НАСПРАВДІ, Стремоусову – одному з борців за «русский мир» – варто було б знати, що за правилами російської мови правильно казати «класти», а не «ложити». Але який «борець» – така в нього й мова.

А рятувати жахливий стан на українському фронті (і водночас обличчя Путіна та «фанерного маршала») покликали генерала Суровікіна. Його призначено єдиним командувачем «спецоперації».

Ще на початку липня, коли Шойгу розчарував Путіна «взяттям» Лисичанська, ми писали, що перш ніж слухати свого головного військового візира, падишах отримав інформацію безпосередньо від його нукерів. Ними були генерали Лапін і той самий Суровікін. Першого, швидше за все, офіційно призначили «крайнім» у харківському провалі, а от другий – пішов у гору.

Цей «космічний генерал» у степах Херсонщини з’явився ще у червні, коли замінив бездарного Дворнікова на посаді командувача Південним угрупованням окупантів.

 Чим він відомий?

–   Вперше його прізвище з’явилося в історії сучасної Росії під час серпневого путчу 1991 року. Батальйон тоді ще капітана Суровікіна натрапив на барикади в Москві, які він на БТР зніс. Троє цивільних загинули, а Суровікін був заарештований і перебував 7 місяців у СІЗО «Матроська тишина». Пізніше вирішили, що він просто виконував наказ.

–   У 1995 році йому дали рік умовно за торгівлю зброєю (нібито він продав пістолет під час навчання в академії), але пізніше судимість зняли.

–   У 2004 році в Єкатеринбурзі в кабінеті вже командира дивізії Суровікіна начебто сам застрелився офіцер після «розмови на підвищених тонах». До цього комдива звинувачували у тому, що він побив іншого офіцера через політичні розбіжності.

–   Суровікін в 2005 році командував однією з дивізій в Чечні, яка проводила дуже жорсткі зачистки.

–   У 2008 році став начальником Головного оперативного управління Генштабу Росії.

–   З березня по грудень 2017 року очолював російську групу військ у Сирії, коли вдалося повернути контроль режиму Асада  над понад 95% території країни. Західні ЗМІ звинувачували генерала у жорстокості щодо мирного населення та бомбардування цивільної інфраструктури.

–   Після Сирії Суровікіна призначили керувати військово-космічними силами Росії,  

–   З 2014 року він активно курував військові операції на Донбасі, готуючи, наприклад, «бурятських танкістів», які брали участь у боях за Дебальцеве.

–  У російських військах Суровікіна називають «Суровим» (через прізвище) і «генерал Армагеддон» – через схильність до масованих ракетних ударів по інфраструктурних об’єктах та «за вміння діяти жорстко».

Про що може свідчити призначення Суровікіна?

–   Вперше за весь час повномасштабної війни російська армія отримала єдиного командувача сил так званої «СВО» в Україні. Раніше у кожного з чотирьох угруповань («Південь», «Схід», «Центр» та «Захід») був свій начальник.

–   Саме на Суровікіна тепер покладуть всю провину за подальші неминучі провали та поразки окупантів в Україні.

–   Путін вивів Шойгу з під українського удару. Тепер улюблений «фанерний маршал Росії» може займатись звичними справами: Юнармією, відкриттям церков, поїздками по навчаннях й т.п. 

Колективний «генерал Венк» для Путіна

Ми вже писали, те, що нині відбувається в Кремлі, потроху починає нагадувати останні дні Третього райху, коли Гітлер у своєму бункері як манну небесну очікував на армію генерала Венка, яка мала б прийти і відкинути ворога від Берліну. Для Путіна Суровікін – це таке собі чергове уособлення «генерала Венка», разом з вірою, що:

–   «змерзла Європа на колінах приповзе до Москви з мирним договором/капітуляцією України»;

–   українці зламаються і вимагатимуть припинення бойових дій через масовані обстріли великих міст;

–   вдасться опосередкований атомний шантаж – через захоплення ЗАЕС і прямий – через застосування ядерної зброї;

–   тотальна мобілізація принесе свої «гарматно- м’ясні» плоди;

–   Суровікін, на відміну від «фанерного маршала», раптом виявиться «маршалом перемоги», який у підсумку повторить долю Жукова.

НАСПРАВДІ, у Путіна все погано. І через додачу чергових пазлів у власну примарну картину колективного «генерала Венка» нічого не зміниться. Проблема занадто системна, щоб її можна було вирішити на рівні окремо взятого «генерала Армагеддона». І зветься вона «інтелект». Це визнають навіть пропагандисти.

Одного Суровікіна (Іванова, Петрова, Сідорова) не вистачить на головні проблеми збройних сил Росії, виявлені в ході війни з Україною — від застарілої техніки та нестачі особового складу, до недостатнього бойового духу та вад у системі командування.

Коротко вони виглядають так:

–        Провальне планування та командування;

–        Проблеми з матеріально-технічним забезпеченням;

–        Відсутність захищеного зв’язку;

–        Нестача кадрів (відсутність командирів ротного та батальйонного рівня);

–        Застаріла техніка та боєприпаси;

–     Неефективність далеких засобів ураження;

–        Низький рівень підготовки та моральних якостей солдат

–        Невизначена кінцева мета «СВО»

Останній пункт – головний: ніхто до кінця, не те, що в Росії, а навіть у Кремлі не розуміє, в який момент Путін визнає, що цілі так званої СВО виконані. Тому й ніхто не знає яка буде подальша доля того самого Суровікіна. 

Росія на Донбасі тренується для війни з НАТО

До речі, вже навіть стало цікаво, які нові пояснення вигадають у Росії щодо провалу свого первинного плану під назвою «Концерт Газманова на Хрещатику 27 лютого».

Креативу, звісно, мало, але є й винятки. Російський політтехнолог Олег Матвейчев, який дослужився до посади заступника голови комітету Держдуми з інформаційної політики, інформаційних технологій та зв’язку заявив, що «Україну ми вже перемогли, а те, що зараз відбувається  – лише тренування перед війною з НАТО».

НАСПРАВДІ, широке просування наративу «Росія воює в Україні з НАТО» можна відслідкувати навіть хронологічно. Він пішов централізовано по всіх пропагандистських мережах після розгрому під Балаклією, але почався ще з часу боїв за Сєвєродонецьк.

Так, там брали участь підрозділи іноземного легіону ЗСУ: поляки, добровольці з Канади, США, Великої Британії, Бельгії.

Вони мають контракти з ЗСУ, вони кадрові військовослужбовці української армії, на відміну від  «сірих гусаків» з приватних компаній на кшталт найманців ПВК «Вагнер». 

(Вона, за останніми повідомленнями, активізувала зусилля з вербування найманців вже в Туреччині, Сербії, Чехії, Польщі, Угорщині, Німеччині, Молдові, Канаді та країнах Латинської Америки). 

Російська ж пропаганда щосили намагається виліпити з окремих іноземців в ЗСУ «кадрові війська НАТО», які воюють замість українців. РФ вигідно говорити про це ще й тому, що воно вкладається в наратив російських дій в Україні: «війна почалася через США, які хочуть таким чином розвалити Росію. Ось американці там і воюють, маскуючись під українців».

До того ж, пропаганда має якось пояснювати останні поразки російської армії. А через те, що програвати «українським наркоманам, нацистам та сатаністам, яких  розбили ще 27 лютого», якось соромно, тому й просувається наратив про «США великі, тому ми з ними важко, але воюємо, тримаємося, попри все». Під таким кривим кутом зору не так вже й ганебно виходить. Проте, наскільки це криве дзеркало – тема для окремої розповіді.

Кримський міст палаючих ілюзій 

І наостанок про «замах на Путіна». Саме так у Росії інтерпретували події на Кримському мосту. Іміджеву шкоду диктатору дійсно переоцінити важко. «Кримський міст – це символ епохи Путіна», – так вважають у Росії, і закликають до негайної відплати.

НАСПРАВДІ, «зруйнувати Кримський міст нереально», запевняли російські політики та пропагандисти. 

Сам Путін лише ввечері 9 жовтня особисто відреагував на події навколо Кримського мосту, очікувано звинувативши в цьому Україну.

Після  ураження, охорону моста розпорядилися передати від Росгвардії до ФСБ. Це підтвердило відому істину, що максимум, на який здатна Росгвардія – це лупцювати людей на вулицях. А максимум, на який здатна ФСБ – вартувати. Ловити диверсантів вона не здатна, тому відправлена ​​виконувати функції Росгвардії. Замкнуте коло.

Кримський міст – це чергова втрата символу. З одного боку – «імперської величі і потуги Росії», а з іншого – великого щастя маленького росіянина, якому дуже хотілося хоч чимось пишатися. Наприклад, тим самим мостом у єдине тепле море (нехай і вкрадене в України) своєю холодною і непривітною Росією.

Але міст розчинився у диму чергових ілюзій, що «великий і могучий Путін» завжди захистить і обігріє свого маленького росіянина з його мрією повернутися ненадовго у радянське дитинство через профспілкову путівку в Крим. «Як же так? – думає тепер він тихо про себе,  – Адже ми так вам вірили, товаришу Путін, що Крим дійсно наш…».

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело