​​75 років тому народився Валерій Марченко.

Він прожив 37 років. Дев'ять із яких – провів у радянських таборах і на засланні. Правозахисник, журналіст, есеїст, перекладач, учасник Української Гельсінської групи, Валерій Марченко виступав проти русифікації, писав про Голодомор, висміював соціалістичний реалізм у літературі.

Народився 16 вересня 1947 року в Києві. Мав прізвище Умрилов. Батьки розлучилися. У 25 років Валерій взяв прізвище діда, історика, автора праць з історії України доби середньовіччя, ректор Львівського державного університету імені Франка в 1939–1940 роках Михайла Марченка, якого в 1941-му арештували за доносом.

Валерій закінчив філологічний факультет Київського університету. Вивчав також тюркські мови, стажувався у Бакинському університеті. Після вишу працював у «Літературній Україні», а за сумісництвом – викладав українську мову та літературу у столичній школі. Валерій був схожий на французького кіноактора Жана Поля Бельмондо. Подобався дівчатам, але завести сім’ю не встиг. Його есе потрапило до спецслужб. 25 червня 1973 року Марченка заарештували. За «наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад, радянську дійсність і національну політику КПРС» засудили до 6 років колонії суворого режиму і 2 років заслання.

В ув'язненні Валерій перекладав з англійської Джерома Джерома, Герберта Велса, Сомерсета Моема, Декларацію Незалежності США Томаса Джефферсона. Його переклади конфісковували, але він продовжував. Писав про ув’язнених воїнів УПА, засуджених за часів Сталіна, про нестерпні умови перебування в’язнів. Марченка постійно допитували й примушували зректись своїх поглядів. Він не корився.

«Хто поверне Києву золото­главий Михайлівський собор? Чим заповнить Україна величезну порожнечу в науці, літературі, мистецтві, яка постала внаслідок вандальської культурної революції? Ох, ця наша степова флегматичність! Роздумуємо, що зробити раніше, що пізніше, чекаємо на щось — і тратимо, програємо, гинемо! Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору-свідомість, що ярмо — нестерпне. Треба було мені… відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна й треба боротися. Нам ніхто не допоможе, крім нас самих», — писав Валерій Марченко.

На засланні з 1980-го листувався з італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, волонтеркою «Міжнародної амністії». У 2010-му їхні листи видано під назвою «Валерій і Сандра». Марченко повернувся у Київ 1981-го. За ним стежило КДБ, був змушений працювати сторожем у дослідному господарстві рослинництва. У січні 1983-го до рук кагебістів потрапили дві статті, які публіцист передав для друку на Захід. Його заарештували вдруге.

«У пермських радянських концтаборах я зіштовхнувся з брехнею та беззаконням. Як людина вільна я не міг мовчати і писав про те. За це мене зараз судять. Мені як громадянинові і чоловікові соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги», – сказав Валерій Марченко в останньому слові на суді. Як «особливо небезпечного рецидивіста» його засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. «Можна було дати і менше, я стільки не проживу», – такими були слова Валерія Марченка після оголошення вироку.

55 днів засекреченим етапом смертельно хворого журналіста везли до станції Кучино Пермської області. Мати оббивала пороги судів, КДБ, писала листи та оскарження. Безрезультатно. Ліки, які вона посилала, повертали.

7 жовтня 1984 року Валерій Марченко помер у тюремній лікарні в Ленінграді, у нього відмовили нирки. Тіла в’язнів не віддавали родичам, ховали поблизу тюрем. Однак наполегливість матері і тиск Заходу змусили кагебістів поступитися – це стало унікальним випадком в історії радянських таборів. Валерія поховали поруч із дідом ­у Гатному. 14 жовтня 2017 року встановили гранітний пам’ятник. На ньому викарбувані слова американського президента Рональда Рейгана: «Його життя назавжди лишиться прикладом для всіх тих, кого глибоко хвилюють права українського народу».

1991 року Валерія Марченка реабілітовано посмертно.