Коли наприкінці Другої світової війни встановлювався польсько-радянський кордон, комуністичні режими в Україні та Польщі підписали 1944 року угоду про «взаємний обмін населенням». Результатом цієї угоди стало переселення близько 750 тисяч українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини. Переселення – яке мало бути добровільним, а перетворилося на примусову депортацію – обернулося для людей репресіями, втратою домівок і майна, а для декого – і життя, обмеженням прав. Були втрачені громади українців зі своєю історією та культурою, які до переселення поколіннями жили на своїй малій батьківщині. З іншого боку кордону, з західних областей радянської України, до Польщі переселили майже 790 тисяч поляків та євреїв.

Частина депортованих українців із польсько-українського прикордоння опинилися у тих південних і східних регіонах, які зараз опинилися під тимчасовою російською окупацією або на лінії фронту. Люди, чия родинна пам’ять уже має біль від втрати рідного дому, втратили його вдруге, або зіткнулися з переслідуваннями, загрозою життю та здоров’ю.

«До російсько-української війни лемки казали, що вірять і сподіваються, що депортації більше не повторяться. Для них це корінний біль, як для багатьох українців Голодомор. На землях, куди їх примусово переселили, вже виросли їхні нащадки, які полюбили степ, полюбили Дніпро. І тут знову приходять москалі і розповідають їм, що їхні діти не так виховуються, що вони поїдуть у Сибір і так далі. Це – молох історії, який важко уявити», – розповідає історик, дослідник примусових депортацій 1944–1951 років та автор книги «Вигнані на степи. Депортація українців із Польщі на Південь України в 1944–1946 роках» Роман Кабачій.

Детальніше про долю депортованих у 1944–1951 роках українців, які опинилися на півдні та сході, він розповів в інтерв’ю Український інститут національної пам'яті.