова Заур Дадаєв засуджений до 20 років.
• Учасник теракту в «Норд-Ості» Хасан Закаєв отримав лише 19 років – він перевозив вибухівку для терористів.
• 16 років дали «золотому полковнику російської поліції» Дмитру Захарченку, в якого крім іншого знайшли  валюту в еквіваленті 8,5 мільярда рублів.
• Красноярського кримінального авторитета Анатолія Бикова за вбивства 20-річної давнини нещодавно посадили лише на 13 років.
• Відомий на весь світ Сергій Скрипаль, якого травили «Новачком» агенти «Боширов» і «Петров», був заочно засуджений до 13 років.
• Серійний гвалтівник Олег Косарєв отримав 20 років.
• Скопинській маньяк Віктор Мохов (викрав у 2000 році двох неповнолітніх дівчат, протримав і ґвалтував їх у підвалі протягом майже 4 років) – 17 років.

Як довго Путін ще зможе закручувати «гайки» і давати 22 роки позбавлення волі за державну зраду журналісту, який до того ж був абсолютно лояльним до його режиму, невідомо. 

Сафронову не зарахували як пом’якшувальні обставини навіть роботу радником у рогозінському «Роскосмосі» та публічну підтримку анексії Криму й подальшого вторгнення в Україну. 

Хоча, якщо російський народ терпітиме й надалі путінські вироки, то свобода йому дійсно не потрібна. Бо що з нею робити росіяни не знають і не цінують її. Українці – знають та цінують. І тому боротимуться за свою свободу. Разом з усім вільним світом.  

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело