Володимир Вишняков на Придніпровській залізниці працював з листопада 2005 року. Спочатку — слюсарем з ремонту рухомого складу, потім — бригадиром механізованого пункту підготовки вантажних вагонів. А з березня 2012 — оглядачем-ремонтником вагонів пункту технічного обслуговування вантажних вагонів станції Кам’янське, поряд з батьком Юрієм Олексієвичем.

У перші дні повномасштабної війни залізничник прийшов до військомату. Чітко усвідомлював свій громадянський обов’язок. За плечима в нього була строкова служба, участь в АТО, поранення.

Вже 2 березня Володимир Вишняков став до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Її підрозділи тримали оборону на різних напрямках: на Сумщині, Харківщині.

У квітні розпочалися запеклі бої під Ізюмом. «Рашисти рвуться вперед, ми відбиваємо наступ. Але Україну їм не віддамо!» — такі слова сказав при останній телефонній розмові своїм колегам.

За декілька днів, з 16 квітня, Володимир перестав виходити на зв'язок навіть з батьками. Вони 5 місяців шукали сина, сподіваючись до останнього, що той живий, у полоні. За офіційною версією, з 19 квітня він вважався безвісті зниклим під час ведення бойових дій.

Наступ ЗСУ звільнив територію, де поклав свою голову Володимир Вишняков. Це дало можливість знайти загиблого й передати тіло згорьованим батькам, які втратили єдиного сина. 30 вересня воїна з почестями поховали на Алеї героїв військового цвинтаря в Кам’янському.

Колектив ПТО, де працював Володимир, одностайно вирішив увічнити пам'ять про свого полеглого за Україну колегу і до першої річниці з дня його смерті встановити на ПТО меморіальну дошку.

Будемо пам’ятати про кожного загиблого в цій війні! Героям слава!🇺🇦