НАСПРАВДІ, ці цифри дуже болючі для Кремля. Адже незаконну анексію регіонів України цього разу засудили у півтора рази більше членів Генасамблеї ООН, ніж «приєднання» Криму в 2014 році.

Солідарності з Росією більше не проявили Вірменія, Судан, Зімбабве, Венесуела, Болівія, Куба. Набагато більше країн перейшли з лав «нейтральних» до прихильних принципу територіальної цілісності України. Зокрема, Ангола, Бразилія, Аргентина, Єгипет, Ірак, Афганістан.

У 2014 році на підтримку української належності Криму проголосували 100 країн, а «проти» засудження анексії півострова висловилися 11 членів ООН

Москва цього разу заздалегідь передчувала недобре, тому до останнього билася за таємне голосування, яке б допомогло, на її думку, забезпечити більш приємні для ока Путіна показники. Але зрештою програла і процедурно-апаратну боротьбу. Голосування було відкритим і прозорим. 

Лаврову лишилося хіба що нарікати, що «Захід застосував методи дипломатичного терору щодо країн, що розвиваються, для прийняття антиросійської резолюції…».

Але з кого тоді складається той світовий антиколоніальний рух, що його очолює Путін? Фактично з чотирьох країн: Білорусі, Північної Кореї, Нікарагуа та Сирії, які підтримали РФ в ООН і цього разу. Ось вони – партнери Росії зі створення «нового світопорядку».

При цьому російська пропаганда дуже любить показувати мапи підтримки Росії з розрахунку населення країн на кшталт Китаю та Індії. Мовляв, «за нас більша частина людства, якщо рахувати по головах». Тепер немає навіть голів.

Американський «слон» вперто не бачить російської «моськи»

Другими, хто клацнули по носу Путіна, стали особисто американці.  Влада США оприлюднила ключовий для країни документ — 48-сторінкову Стратегію національної безпеки. Фактично це «дорожня карта» для американської адміністрації в зовнішній та внутрішній політиці, погроз та пріоритетів.

Росія самовпевнено називає себе головною загрозою США. З вуст Путіна регулярно звучать запевнення, що саме Москва стала головним суперником Вашингтону. 13 жовтня Путін, наприклад, вказав американцям на необхідність компенсувати заподіяну шкоду Афганістану.

НАСПРАВДІ,  американський «слон» вперто не бачить російської «моськи». Згідно Стратегії, для Вашингтону не Москва, а саме Пекін – «єдиний конкурент із наміром змінити міжнародний порядок, який здатний це зробити через нарощування економічної, дипломатичної, військової та технологічної сили».

Більшість військового планування, описаного в документі, пропонується націлити саме на протидію Китаю в космосі, кіберпросторі та на морі. Наголошується на необхідності більш агресивних дій, щоб «протистояти спробам КНР підірвати загальні технологічні досягнення».

Щодо Росії, то її необхідно лише просто «стримувати як усе ще небезпечного гравця».

У документі наголошується, що «США продовжать підтримувати боротьбу України. Ми допоможемо Україні відновитися економічно. І ми заохочуватимемо регіональну інтеграцію з Європейським Союзом».

Росія в документі звинувачується в «імперських амбіціях», створенні ґрунту для енергетичної кризи в Європі, порушенні не лише суверенітету сусідньої країни, а й основних засад Статуту ООН, а також у руйнуванні стратегічної стабільності.

Чому Путін нервово реагує на цінову «нафтову стелю»

У восьмому пакеті антиросійських санкцій Європа прописала «стелю» цін на російську нафту. Обмеження починає діяти для нафти з грудня цього року, для нафтопродуктів – з лютого 2023-го.

За словами заступника голови Уряду РФ Олександра Новака, Росія займала понад 20% ринку нафти ЄС та 40-50% ринку газу. «Де Європа братиме ці обсяги? Невідомо», – риторично запитав Новак, додавши, що «влада РФ почала готуватися до нових заборон Європи, знаходячи нових союзників».

НАСПРАВДІ, нафтові доходи Росії у вересні скоротилися на 3,2 млрд доларів – це мінімум з початку 2022 року. Всього російський нафтовий експорт за місяць знизився на 260 000 барелів на добу, що сприяло різкому місячному зниженню нафтових доходів країни у 2022 році.

Раніше, нагадаємо, ЄС вирішив заборонити весь морський імпорт російської нафти та більшу частину трубопровідних постачань. У Вашингтоні обговорюють запровадження стелі цін на російську сировину. Міністр фінансів США Джанет Йєллен вважає, що Росії вистачить 60 доларів за барель.

З цього приводу варто зрозуміти одну дуже важливу річ (яка водночас показує, чому згідно Стратегії безпеки США російська «моська» дійсно дрібна). Росія, як відомо, продавала Китаю нафту за відверто демпінговими цінами. Більш того, подейкували, що це вже була давно проплачена китайцями нафта, гроші за яку кудись «випарувалися».

Увесь цей час російська нафта саме на європейському ринку компенсувала збитки від демпінгової любові до «братнього Китаю». Тепер, через «стелю» ця схема вже не спрацює.

Вся нафта в РФ державна, під якими б олігархічними прізвищами вона не ховалася. Кремль, звісно, допоможе «своїм». Але довго це тривати не може через різке зростання вартості війни в Україні для Росії (застосування масованих ракетних обстрілів, тотальна мобілізація, облаштування «нових територій», посилення санкцій, справжню ціну яких Москва відчує вже з початку 2023 року й т.д.).

Саме тому особисто Путін дуже нервово відреагував на європейську «нафтову стелю», заявивши, що в такому разі Москва зупинить постачання палива на Захід: «ні газ не постачатимемо, ні нафту, ні вугілля, ні мазут».

Процес депушкінізації України триватиме й надалі

І наостанок про Пушкіна. Вірніше, його бюст, який нещодавно було знесено в Києві. На постаменті залишився напис «За Бука». Бук – позивний лейтенанта ЗСУ Дениса Антіпова, відомого громадського активіста, викладача корейської мови у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, який загинув у травні 2022 року.

Пропаганда, звісно, представила це як знущання неонацистів над «сонцем російської поезії». Тим паче, що це був перший пам’ятник Пушкіну в Києві (привезений з Санкт-Петербургу).  

НАСПРАВДІ, «сонце російської поезії», наприклад, вважав, що самостійне державне існування Польщі суперечить інтересам Росії. Пушкін 1 червня 1831 року написав своєму другові Вяземському: «…їх треба задушити і наша повільність болісна. Для нас заколот Польщі – справа сімейна».

У випуску «Літературної газети» за 10 лютого минулого року Володимир Смірнов у статті «Явлення Пушкіна» вигукує з придихом: «Імперіалізм Пушкіна прекрасний!». Георгій Федотов (1886-1951), російський історик, філософ, взагалі вважав, що «Пушкін – співець імперії».

А щодо України, то, наприклад, доктор історичних наук Наталія Старченко запитує: «чому в нас понад 100 пам’ятників Пушкіну та понад 1000 вулиць носять його ім’я? Тому що цей поет входить у світовий канон, чи тому, що його Російська імперія призначила на місце поета-пророка, який проголосив особливу вселюдську місію російського народу? Можна навіть назвати дату народження Пушкіна як пророка – його сторічний ювілей 1899 року. А тепер подивіться, коли у Києві з’явилися вулиця Пушкінська і перший пам’ятник. Відповідь вгадується. При цьому того ж року були заборонені до друку українські переклади віршів Пушкіна та Казка про рибалку та рибку. Адже пророк не міг говорити «малоросійською говіркою», тому що українська мова була заборонена в освіті та публічному просторі.

Такі паралелі повторяться. 1937 рік став визначальним для затвердження Пушкіна в Радянському Союзі, знаменуючи поворот до російськоцентричної моделі в політиці та культурі. Грандіозне святкування пушкінської річниці мало прискорити створення загальної радянської культури на російському фундаменті. Вивчення творчості поета-пророка вводилося у всіх класах школи, щоб «підняти рівень знань з російської мови та літератури».

Водночас закінчилося загравання з українським національним «сантиментом» — цей рік став роком великого терору та знищення цвіту української культури у Сандармосі. Українська культура була зачищена, а натомість Пушкін тріумфальним маршем рушив Україною. Щоб, нарешті, Сталін міг проголосити у своєму знаменитому тості 24 травня 1945 року російський народ «найвидатнішою нацією з усіх націй».

«Розуміння природи української пушкініани як імперського домінування, маркування імперією своєї території може допомогти у процесі деколонізації», – вважає Старченко.

Тому процес депушкінізації України скоріш за все триватиме. Хоча, сам Пушкін у цьому винен набагато менше ніж Сталін та Путін.

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело