НАСПРАВДІ, протиставлення «спецоперації в Україні» та «війни із колективним Заходом» регулярно використовується російською пропагандою.

Фактично визнавши поразку у «спецоперації», Москва водночас визнала і програш у «війні з НАТО». Вже відкрито обговорюються не наступальні, а виключно оборонні заходи.

Лідер «Справедливої Росії – За правду» Сергій Міронов також з трибуни Держдуми запропонував ввести у прикордонних регіонах «до яких впритул підійшла лінія фронту і які регулярно зазнають нападу, режим «контртерористичної операції з усіма наслідками».

Якщо лідери двох провідних фракцій Держдуми вже відкрито говорять не про війну до переможного кінця, а про оборонні дії на власній території, то справи у Путіна дійсно кепські.

У Кремлі природно відреагували на хвилю критики на адресу керівництва (читай: Путіна) з боку вже не тільки військових Telegram–каналів, а й політиків та інших відомих осіб.

«Що стосується критичних точок зору, доки вони залишаються в рамках чинного законодавства – це плюралізм, але межа дуже і дуже тонка, тут потрібно бути дуже акуратними», – попередив Дмитро Пєсков.

Симоньян і Кеосаян не допоможуть Вірменії

Натомість партія Путіна «Єдина Росія», яка вчергове перемогла на нещодавніх регіональних і муніципальних виборах з приголомшливим результатом, що дозволило заявити про «подальшу, непохитну і всебічну підтримку дій президента», вустами спікера Держдуми Володіна продовжує наполягати на тому, що нічого поганого не відбувається. Захід буде розбито, а «майбутнє за Росією і такими об’єднаннями як БРІКС, ШОС, ОДКБ, ЄАЕС».

НАСПРАВДІ, про майбутнє ОДКБ (інша назва «Ташкентський договір») як не найяскравіше говорить чергове загострення вірмено-азербайджанського конфлікту, яке сталося 13 вересня. Прем’єр-міністр Нікол Пашинян заявив про 49 загиблих вірменських військових.

Вірменія офіційно звернулася до ОДКБ, членом якої вона є, і безпосередньо до Москви (в рамках двостороннього договору) з вимогою допомоги згідно статуту ОДКБ. Відзначимо, Азербайджан до цього військово-політичного блоку не входить.

Тобто Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан зараз мали б єдиним фронтом виступити за Вірменію проти Азербайджану. Адже саме для цього і створювалася ця організація.

Між іншим, Єреван вже не вперше сподівається на цей механізм «колективної безпеки». У жовтні 2020-го в розпал азербайджанського наступу під час Другої карабахської війни вірменський прем’єр Нікол Пашинян вже звертався в ОДКБ. Тоді йому відповіли, що організація несе союзницькі зобов’язання лише в разі агресії проти держави-члена, а Нагірний Карабах не є територією Вірменії.

Вдруге Пашинян просив ОДКБ втрутитися у травні 2021 року під час загострення вже безпосередньо на вірменсько-азербайджанському кордоні. Максимум, на що тоді спромоглася Москва, це виступити з ініціативою посередництва між двома державами. Але це посередництво нічого не вирішувало, про що свідчить нова криза вже у вересні цього року.

У відповідь на своє третє звернення до «безпекової організації» вірмени отримали від ОДКБ заяву про «неприпустимість застосування сили та необхідність врегулювання конфлікту дипломатичними шляхами». Кремль обмежився висловленням «крайнього занепокоєння».

Після цього український політичний аналітик Максим Михайленко запропонував створити сили російської спецоперації, у склад якої увійшли б пропагандисти вірменського походження: Тигран Кеосаян, Карен Шахназаров, а також голова МЗС РФ Сергій Калантаров (Лавров). «Не все ж цим телевізійним сміливцям ховатися під спідницею Маргарити Симоньян», – кепкує Михайленко.

Правда пізніше того ж дня за проміжними підсумками екстреного засідання Постійної ради ОДКБ за участі керівництва Секретаріату та Об’єднаного штабу організації російський представник Мікаел Агасандян заявив, що «Російська Федерація та Республіка Білорусь не терпітимуть провокацій з боку азербайджанської воєнщини та їх покровителів з Туреччини і країн НАТО, і спрямують військовий контингент для належного врегулювання Нагірно-Карабахського конфлікту».

А що ж інші учасники колективної безпеки? У тому ж повідомлені зазначено, що представники Таджикистану, Киргизстану і Казахстану «висловили свою незгоду з односторонніми і неузгодженими діями Російської Федерації та Республіки Білорусь і, як раніше, дотримуються думки про те, що даний конфлікт може бути врегульований виключно політико-дипломатичними методами в рамках існуючих домовленостей та широкої участі міжнародної спільноти».

Ось такий дух «колективності» панує серед підписантів Ташкентського договору. Не дивно, що в свій час з цієї дружньої компанії втекли Грузія, і той же Азербайджан. А Узбекистан, в столиці якого підписувався Договір про колективну безпеку, тікав від військового партнерства з Москвою аж двічі: у 1999-му і в 2012 роках.

Втім навіть на обіцяний цього разу Москвою і Мінськом військовий контингент Єревану краще не розраховувати. У російських і білоруських військових зараз вистачає і більш серйозних клопотів, ніж безпека Вірменії. Тим паче, що новину про військову допомогу проти «азербайджанської воєнщини» з сайту ОДКБ швидко прибрали, залишилася лише її архівована версія. 

Москва і Київ: між березнем і вереснем

На тлі вірменсько-азербайджанської кризи, яку офіційний Баку коментує не без частки іронії «всі цілі операції будуть досягнуті», Україна і НАТО (в особі екс-генсека Андреса Фог Расмуссена) 13 вересня презентували варіант так званого Київського договору.

Екс-президент РФ Медвєдєв, який зазвичай присвячує свій час дрібному хамству в соцмережах, цього разу визнав, що йому страшно і просив Захід не розправлятися з Росією, інакше «усі хапнуть лиха».

НАСПРАВДІ, істерика Медведєва стосується не стільки гарантій безпеки, які пропонується надати Україні з боку країн-партнерів, скільки умов переговорів, на які останнім часом так наполегливо натякає Москва. (Востаннє це робив Лавров 11 вересня).

З боку Києва вони змінилися кардинально. Журналістка Бі-бі-сі Вікторія Жухань порівняла вересневий варіант договору безпеки та березневі переговорні позиції України у Стамбулі.

Ось що з цього вийшло:

Березень: Росія і Китай серед потенційних гарантів безпеки України.

Вересень: Росії та Китаю немає у списку.

Березень: Україна обіцяє змінити Конституцію і не вступати до НАТО.

Вересень: Прагнення вступити до НАТО закріплене в Конституції, гарантії безпеки не можуть бути обміняні на нейтральний статус.

Березень: Гарантії безпеки не поширюються на Крим та ОРДЛО.

Вересень: Територіальна сфера охоплення гарантій поширюється на всю територію в межах міжнародно визнаних кордонів України.

Березень: Заборона розміщувати в Україні іноземний контингент, військові навчання можна проводити лише за згоди гарантів.

Вересень: Спільні навчання ЗСУ і партнерів на території України з іноземними інструкторами та радниками; гарантії не повинні виключати жодної форми підтримки для забезпечення самооборони України.

Березень: Для початку дії угоди армія РФ має повернутися на межі 23.02.2022.

Вересень: Гаранти повинні утримуватися від скасування санкцій проти Росії, узгоджених з 2014 року, допоки Москва: а) не припинить агресію проти України; б) не гарантує, що в майбутньому не нападе на Україну; в) не компенсує Україні збитки, завдані під час вторгнення.

«Якщо Україна в майбутньому знову зазнає нападу, то за її запитом гаранти повинні будуть зібратися для колективних консультацій протягом…24 годин. Далі країни-гаранти разом чи окремо можуть вжити заходів у межах, наприклад, 72 годин», – прокоментував проєкт безпекового Київського договору Андерс Фог Расмуссен.

Здається, вірменам залишається лише заздрити. Але недовго. Схоже, після чергового «висловлення занепокоєння» з боку Росії, Білорусі та всього ОДКБ вона піде дорогою Грузії, Азербайджану та Узбекистану.

Що ховається за муніципальним флешмобом

Складається враження, що самому Путіну, вже час не йти, а бігти. 13 вересня з’явилася новина, яка на перший погляд, жодного стосунку до України не має: муніципальну раду округу «Смольнінське» у Санкт-Петербурзі можуть розпустити.

Приводом стало те, що вона нібито певний час не проводила засідань. Причиною – заклик до Держдуми висунути звинувачення у держзраді Путіну, щоб звільнити його з посади через війну в Україні.

У тексті звернення, зокрема, йдеться, що «в ході бойових дій гинуть молоді працездатні громадяни Росії та страждає її економіка».

А одразу після вторгнення в Україну ці ж депутати направили Путіну звернення із закликом зупинити війну і піти у відставку.

На них були складені адмінпротоколи за «дискредитацію армії», а тепер їх раду і зовсім можуть розігнати.

Але флешмоб вже було не спинити. Схожі звернення вирішили надіслати депутати Ломоносівського округу Москви. А депутатка петербурзького муніципального округу Семенівський Ксенія Торстрем опублікувала відкрите звернення з вимогою відправити Путіна у відставку.

«Муніципальні депутати з 18 різних округів Москви, Петербурга та Колпіно вимагають відставки Путіна. Текст петиції короткий, нікого не «дискредитує». Якщо ви мундеп і хочете приєднатися – ласкаво просимо», – йдеться у поясненні.

Петицію крім московських та санкт-петербурзьких депутатів підписали їх колеги з Тульської, Самарської, Томської, Воронежської та Ленінградської областей.

НАСПРАВДІ, усе виписано чітко і юридично підкопатись нема до чого. Процедура розпуску рад муніципальних округів досить важка, потребує багато часу і бюрократичної тяганини. Її, звичайно, можна прискорити відомими всьому світу репресивними методами.

Але це вчергове доведе лише слабкість Путіна. Над диктатором починає відверто сміятись власний народ. А це найстрашніше з того, що може з ним трапитись.

Що ж, Путіна, як бачимо, «скасовують» поступово, маленькими дозами інформаційних токсинів. Пєсков, нагадаємо, нещодавно визнав: Путін ЗМІ, блоги, соцмережі та Telegram не читає, а отримує доповіді з витягами.

Він живе в інформаційному бункері, за вікном якого, в образі великого потьомкінського села, вся Росія. І в ній все гаразд.

Так само приблизно було з царем Миколою II.  Ще в січні 1917 року в «його Росії» все було добре, а наступного місяця революція буквально змила і самого Миколу, і «його Росію», і взагалі 300-річну царську династію. Трапилось це за три дні. А путінському режиму не триста років, а лише два десятки.

І хто знає, можливо, приборкувати черговий російський безглуздий і нещадний бунт на території, де розташована ядерна зброя, доведеться передовому загону НАТО в особі ЗСУ за підтримки ОДКБ. Мотивації у всіх провести таку спецоперацію буде більше ніж достатньо.  

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело