Алла Черваньова – жителька селища Просяна Покровського району Дніпропетровської області. Працює завідувачем місцевої бібліотеки. З чоловіком Юрієм виховали двох синів – Владислава і Аркадія, мають двох онуків.

Ми замало співпереживали

Наше село за 30 км від Донбасу. Через нього і залізна дорога проходить, і траса на Київ. Коли у 2014 році почалася війна, залізницю закрили для пасажирських поїздів, пускали тільки вантажні. В основному везли військову техніку. І вдень, і в ночі село роздирав гуркіт і стукіт. По трасі також постійно колони йшли – танки, БТРи. Наша хата при дорозі, то вона аж вібрувала.  

Удень солдати зупинялися, заходили в магазини. Молоденькі такі, красиві. Наші люди що могли, давали їм. Води мінеральної, печива. Бабусі вареники ліпили, у фартухах огірочки виносили. Солдати все брали, дякували.

З часом ми звикли до тих колон і до того, що там, за кількадесят кілометрів від нас, – війна. Тепер чую, як донецькі жінки нам витикають. Мовляв, ми каву пили в ресторанах, а вони з дітьми у підвалах сиділи. Я й сама не раз про це задумувалася – замало ми співпереживали. Мій молодший син, Аркадій, в Одесі живе. Влітку я на цілий місяць їхала до них, до внука. Дуже любила море, це місто. І справді, там повсюди лунала музика, молодь розважалася, сім’ї з дітьми гуляли.

А Донбас отак страждав. Гинули наші військові, ні в чому не винні люди і навіть діти. А той біль, який всі ці роки переживали їхні родичі і близькі, ми відчули тільки тепер.

Навіть привітатися не було з ким

Ми з чоловіком живемо удвох. Завжди прокидаюся о шостій ранку і читаю новини. У ніч на 24 лютого чомусь довго не могла заснути і встала трохи пізніше, почала збиратися на роботу.  О 7.30 зателефонував голова виконкому селищної ради і каже «У нас буде нарада. Ну, ви ж знаєте, що війна?». Мені зробилося погано, поклала слухавку, не могла вимовити і слова.

Того ж дня ми з чоловіком облаштували собі погріб. Поставили там м’які крісла, ковдри, електрокамін. Пильнувала, щоб у сумці завжди була пляшка з водою, тушонка, варені яйця.

У нас з села ще раніше багато молоді виїхало – хто на навчання і роботу, хто на заробітки.  А з початком війни майже всі молоді сім’ї з дітьми повтікали в Західну Україну та за кордон. В селищі залишилися переважно люди старшого віку. То всі отак собі облаштувалися в підвалах. Одна самотня бабця до нас приходила, коли була тривога. Боялася сама вдома бути.

В перші дні я ще ходила на роботу. І так страшно було – на вулиці ні душі. Бувало, дорогою навіть привітатися не було з ким. Хіба сусідка часом виходила на подвір’я подихати свіжим повітрям. То розказувала, що в новинах чула. Мені ж чоловік заборонив дивитися телевізор. У перші дні я просто прикована була до нього, а потім серце боліло. 

У нас багатьом хлопцям повістки поприносили. Мене просили рознести тим, хто на моїй вулиці живе. Я відмовлялася. «Не піду і все», – казала. Не можу я повістку дитині нести.

Люстра хитається – біжимо у погріб

Ракета вцілила у нафтобазу біля нашого селища,  була велика пожежа. У бібліотеці, де я працюю, вибило всі вікна. Я зранку побігла туди. Прийшов селищний голова. Каже: «Евакуюйтеся, бо буде дуже погано».

А далі й справді ставало все гірше. Вибухи, обстріли, свист ракет – постійно. Ми вже втомилися у погріб ходити, мерзнути.  Ходили хіба, коли бомбили зовсім близько. В хаті тоді люстра хиталася, то по ній і орієнтувалися: люстра хитається – біжимо у погріб. З продуктами в магазинах стало туго. В нас АТБ є, то там порожні полиці шторами заслонили. Всі приватні аптеки закрилися, а в соціальній нічого й не було, хіба парацетамол.

19 квітня розбили Великомихайлівку, це село недалеко від нас. Моя знайома там працює в бібліотеці. Подзвонила, каже, нема вже ні бібліотеки, ні будинку культури. Градами знищили все село, багато людей загинуло. І Березівку розбили, вона поряд. З того села місцеві до нас на ринок молоко, сметану привозили. А зараз, каже знайома, корови в поле повибігали – голодні, недоєні.  Нема кому доглядати з ними.

Біля нас недалеко Гуляйполе, це вже Запорізька області. Окупанти з важкої артилерії обстріляли там житлові будинки. Люди з того міста розказували, що наші військові жінок з дітьми в танках вивозили. А старенькі не могли в танк залізти, то мусили лишитися.

У Львові вперше з часу війни виспалася

В середині березня до мене приїхав Аркадій з сином Даніелем. Невістка Лєна залишалася тоді вдома, бо мусила ходити на роботу – вона в порті працює. Внукові шість років, маленький ще. Шкода було його тримати в тому холодному підвалі, тож ми наважилися на евакуацію.

Поїхали машиною спочатку до далеких родичів у Львові, побули там три дні, та не хотіли надокучати. Дізналися про Згромадження Салезіян. Нас тут дуже гарно прийняли, нагодували, розмістили в гарних кімнатах. А коли на Сихові у Львові відкрилося модульне містечко, ми переїхали туди.

Дякуємо Богу і нашим воїнам, що можемо у спокої і безпеці перебути той страшний час. У Львові я вперше з часу війни виспалася. Удома були такі ночі, коли взагалі очей зімкнути не могла.  А тут заспокоїлася, та й серце підлікувала –  звернулася в обласний кардіологічний центр, там дуже добрі спеціалісти.

Аркадієву жінку таки відпустили з роботи, недавно вона забрала Даніеля і поїхала з ним в Румунію.

Друга моя невістка, Анна, – хірург-гінеколог. Мусить працювати – оперувати поранених. Вони з Владиславом донедавна у Покровську жили. Але там тепер дуже небезпечно –  недалеко Авдіївка, звідти чути, як ідуть бої. Їх переселили в більш безпечне місце, де не проходить лінія фронту. Владислав працює адвокатом у суді. Я дуже за них переживаю, ми ж розуміємо, що путіну потрібний весь Донбас.  Онук  Дмитро вже третій рік живе у Словаччині, вчиться там. То ми хоч за нього спокійні.

Молюся, щоб вціліла батьківська хата

Молюся, щоб росіяни не зайшли в наше село. Щоб вціліла батьківська хата, у якій ми живемо. Вона старенька вже, невелика, але дуже для нас дорога. У нас в селі ще квартира є, чоловікові її дали як працівнику місцевого каолінового кар’єру. Але ми виселилися звідти більше як десять років тому. Через аварію на насосній станції там нема води, не працює і централізоване опалення. А тепер ще й дах будинку постраждав – летіла ворожа ракета, зачепила його.

Дуже хочу повернутися на свою роботу. У нас велика бібліотека, на 100 квадратних метрів, є гарний читальний зал. Маємо в селищі добру школу, хороших вчителів. Багато наших дітей поступали у  виші Дніпропетровська, Києва, а колись і Донецька. Влаштовувалися там на роботу. А я все мріяла, що колись вони повернуться додому і будуть розвивати наше селище.

Вірю, що після закінчення війни так і буде. Ми обов’язково переможемо, і треба буде відбудовувати нашу країну, наш Донбас, нашу Просяну.

Історія записана 20.05.2022 року.

Автор: Христина Старецька

Джерело