НАСПРАВДІ, про те, що Путін діє у спонтанному режимі свідчить останній заспокійливий наратив для внутрішнього споживання: «мобілізації в Росії не буде». Спікер Держдуми Володін говорив про це 5 травня. Конашенков – 26 липня. Ще тиждень тому речник Кремля Пєсков знову про це запевнив.

Що ж у Кремлі трапилось лише за тиждень? А те, що Путін нарешті визнав дві речі.

Перша: українська армія сильніша за російську і тими силами, що є у Шойгу в наявності, її не перемогти.

Друга (найголовніша): Путін визнав шалені втрати в Україні. Набагато більші, ніж озвучив того ж дня міністр оборони РФ: «5937 осіб, які загинули в Україні» (з такими показниками мобілізація була б просто не потрібна). 

Нагадаємо, угруповання, яке атакувало у лютому Україну, за різними підрахунками, налічувало понад 150 тисяч особового складу. З такими показниками смертності це мала б бути «армія бездоганних» з «Гри престолів». А виявилось, – це просто «дика дивізія Шойгу». Що Путін своїм указом фактично і визнав.

Брехня Шойгу не збігається з брехнею Конашенкова

Водночас, рішення про мобілізацію свідчить про бажання Путіна «гуляти на повну». Його кремлівські попередники: Хрущов, Брежнєв, Андропов, Черненко, Горбачов, Єльцин і навіть Медведєв – всі так чи інакше вели війни чи здійснювали інтервенції та каральні акції. Але ніхто з них обачно не вдавався до такого резонансно-кардинального рішення як мобілізація. І на те були причини.

До мобілізації російські та радянські правителі вдавалися, як до крайнього засобу, коли масштаб воєнних викликів переважав спроможності професійного війська. Іншими словами – коли ворог був дуже могутнім, або поставало питання «бути чи не бути».

Вперше так сталося 18 липня 1914-го, потім – в часи боротьби за владу у 1918 – 1921 роках. Востаннє – 23 червня 1941-го.

Тепер Путін розписався в тому, що своєю «Спеціальною воєнною операцією» він створив для Росії більші проблеми, ніж під час Карибської кризи, інтервенцій в Угорщину і Чехословаччину, війни в Афганістані та двох чеченських війн.

Визнавати це вкрай неприємно, тому доводиться щось засекречувати, щось применшувати, а щось вихолощувати змістовно за допомогою словесної еквілібристики.

Увагу оглядачів привернуло те, що в путінському указі десь пропав пункт під номером 7:

Пєсков пояснив, що пункт №7 «для службового користування» і стосується кількісного плану мобілізації. Однак ще до публікації тексту указу «службові секрети» розкрив Шойгу, який заявив про необхідність 300 тисяч додаткових багнетів, що складає, за його словами, «1% від загального мобілізаційного ресурсу».

При цьому спробував полякати (росіян?): «Росія має величезний мобілізаційний ресурс, майже 25 млн осіб». 

НАСПРАВДІ, путінська «часткова мобілізація» буде, як і все решта, гібридною. Адже критерії цієї «частковості» розмиті і неясні. Тобто скільки Шойгу буде потрібно, стільки й призовуть. 

А Роскомнагляд 21 вересня зобов’язав ЗМІ «висвітлювати часткову мобілізацію лише за офіційними джерелами».

Термін «часткова» – це така воєнна хитрість від Шойгу, спроба заспокоїти і приспати пильність росіян перед тим, як роздати їм всім повістки до військкоматів. Так само, як і навіть вже не брехливі, а відверто цинічні слова міністра: «з початку СВО загинули 5937 військових». Від такого очманіли навіть «воєнкори».

Востаннє Міноборони РФ звітувало про втрати 25 березня, повідомивши про 1351 загиблого.

Тобто росіян, яких планують «частково мобілізувати», намагаються переконати, що в Україні все гаразд і з кінця березня загинуло лише 4586 осіб. Виходить – приблизно 764 в місяць. 

До того ж, згідно цього графіку, з кінця березня росіяни в Україні почали гинути в 1,76 рази менше, ніж до 25 березня.

Озвучена Шойгу кількість – це навіть менше, ніж число похованих в Росії російських військових, чиї смерті за відкритими даними підтвердили «Медіазона» та «Бі-бі-сі» – 6,6 тисячі.

Станом на 19 вересня група «Інформаційний опір» зафіксувала імена 6311 російських солдатів, яких публічно поховали у РФ або офіційно визнали вбитими.

Щодо втрат української армії, Шойгу також збрехав, навіть не узгодивши власну брехню із щоденною брехнею свого підлеглого Конашенкова. 

За словами Шойгу, за час війни Україна втратила 61 207 військових загиблими та 49 368 пораненими. А Конашенков, за підрахунками видання «Агентство», у своїх регулярних зведеннях з 24 лютого по 20 вересня загалом доповів про не менш ніж 83 тисячі вбитих українських військових.

Під кінець дня з’ясувалося, що разом з генералами, очевидно, брехав і Пєсков. Журналісти знайшли цей секретний пункт №7 з путінського наказу.

У ньому йдеться про те, не скільком російським громадянам доведеться помирати в Україні, а яким саме російським громадянам доведеться помирати в першу чергу: «з Хабаровського краю, республік Карелії, Дагестану, Сахи та інших суб’єктів Російської Федерації з високим рівнем протестного потенціалу».

Як працюватиме «мобілізаційна пропаганда»

Більше за самого Путіна, оголошення мобілізації чекала тільки пропаганда. Останніми тижнями вона була відверто нудною. Друкувала незграбні віршики якихось патріотичних графоманів, описувала бюрократичною мовою «подвиги» нікому не відомих і не потрібних «героїв», і з різним ступенем хоробрості рефлексувала на мовчання Міноборони щодо справжньої ситуації на фронті. І ось мобілізація. Пропаганда кинулася втілювати її в життя, волаючи: «Нарешті!».

З 21 вересня путінські інформбійці почнуть рухатися крім звичного істерично-патріотично-історичного напрямку (на кшталт «в історії Росії народ завжди підставляв плече армії»), в так би мовити «пацанському»: «я – мужик і йду на фронт». Вже з’явились відповідні постановочні відео на цю тему. Наприклад, Readovka зняла сюжет з коментарем про підтримку мобілізації співробітником Russia Today.

НАСПРАВДІ, рядовий пропагандист Маргарити Симоньян навіть не сильно приховував свій «рід військ», демонстративно одягнувши редакційний бейджик RT. 

Взагалі це можна було вважати за ексцес виконавця. Зрештою – на війні як на війні. Інформаційній. Все буває. Але Readovka порушила одне з головних правил пропаганди – не виправдовуватися і заявила, що зустріч із співробітником Russia Today, який виявився рядовим запасу, була абсолютно «випадковою».

Схожих «казусів» буде ще вдосталь. Чого можна очікувати від пропаганди надалі?

Наприклад:

• «батьків, які разом із синами пішли воювати» і «матерів, які благословили їх на ратний подвиг»;
• чиновників (загальною кількістю 70 000 осіб, які не підлягають мобілізації), що висловили готовність воювати (вже є один депутат Держдуми);
• «рішення трудових колективів, які відправляють своїх робітників на фронт», а потім урочисто обіцяють перерахувати свою місячну зарплату на потреби фронту;
• «духопідйомних» звернень zірок типу Машкова, Пєвцова, Міхалкова.
• «благословення» від РПЦ та призначених Кадировим лідерів мусульманських духовних управлінь;
• урочистих проводів з вокзалів і центральних площ на фронт представників областей під «Катюшу»… та вся інша знайома маячня, яка застаріла років на 70.

Нічого нового російська пропаганда, крім того, що вже вигадала радянська, для натхнення «нестримно нестися в останній смертний бій», не запропонує. 

Хоча, з іншого боку, чому вона має бути кращою за Путіна та Шойгу, які також нічого інноваційного не вигадали, крім чергового мобілізаційного «гарматного м’яса»?

Також цікаво, як  мобілізованих для перемоги над «українським нацизмом» буде мотивувати пропаганда на тлі обміну полонених азовців на кума Путіна?

Кремль нарешті відкрив «другий фронт»

Через те, що 21 вересня Путін перетворив телешоу для простих росіян під назвою «СВО» на «реаліті шоу» за їхньої безпосередньої участі, пропаганді необхідно у вкрай стислі терміни перевести медійну «спецоперацію» у формат «народної війни».

З огляду на шалене підвищення попиту на авіаквитки, тиражування різноманітних інструкцій на кшталт «10 способів уникнути мобілізації», початок акцій протесту у деяких містах і появу абсолютно точного у своїй вбивчості терміну «могілізація», треба визнати, що завдання перед російською пропагандою стало непросте.

Воно ускладняється й тим, що влада явно відчуває – підтримка ботів на «рашатудеях і рідовках» це одне, а реальне життя і смерть – вже дещо інше.

А поки Москва веде себе як Москва. Тобто забороняє народу всі прояви «антинародної» поведінки.

НАСПРАВДІ, Путін, який так довго нарікав на «другий фронт» проти Росії з боку Заходу, відкрив його сам. І фронт цей – проти власного народу.

Не буває «часткової мобілізації» в Росії. Вона це вже проходила. Мобілізація може бути повною і тільки тоді ефективною (хоча у сучасних російських реаліях – не факт, але це тема окремої економічної розмови). І тільки в такому випадку є шанс перевести спецоперацію у формат «народної війни».

Але жодної мотиваційної «мобілізаційної пропаганди» не вистачить довести, наприклад, жителям Вологодської області, що паризькі модниці жити не можуть без їх мережева, а тулякам – що лондонцям чай не лізе без їхніх пряників. 

«Київські нацисти-наркомани за вказівкою Вашингтону хочуть завоювати Росію», – звучить звично, як фон, з перманентно віщаючого телевізора. Але для заклику до «священної народної війни» аж ніяк не годиться.

Так, поки Путіну за допомогою «вау-ефекту» вдалося прожити перший день на другому фронті із власним народом. Але з кожним наступним днем негласний консенсус «я вам плачу, а ви мовчіть» буде руйнуватися. І за допомогою репресивних методів його довго не втримати. 

Мобілізація і пов’язані з нею кров вбитих та поранених, що пішли на нікому з них не потрібну війну в Україні, лише прискорить процес демонтажу путінізму. 

21 вересня Путін заявив, що Микола ІІ «зробив Росію великою». Цікаво, що за три дні до цього український історик Ярослав Грицак спрогнозував, що Путіна якраз чекає доля останнього російського імператора. 

Отже, час пішов. Залишилося тільки дізнатися, якою буде чергова революція: жовтневою чи лютневою. Адже в Росії так полюбляють символи. 

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело