#історії_героїв

Звільнення рідного Куп’янська для Ігоря, військовослужбовця 92-ї ОМБр, стало по-справжньому знаковою подією. Ба більше – він взяв у ньому безпосередню участь. У щойно деокупованому місті він зустрів родичів, друзів та знайомих, які щиро раділи поверненню України та дякували нашим захисникам. А от найріднішу людину побачити йому не судилося – мама Ігоря померла в окупації, так і не дочекавшись сина.

– Це біль, який ніколи не вщухне, – з гіркотою говорить військовий. – Звісно, було багато емоцій, коли місто звільнили. Люди упізнавали мене, підходили, обіймали. Всі зізнавалися, що були у шоці від того, як швидко ми погнали росіян. Мовляв, заснули під прапором окупантів, прокинулися під рідним, українським, і аж дихати легше стало. Більшість людей плакали. А ще були дуже наляканими… Дивлячись на те, що коїли тут загарбники, цей страх можна зрозуміти.

А от чого Ігор не зможе ніколи зрозуміти і пробачити – це співпраці деяких місцевих із ворогами.
– Знаходилися й ті, хто танцював під дудку окупантів. Допомагали росіянам виявляти проукраїнських активістів, родини військовослужбовців, махали російською ганчіркою-триколором. Продалися за банку консерви! – обурюється він. – І що найбільш прикро – серед них є люди, яких я знав з дитинства, і навіть не міг уявити, що вони здатні на зраду. До речі, вони накивали п’ятами разом із росіянами, не залишилися у місті. Натомість, були люди, які мене здивували. У нашому будинку жили етнічні росіяни. Я був упевнений, що вони першими бігтимуть отримувати російські паспорти. Але вони показали себе з неочікуваного боку, дуже підтримували Україну.
Вороги були упевнені, що прийшли на наші землі назавжди, поводилися як господарі. Але щойно зайшли українські війська, поспіхом тікали, кидаючи усе.

– Куп’янчанам вони говорили: от тепер ми будемо нищити місто. Вони втекли на лівий берег Осколу, там закріпилися і били артою по житлових кварталах, – говорить Ігор. – Звідти вони були героями. Але недовго… Ми їх і там дістали. І далі гнатимемо. Росіяни не зрозуміли одного: ніколи завойовник, який приходить на чужу землю, не стає переможцем. Він приречений втікати. А все, що вони зруйнували, ми відбудуємо. Я реаліст, знаю, що буде важко. Але я не боюся: закатаю рукава та й буду працювати, відновлювати своє житло, місто. І так, вважаю, має діяти кожен українець. Бо якщо сидіти та бідкатися, нічого не зміниться на краще.

#Україна_тримається_на_наших_плечах