Пропаганда робить світ зрозумілішим, але за рахунок втрати правди
Сьогодні є безліч назв для одного й того (чи багато в чому близького) інструментарію — прямого і непрямого впливу на масову свідомість. Це інформаційні та психологічні війни (або операції), це ментальні війни, це когнітивні війни… А пропаганда є першим таким терміном, виникнення якого відраховують від 1622 року, коли у Ватикані виникла конгрегація пропаганди, покликана поширювати віру по всьому світу. (Сьогоднішню роботу цього підрозділу Ватикану див. [1]). У процесі такої роботи люди отримували нову картину світу, яку не так легко можна було змінити, а християнство – нових вірян. Ігнатій Лойола зробив свій внесок у розробку такого інструментарію, і навіть С. Ейзенштейн вивчав його ефективність.
В історії релігія та ідеологія були такими двома потужними «моторами», які могли перетворювати людей на своїх прихильників. Вони не лише розпізнають і ділять людей за принципом «свій-чужий», а й спрямовані на розширення простору «своїх» за рахунок трансформації «чужих». Образи чужих завжди змальовували чорною фарбою, що у принципі притаманно всім воєнним ситуаціям, де завжди ставиться завдання «розлюднювання» образу противника. Війни завжди велися з опорою на релігійні чи ідеологічні гасла. Це водночас говорить і про те, що людина почувається спокійно лише в оточенні собі подібних. Люди, що мають відмінності, завжди вселяють підозри і тому від них прагнуть позбутися. Тим самим створюється однорідне середовище, де всі говорять і думають однаково. У них однакові боги та однотипні президенти.
Тоталітарні держави намагаються довести цю однорідність до максимуму. Звідси постійний контроль над вчинками та думками людей. Створюється канон правильної поведінки кожного віку. В СРСР це були вікові об’єднання: жовтенята, піонери, комсомольці, комуністи… З 1924г. по 1991 р. гасло піонерів було «Будь напоготові! Завжди напоготові!”. Повна версія: «До боротьби за справу Комуністичної партії будьте напоготові!» (Відгук: «Завжди напоготові!»). Тобто ідеологія «запускалася» в голову дитини, яка ще нічого не розуміє.
Найвідоміша піонерська пісня починалася таким куплетом:
Взвейтесь кострами, синие ночи, Мы Пионеры — дети рабочих! Близится время светлых годов, Клич пионеров — всегда будь готов!
(укр.: Спалахніть багаттями, сині ночі! Ми піонери – діти робітників! Наближається ера світлих років. Клич піонера – завжди будь напоготові!)
Той, хто не став піонером, почувався не зовсім нормальним, хоча таких практично й не було. Цікаво, що сьогодні Росія відроджує аналог піонерського руху [2]. Не менш важливо і те, що очолить наглядову раду нового російського руху дітей і молоді В. Путін [3]. Тобто перед нами чергове відродження радянського інструментарію, який дає змогу змусити людину з дитинства думати правильно.
По суті, це такі вікові об’єднання людей з метою полегшення пропаганди. А вона, у свою чергу, дає правильну картину світу, де все розкладено по поличках. Згадаймо класика, що розкриває завдання «пропаганди»: «У сильного завжди безсилий завинив». Ці слова пролунали дуже давно, але їхня актуальність не зникла і сьогодні.
Сильний позитивний приклад можливий і простежується на сильному негативному прикладі. Всі казки будуються на тому, що той, хто порушив правила, прямує до програшу. Червона Шапочка заговорила з незнайомцем і потрапила у халепу. Тобто нормальна поведінка виявляється чимось середнім між наднеправильною і надправильною.
Інтернет заповнений прикладами правильної та неправильної поведінки. Тільки тепер у них фігурують не жаби-вовки-ведмеді, як у старі часи, а люди та країни. Прислів’я говорить, що поганий приклад заразливий. Тому негативний приклад одразу намагаються загальмувати і покарати за нього.
Україна була найбільш неправильною республікою СРСР, якщо не брати до уваги прибалтійських. Вже Андропов, побоюючись розподілу республік за національною ознакою, запросив пропозиції щодо розподілу СРСР за господарською діяльністю. Він хотів створити в СРСР «штати» за аналогією з американськими.
Україну пострадянська Росія завжди моделювала у своїх інформаційних потоках як «неправильну». З одного боку, Україну вписували до числа братніх слов’янських республік разом із Білоруссю. Але це був абстрактніший рівень, а на конкретному — останніми роками Україна була неправильним відображенням Росії, де постійно відбувалися відповідно неправильні події. Україну принципово треба було прибрати з позитивного прикладу, оскільки там в результаті виборів змінювалися президенти і, як би там не було, існували різні партії. Білорусь же повторювала модель єдиного президента… І дружила з Росією. Тепер навіть її літаки Росія переобладнала для несення ядерної зброї [5].
У медіа зберігається наратив неправильної України проти правильних Росії та Білорусі. Він дуже давно був запущений, і частина провини за підтримку населенням війни лежить саме на ньому. Якщо всі новини про Україну тривалий час підбиралися за ступенем негативності, то на їхньому тлі війна видається цілком правильною подією. Сенс такого підбору був один — в Україні все погано. Але братський слов’янський народ так звинувачувати не можна, тому цей наратив ніс інший сенс: в Україні неправильна влада.
А другий іще радянський наратив про ворожість Заходу спрямований на його посилення. До того ж він дає можливість пояснювати неуспішність Росії в Україні, оскільки, мовляв, «ми воюємо не з Україною, а із Заходом». Тим самим пропаганда вишиковується у такі ж стрункі лави, як армійські частини. Пропаганда – це максимально відфільтрована інформація, в якій не може бути нічого несистемного і зайвого. Кожне вдале слово чи визначення йде на вагу золота, оскільки годиться для тиражування. Пропаганда розкидає потрібні меседжі за багатьма медіа, вкладає в уста різним політологам. А вони вже майже як проповідники виголошують це у різних передачах та в соцмережах. Пропаганда завжди буде сильнішою за окрему людину. Вона завжди системна і багатолика, а людина індивідуальна. По суті, її виживання залежить від того, приєдналась вона до маси чи сперечається з нею.
Г. Павловський вважає, що Путін потрапив під вплив своєї пропаганди: «Є гіпотеза, що Путін останніми роками читає погані книжки у великій кількості. Він раніше не читав так багато і так погано. Він підпав, на мою думку, під вплив книг Суворова, відомого за «Льодоколом». Я про це суджу з його висловлювань. Він не любить критикувати Сталіна, а тут раптом досить різко говорить про те, що Сталін проворонив у 1941 році наступ німців. Потрібно було попередити превентивно. Це ж концепція Суворова, яка полягає у тому, що Сталін готувався до удару, а Гітлер вдарив раніше кілька тижнів. Тут ми поринаємо у світ таємниць і чудес. Путін вірив, що веде превентивну війну. Що якби він її не почав, то за кілька тижнів її почав би Захід. Чому він так вважає? Це вже важка форма деформації інтелекту, який був доволі тверезим колись. Путін воює на примарному фронті, але він кинув туди російську армію, а це веде до жахливих наслідків. А факт, що українці не здаються, є дня нього лише підтвердженням того, що він має рацію. Отже, вони справді готувалися до війни, і він ледве встиг ударити» [6].
І ще: «Будь-який президент — хоч російський, хоч американський — має справу із селекцією даних, яку виконує його наближене коло. У американського президента просто більше альтернатив. Путін створив, на жаль, таку систему, в якій сам є головною та бажаною мішенню власної пропаганди. Вона працює на нього, вона його контролює і дивиться, що він сприйняв краще, що гірше. Що він хоче бачити. І це погана ситуація. Це веде до того, що президент відривається від реальної оперативної ситуації. Важко оцінити, скільки і чого Путін не знає. Але проблема в тому, що він не хоче щось знати. Він хоче дивитись на речі так, щоб і далі мати рацію. Це бувало властиво і сильнішим постатям перед ним у Кремлі, Сталіну також» (там само).
До речі, головний прогноз російських спецслужб справді провалився — війна не завершилася перемогою за три дні: вона триває і триває. А головний прогнозист С. Беседа, очільник 5-ї служби ФСБ, який «перетравив» сотні мільйонів на створення гарних прогнозів, в підсумку опинився в немилості [7–8].
Світ неправди, з яким ми маємо справу не лише в пропаганді, а й, по суті, в літературі та мистецтві, завжди буде більш струнким і красивим. А життя завжди складніше. І часто буває незрозумілим. І правду там часто свідомо приховують, оскільки вона не цікава для головних політичних учасників.
О. Морозов говорить про появу в російській пропаганді після 2014 року нового підходу: «Цей період пов’язують із використанням такого інструменту, як «методички» — прямо розроблені вказівки та тези, як потрібно висвітлювати ту чи іншу подію. Їх доносять до працівників преси. Однак підкреслю: те, що ми називаємо кремлівською пропагандою сьогодні, це вже машина. Вона вимагає безпосереднього керівництва потоком контенту. Якщо певний наратив уже впроваджений у свідомість і висить у повітрі (наприклад, «в Україні стався державний переворот — тому її влада зараз нелегітимна»), він самостійно проникає у мізки мільйона людей. Тоді кожен автор легко наповнює його своїм змістом, і якесь безперервне, жорстке політичне керівництво просто не потрібне» [9].
І думка І. Шепеліна про ще один прийом пропаганди: «Коли Російська Федерація вчиняє злочини, її головне завдання — не подати якусь версію подій, а зруйнувати ту, яка існує за межами країни. Наприклад, коли в 2014 році було збито малайзійський боїнг, звідкись з’явилося десять версій того, що сталося. І, звісно, коли людина всі їх бачить, вона може вирішити, що остаточної правди ніколи не дізнається. А версія, яка існує поза Кремлем, просто розмивається. Це, загалом, те, чого Кремль домагається. Нині така стратегія працює більш-менш успішно» (там само).
Сьогодні у світі постправди, а згадаймо, що він прийшов разом із майже нескінченною кількістю джерел інформації з соцмереж та інтернету, людина може знайти дуже багато різних правд. «Правди різні потрібні …» – можна трохи переінакшити поета. Пропаганда робить правдою ту версію, яка ближча і людині, й державі, оскільки все це відбувається вже у світі постправди, де все виявляється можливим. Більше того, правду можна приготувати на будь-який смак.
І така правда, підготовлена фахівцями, не відкидається масовою свідомістю. М. Євстигнєєва каже: «Пропаганда, як і будь-який жанр публічного мовлення, спрямована на те, щоб викликати в людини сильні полярні емоції, які виникають без її волі: гнів, ненависть, захоплення, захоплення, огида, сміх. Пропаганда використовує прості конструкції, які не потрібно довго аналізувати, тому що при складному аналізі зникає емоційне напруження. Людина починає вкладати в голові інформацію шляхом складних процесів, і її емоції притуплюються. Ще однією з цілей пропаганди може бути занурення людини у певну реальність, створення для неї певної картини світу, приємної для неї чи просто вигідної для когось» [10].
Не забуваймо про те, що всі зусилля держави спрямовані не на з’ясування істини, а на тиражування вже готової істини, яка є частиною картини світу, що підтримується нею. Вона відкриває нам віконце у вже відомий нам світ, у якому ми вже сяк-так обжилися. І нам не хочеться його руйнувати заради якоїсь незрозумілої правди, яка часто буває не дуже приємною.
Завданням такої комунікації є донесення до масової свідомості потрібної правди, яка покликана не пробуджувати масову свідомість, а заколисувати її. У світі, де всі рішення спускаються згори, звідти ж приходить і спокій. А збурювачі спокою одразу маркуються як «іноагенти», і немає для людини більш виразного поділу на своїх та чужих.
Пропаганда в основі своїй веде людину на інформаційний майданчик, з якого вона матиме лише один вихід — той, який потрібен пропагандисту. Можна назвати цей феномен певною архітектурою пропаганди.
Пропагандисти вибудовують у наших головах те, що не так легко переінакшити опонентові/противнику. Т. Ейдельман пояснює пропагандистську опору на поняття ворога так: «Бо вона простіша. Вона звертається до якихось глибинних давніх основ свідомості. Створити образ ворога легше і швидше, ніж пояснити людям, що вони мусять переступити через стереотипи і вважати, що ми всі брати і сестри. Справжнє братство потребує зусиль. А щоб трощити ворога, їх потрібно набагато менше» [11].
Знання ворога було запорукою виживання у далекі печерні часи. Але пропаганда якраз і працює на таких древніх інстинктах, які заховані в нашій підсвідомості. На цьому рівні все відбувається швидше, ніж включаються наші раціональні реакції. Можна сказати, що якщо в дії фільму все вирішують хвилини, а в книзі – години, то в пропаганді – секунди. Людині не можна вийти на власне розумне рішення, воно має бути лише емоційним, а не раціональним.
Пропаганда, по суті, повертає людину назад, у її небезпечне минуле, коли вороги були всюди і скрізь. І допомогти з рішенням могло лише глибинне чуття, що розпізнає друга та ворога за частки секунди.
Дослідники корпорації РЕНД виділяють такі риси російської пропаганди: «Ми називаємо цю модель «пожежним шлангом із потоками брехні», тому що в сучасній Росії вона має дві відмінні риси: велику кількість каналів і повідомлень та безсовісне прагнення до поширення напівправди, а то й зовсім відвертої брехні. Як зауважив один із оглядачів, «нова російська пропаганда розважає, заплутує та шокує аудиторію». Окрім того, сучасна російська пропаганда має ще дві характерні ознаки. Вона оперативна, безперервна, нелогічна і використовує принцип багаторазового повторення» [12].
Насамкінець давайте визнаємо, що дуже часто пропаганда навіть дає м’який варіант інтерпретації подій, який аудиторія готова сприймати і навіть полюбити, оскільки там ми перемагаємо завжди і скрізь. Кожен хоче лягати спати зі спокійною душею…
Література
Джерело: Георгій Почепцов, для Rezonans.Asia
Георгій Почепцов — професор, доктор філологічних наук, найбільш цитований автор із теми медіакомунікацій на якісних ресурсах пострадянського простору. Засновник оригінальної української школи медіакомунікацій і комунікативних технологій.