“Жодного разу не здали назад!” Артилеристи-гвардійці нищать орків на півночі Харківщини

Українці рахують звільнені квадратні кілометри та населені пункти, але на північ від Харкова не вщухають артилерійські дуелі. Тут солдати проливають кров ворожу та свою кров.

Командування російських окупаційних сил все ще тішить себе надією повернутися на рубежі лютого-березня цього року. Тому загарбники продовжують нищити наші населені пункти. Тим часом кожен постріл українських гармат повертає ворога до суворої реальності. Артилеристи Національної гвардії України боронять Харківщину з першого дня повномасштабного вторгнення, проте тільки тепер вони погодились показати свою роботу. Цього разу працювали зі стаціонарних позицій по попередньо визначених координатах. Все відбувалося швидко, аби ворог не встиг відреагувати контрбатарейними заходами. Корегування вогню відбувалося з допомогою дрона.

“Багато разів переїжджали, периметр тримаємо, жодного разу не здали назад”, — хвалиться артилерист Назар. Він обожнює гучний звук пострілу гармати та запах диму з щойно відстріляної гільзи.

“Я — строковець, коли почалася війна, ми відразу почали боронити Українську державу. Підпорядковуюсь командиру гармати. Він дає мені установки. Я їх вправно наводжу. Працюємо командою — хтось заряджає, хтось досилає — кінцевий результат залежить від усіх”, — пояснив артилерист Євгеній. Він, як і Назар, — строковець, родом з Житомирщини, передає вітання землякам з Малина.

Ярослав — командир взводу, виростав на запорізькій землі. Він — випускник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, і за ці місяці повномасштабних дій довів, що артилерія — це дійсно його призвання.

“24 лютого ми висунулися на рубежі та відкрили вогонь, знищили чотири танки та зупинили колону ворожої техніки. Десь у березні ми зупинили три установки БМ-21 — ракетні системи залпового вогню, разом з особовим складом. Також ми знищували артилерійські склади, — розповів артилерист Ярослав. Під час бойових дій він отримав поранення, але швидко повернувся до свого взводу. – Коли ми вкотре повинні були знищувати орків, перед першим пострілом, я побачив у небі два розриви. Потім такі ж почали розриватися десь поряд, метрів за триста від мене. Я зрозумів, що по нас лягають касети, я стрибнув під стіну, вона почала на мене осипатися. Я зрозумів, що тут укриватися недоцільно. Потім я зрозумів, що не відчуваю стопу. Коли все стихло я перемістився в укриття, зняв берці, і побачив пробиту наскрізь уламком стопу. Місяць пробув у шпиталі та повернувся до побратимів випалювати з моєї землі орків”

Ярослав наразі — єдиний військовослужбовець його підрозділу, який отримав поранення. Єдиним раціональним способом порятунку на війні вважає професіоналізм всієї команди. Він та його підлеглі впевнені: наша Перемога буде здобута саме на полі бою, також вони “дякують” російському окупаційному командуванню за останній “ленд-ліз” у вигляді набоїв 122 мм та регулярне постачання нових цілей для вогневого ураження.

Джерело