Архиєрейський Синод УГКЦ звернувся до українців із пастирським посланням про патріотизм як любов до рідного народу та Батьківщини. Послання має на меті надихнути героїв-захисників словом Божої правди, утішити словом співчуття всіх, хто втратив рідних, підтримати тих, хто постраждав від злочинної війни, та промовити співвітчизникам слово надії.

Головним джерелом для роздумів стало слово Боже і вчення Отців Церкви, зокрема митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого.

Архиєреї спрямували своє послання до всіх українців, незалежно від релігійної та конфесійної належності, а також до людей іншої національності, які проживають в Україні та люблять її як рідну землю. Вони закликали замислитися над сенсом існування та історичними завданнями нашого народу, подумати про Батьківщину як нашу спільну цінність і святиню, про ставлення до друзів і ворогів нашої країни, про розбудову майбутньої України.

Єпископи нагадали, що патріотизм є одним із виявів головної заповіді — любити ближнього, як самого себе. Походячи від латинського «pater», тобто «батько», слово «патріотизм» має допомогти нам усвідомити, що наша земна Батьківщина дарована нам Богом Отцем.

Текст послання опубліковано на офіційному сайті документів УГКЦ:

Вих. ВА 22/294

ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ

Архиєрейського Синоду

Української Греко-Католицької Церкви в Україні

про патріотизм як любов до рідного народу та Батьківщини

Християнин має любити всіх людей.

Одначе це зовсім не перешкоджує йому найпершою любов’ю

любити свою родину і свою Батьківщину.
Митрополит Андрей Шептицький,
Послання до вірних Станіславської єпархії, 1899 р.

Вступ

1. У цю страшну годину воєнного лиха та надзвичайно важких випробувань хочемо звернутися до вас, дорогі співвітчизники, із пастирським словом про патріотизм як любов до рідного народу й Батьківщини. Його мета — надихнути наших героїв-захисників словом Божої правди; утішити словом співчуття всіх, хто втратив своїх дорогих та близьких; підтримати словом любові тих, хто постраждав від злочинної війни, яку російський агресор веде проти нашої держави; нарешті, промовити нашим співвітчизникам слово надії.

2. Ми сподіваємося, що наше слово знайде відгук насамперед серед тих, хто разом із нами у Свято-Володимировій купелі прилучився до великої християнської родини, а також у всіх інших християн та людей доброї волі. Закликаємо віруючих стати «сіллю землі» (Мт. 5, 13) та «закваскою» (1 Кор. 5, 6) задля зміцнення, об’єднання та оновлення нашої Батьківщини. Звертаємося рівно ж до всіх українців, бо віримо, що, незалежно від релігійної та конфесійної приналежності, кожен повинен прагнути, щоб моральні цінності слугували вдосконаленню всього суспільства. Скеровуємо наше слово і до людей іншого національного походження, котрі проживають у нашій спільній Батьківщині та люблять її як свою рідну, знайшовши тут землю, з якою повʼязують своє теперішнє і майбутнє та прийдешнє своїх нащадків. Наше послання спирається на Божі заповіді та приклад Ісуса Христа, бо та віра, яку ми проповідуємо, 1035 років тому стала фундаментом нашої державності, а тому може й повинна бути міцним підґрунтям для перемоги над ворогом і будування справедливого миру й багатонадійного майбутнього в нашій країні.

3. Нищівні дії та воєнні злочини, які чинить агресор, у кожного з нас викликають шквал емоцій, зокрема неспокій і тривогу, біль і скорботу. Ми, єпископи УГКЦ, поділяємо почуття нашого стражденного народу. Правила християнського переживання оборонної війни, яку зараз веде наш народ, включають у себе правила справедливого самозахисту. Українці мають священний обов’язок боронити свою Батьківщину, навіть беручи в руки зброю. Тому ми огортаємо молитовною підтримкою наших воїнів, які пішли на фронт, щоб захистити рідну землю, свої родини, життя і майбутнє своїх дітей і внуків.

4. Водночас ми закликаємо наших співвітчизників не лише до емоційної реакції. Наші почуття вже зараз, під час війни, мають слугувати поштовхом до глибших роздумів, які не варто відкладати до перемоги. Навпаки, саме тепер, попри руйнування та страждання, час не лише діяти та відчувати, а й мислити, — мислити у світлі віри. Тому в цьому посланні закликаємо спільно з нами замислитися про сенс існування та історичні завдання нашого народу, про Батьківщину як нашу спільну цінність і святиню, про наше ставлення до друзів і ворогів нашої країни, про розбудову майбутньої України, яка має стати ще кращою після перемоги над ворогом.

5. Патріотизм, над яким пропонуємо порозмислити з християнської перспективи, є одним із виявів головної заповіді — любити ближнього, як самого себе. Походячи від латинського «pater», тобто «батько», слово «патріотизм» має допомогти нам усвідомити, що наша земна Батьківщина дарована нам Богом Отцем. До нашого небесного Батька ми звертаємося словами молитви «Отче наш». Україна — наша Вітчизна, тобто земна спадщина Отця, який на небесах. Вона — наш земний «дім», у якому ми — мешканці, а між собою — родичі (народ), бо діти одного Отця. Тому коріння земного патріотизму — на небесах. Передаючи Батьківщину нам у дар, Господь кличе нас до відповідальності за неї, а відповідальність полягає в тому, щоб увійти в Отчий задум про Україну та преображати нашу землю згідно з Його заповідями.

Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця! (Пс. 137, 5)

6. Головним джерелом наших роздумів є Слово Боже. За висловлюванням євангелиста Матея: «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 21), якщо нас надихатиме Слово Боже, то наш розум знайде правильні відповіді на актуальні питання нашого національного й церковного життя.

7. Батьківщина — «земля батьків» (грец. — πατρίς, лат. patria — батьківщина, звідси ж і поняття патріотизму) — для старозавітного народу Божого була важливою і навіть святою дійсністю. Земля була спочатку обітованою, а згодом подарованою Богом. Вона також була місцем тілесного упокоєння батьків. Та ще важливіше, на цій землі стояв святий Храм Всевишнього Бога. Отже, Батьківщина у свідомості вибраного народу була нероздільно пов’язана з вірою в Бога.

8. У Старому Завіті можна знайти багато прикладів любові до рідної землі, до Батьківщини. Про цю любов йдеться в книгах Юдити та Естер, у пророків Ісаї, Єремії та Неємії, а також у Макавейських книгах. Цар Давид захоплюється красою землі, яку дав Бог для народу: «Він [Господь] любить справедливість і право, ласки Господньої земля повна. Словом Господнім створене небо, і подихом уст Його — вся Його оздоба… Нехай шанує Господа вся земля; нехай Його бояться всі, що живуть на світі!» (Пс. 33, 5–6.8). З великою любов’ю та вдячністю він споглядає щедрі благодіяння Божі для його землі та її мешканців: «Перед Твоїми чудесами ті, що живуть на землі краях, наповнюються страхом; сповняєш радістю країни Сходу й Заходу. Відвідуєш землю і її зрошуєш; збагачуєш її понад міру. Божий потік води повен, Ти їм хліб готуєш. Отак її зготовляєш» (Пс. 65, 9–10). Іншим разом благає в Господа духовного відродження народу і Батьківщини: «Ти, Господи, був доброзичливим до Твого краю і долю Якова Ти обернув на добре… Обнови нас, Боже нашого спасіння, і поклади край Твоєму на нас гнівові! … Справді, Його спасіння близьке до тих, що Його бояться, щоб слава Його перебувала в краю нашім» (Пс. 85, 2.5.10). Чудовим прикладом любові до свого народу і до Богом дарованої йому Батьківщини є біблійний герой Неємія. Відновленню рідної країни він присвячує своє багатство та свою кар’єру, заради цього навіть ризикує власним життям.

9. В ізраїльському народі усвідомлення любові до «землі батьків» лише зросло з її втратою внаслідок програних війн із загарбниками та подальшого насильного виселення в чужі землі. Псалом 137 поетично передає тугу вибраного народу, який перебував у вавилонському вигнанні, за втраченою Батьківщиною: «Над вавилонськими ріками, там ми сиділи й ридали, як згадували Сіон. На вербах, серед нього, повісили ми наші гусла. Бо там пісень у нас просили ті, що в неволю нас забрали, просили радости в нас тії, що мук нам завдавали: „Співайте нам пісень сіонських!“. Як нам пісень Господніх на чужій землі співати? Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця! Нехай прилипне язик мій до піднебіння, коли тебе я не згадаю, коли Єрусалим я не поставлю понад найвищу мою радість!» (1–6). За «землю батьків», з якої ізраїльтян насильно виселили, вони заносили молитви до Бога (див. Неєм. 9, 36–37), її долею вони смутилися (див. Неєм. 2, 3), на її світле майбутнє сподівалися (див. Тов. 13, 10–18; Вар. 4, 30–5, 9). І вибраному народові вдалося повернутися на Батьківщину, відбудувати її, до певного часу втішатися нею, але водночас, вслухаючись у пророцтва, народ починав бачити й іншу дійсність «землі батьків»: окрім земного виміру, вона має ще й вимір «новий». Нова Земля і Новий Єрусалим — ідеальна й очікувана Батьківщина-рай.

10. Вияв любові до рідної землі і власного народу у Святому Письмі не обмежується наведеними прикладами. Історія Ізраїлю демонструє, що велика любов до свого люду допомогла йому проіснувати в найважчі періоди його буття. Через цей старозавітний народ Бог показує нам, як треба любити свою націю, плекати її культуру й традиції.

«Якщо хтось про своїх, і особливо про домашніх, не дбає, той від віри відцурався: він гірший, ніж невірний» (1 Тим. 5, 8)

11. Господь Ісус, воплотившись у конкретному часі та народі, обрав для себе дійсність земної Батьківщини. І хоч «земля батьків» ні у вузькому значенні (Назарет), ні в ширшому (Єрусалим) не прийняла свідчення Христа (див. Мт. 13, 54–58; Ів. 4, 44; Лк. 13, 34), Господеві не було байдуже до долі земної Батьківщини — Ісус дбав про неї. Він плакав над Єрусалимом (див. Лк. 19, 41), переживав за Хоразин та Витсаїду, які не розпізнали знаків часу. Христос виразно підкреслює, що «ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 13).

12. Церква Христова, утворена з різних народів, зберегла любов до земної Вітчизни як обов’язок. Християни, люблячи батьків, покликані любити їхню землю, — «землю батьків». Проте на відміну від старозавітного народу, який пов’язував себе тільки із землею, що її дарував Бог праотцям, християни шукають насамперед вишнього Єрусалима (пор. Гал. 4, 26), себе ж називають громадянами неба (пор. Флп. 3, 20; Євр. 13, 14). Слова апостола: «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка, ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28) — не применшують багатства різних культур та національних особливостей втілення в їхній історії Христового Євангелія. Так, святий апостол Павло вслід за Учителем відкриває перед нами вертикальний вимір, бо всі ми, народи цієї землі, разом стоїмо перед обличчям Бога. Місія Христа — об’єднати всіх людей в одному народові Божому. Це не означає, що християни мають нехтувати своєю земною Батьківщиною, адже апостол Павло, якого святий Іван Павло ІІ називав «учителем любові до Батьківщини», у Посланні до римлян пише: «Я кажу в Христі правду, не обманюю, як свідчить мені моя совість у Святім Дусі […] Я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені тілом» (Рим. 9, 1–3). Важливими є й інші слова апостола: «Якщо хтось про своїх, і особливо про домашніх, не дбає, той від віри відцурався: він гірший, ніж невірний» (пор. 1 Тим. 5, 8).

«Патріотизм є якраз тим вищим і благороднішим, чим більше спирається на Божому Законі» (митрополит Андрей Шептицький)

13. Багато важливого сьогодні можна сказати нашим сучасникам не лише на основі біблійних джерел, а й відштовхуючись від християнського духовного та інтелектуального надбання, яке черпаємо із святоотцівської спадщини та нашої київської церковної традиції. Упродовж двох тисяч років християнської історії Церква продовжувала на землі місію Христа. Біблійне вчення про любов до земної Батьківщини розвивалося з урахуванням історичних обставин, у яких проживав народ Божий.

14. У ранньохристиянському «Листі до Діогнета» міститься продовження новозавітної думки про високе покликання християн, які «знаходяться на землі, але є громадянами небесними. Підкорюються поставленим законам, але своїм життям перевершують самі закони» (п. 5; пор. Флп. 3, 20). Було б неправильним вбачати в цих словах заперечення земного громадянства, тому що насправді вони підкреслюють християнську моральність, а особливо любов: своїм взірцевим життям християни перевершують державні закони, бо їхня християнська любов є настільки досконалою, що кличе любити навіть ворогів (пор. Мт. 5, 44). Водночас любов є тим, що єднає вічність із дочасністю та з перспективи небесної Батьківщини освячує і ушляхетнює в серцях людей правильне ставлення до Батьківщини земної — як місця реалізації покликання до святості.

15. Відсутність серед ранньохристиянських авторів прямих закликів любити свою земну Батьківщину можна пояснити тим, що в тогочасному суспільстві християни були переслідуваною меншістю, а державний лад був пронизаний язичницьким релігійним світоглядом, неприйнятним для християн. Тому для подальших християнських поколінь взірцевою залишається позиція мучеників, які вибирали краще смерть тіла, ніж гріх; життя в Царстві Небесному, ніж животіння в державі «світу цього», яка грубо порушує Божі заповіді й природний закон.

16. Після виходу Церкви з катакомб у ІV ст. Отець Церкви Амвросій Медіоланський у своєму творі «Про обов’язки священнослужителів» писав: «Справедливість вимагає, щоб ми передусім вшановували Бога, далі — Батьківщину, потім — батьків, і врешті — всіх інших людей» (п. 27). Отже, у святого Амвросія вшанування Батьківщини стоїть на дуже високій позиції в ієрархії цінностей, відразу після пошани до Бога. Дещо пізніше Григорій Богослов у «Листі до Софронія» писав: «Шанувати матір — це свята справа. Проте в кожного своя матір, а спільна для всіх — Батьківщина» (п. 26).

17. Коли Великий князь Володимир 1035 років тому прищепив паростки державності Русі-України на Христовому винограднику, наша Київська Церква отримала партнерський із державою статус: вона опинилася не «над» державою, як це було на Заході, чи «під» державою, як на Сході, а поряд із нею. Київська Церква — помісне втілення соборної Церкви — збагатила Київську Державу ідеєю соборності її земель. Державний закон був просвічений світлом Божих заповідей і християнських моральних цінностей.

18. Християнська віра є джерелом для тисячолітнього українського досвіду державного будівництва. І коли у важкі моменти нашої історії держава занепадала, саме наша Церква несла в собі образ втраченої «домівки» та подавала духовні імпульси для її відновлення. Таким чином київська традиція, яку плекає наша Церква, послужила збереженню й розвитку не тільки церковної, а й національної ідентичності місцевого народу Божого. Упродовж століть українці зберігали свою духовно-культурну ідентичність, сприймаючи християнство не лише як особисту справу людини, а і як патріотичну ідею спільноти Русі-України.

19. Церковно-національну тотожність українців не завжди розуміли інші народи, адже вони мали свою історію з іншим співвідношенням у ній служінь Церкви та держави. Для когось роль Київської Церкви у державному будівництві видавалася порівняно недостатньою, для когось — надмірною. Звідси й закиди щодо «аполітичності» (недостатності) чи, навпаки, «націоналістичності» (надмірності) нашої Церкви в суспільному житті українського народу.

20. Київська Церква, як і кожна інша помісна Церква, має своїх Отців. Їхня історична заслуга полягає в інкультурації християнства в нашому народі. Плодом цієї святоотцівської інкультурації стала київська церковна традиція. Отці Київської Церкви — митрополити Іларіон Київський, Клим Смолятич, Петро Акерович, монахи Києво-Печерської обителі, а згодом Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий — стали «різьбярами» цієї традиції. Вони збудували її на помісності Церкви й соборності народу, на сопричасті Київської Церкви з помісними Церквами-сестрами та на відкритості Київської Держави до всіх держав на схід і захід від неї.

21. Для нас, сучасних спадкоємців Свято-Володимирового хрещення, щодо християнського патріотизму надзвичайно важливим є проповідництво великого вчителя нашої Церкви ХХ ст. — праведного митрополита Андрея Шептицького, який у своїх повчаннях щодо патріотизму завжди спирався на Святе Письмо. За його життя відбулися дві світові війни, а на нашій землі панували різні політичні режими, отож він мав багатющий досвід осмислення любові до Батьківщини й рідного народу.

22. Митрополит Андрей вважав, що патріотизм не суперечить християнству: «Христос, який плакав над Єрусалимом, передбачаючи його загибель, а по нім апостол Павло, який готовий був життя віддати за братів своїх по крові, дійсно любили свій народ і не лише не забороняли, а й навчали правдивого патріотизму» (Пастирське послання до вірних Станіславівської єпархії «Перше слово Пастиря», 1 серпня 1899 р.). І саме патріотизм, на думку великого митрополита, дає народові силу, потрібну в найрізноманітніших суспільних справах: «Бо і звідки ж черпає силу весь народ, як не з патріотизму? … Бо що ж в’яже всіх громадян в одно, як не любов до Батьківщини? І що рішає про більшу силу суспільства, як не саме згода та єдність його членів? А де ліпшу цю згоду та єдність знайдете, як не у християнській любові?! Коли б Ви, любі браття, зуміли добре, по-Божому, жити в єдності і взаємно собі помагати у своїх громадах, то така єдність замінила б Вам велике-велике майно!»(Пастирське послання до вірних Станіславівської єпархії „Найбільша Заповідь“, 17 січня 1901 р.). Підвалиною патріотизму, як і всього в житті християнина, Андрей Шептицький вважав Божі Заповіді: „А патріотизм є якраз тим вищим і благороднішим, чим більше спирається на Божому Законі“ (там само).

23. Митрополит Андрей розрізняв два види патріотизму — язичницький і християнський, а точкою розрізнення визначав ненависть. Язичницький патріотизм містив у собі ненависть як необхідний елемент протиставлення чужинцям: «Поганський патріотизм — це любов до своїх, поєднана з ненавистю до всіх інших. А християнська любов до Батьківщини, обіймаючи всіх людей, єднає християн із супротивниками та ворогами й дає патріотизмові ту підставу, якої треба: навчає тієї єдності»(Декрет „Про єдність“ і правила до декрету, 28 вересня 1943 року). Християнський патріотизм має засадничу червону лінію, окреслену самим Ісусом: „А Я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас“ (Мт. 5, 44). Основою християнського патріотизму є особлива любов до свого народу, яка не суперечить християнському обов’язку любити всіх людей: „Іншим, однак, був патріотизм Христа у порівнянні з поганським […] Християнин має любити всіх людей, але це не перешкоджає тому, що найпершою любов’ю він має любити свою родину і свою Вітчизну. І як любов до ближнього не противиться любові до родини, так не противиться і любові до Вітчизни. Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бути ненавистю, ані не сміє накладати обов’язків, супротивних вірі. Те, що видавалося б патріотизмом, а [насправді] було б ненавистю або суперечило б вірі, не є правдивим патріотизмом“ (Перше слово Пастиря, 1 серпня 1899 р.).

24. Водночас праведний митрополит Андрей твердо виступав проти наклеювання ярлика «націоналізм» на природні патріотичні почуття народу, немовби передбачаючи радянську пропаганду й сьогоднішні дискусії на Заході: «Часто трапляється […] що домінуюча більшість іменує надмірним націоналізмом свідомість власної національної меншини, її привʼязаність до своєї мови та культури. Ці почування не є надмірним націоналізмом, а є виявом легітимного патріотизму. І важливо розуміти цю різницю, оскільки дуже легко ненависть може призвести діячів домінуючої етнічної більшості до звинувачень у надмірному націоналізмі меншини, яка відмовляється жертвувати своїми інтересами […] а оскільки питання політичні переплітаються з питаннями церковними, то тоді цю меншину звинувачують у використанні релігії для нерелігійних цілей»(Роздуми над меморіалом „Labor catholicorum inter fratres dissidentes in Republica Polona“, лютий 1926 р.).

25. Ще один великий церковний муж ХХ ст. — патріарх Йосиф Сліпий — також своїм життям і словом засвідчив важливість для християнина любити рідний народ і Церкву. Цей багатолітній вʼязень радянських концтаборів вболівав за Батьківщину, перебуваючи на засланні, а після звільнення, хоч і опинився на чужині, не маючи змоги повернутися на рідну землю, продовжував захищати інтереси своїх братів по крові. Для патріарха Йосифа «любов Батьківщини є природним обов’язком кожної людини. У християн є вона чимось вищим, святішим, а саме: надприродною релігійною повинністю, що опирається на об’явленій науці. Та релігійна повинність походить із заповіді Божої — пошани і любови батьків, а остаточно виростає з великої і загальної заповіді любови ближнього, яка домагається, щоб ми любили всіх людей; одначе, щоб особливою любов’ю любили найближчих ближніх, яким найбільше завдячуємо матеріальні, духовні і моральні добра, а такими найближчими ближніми є наші батьки і Батьківщина» (Слово з нагоди 40-річчя УПА,14 жовтня 1982 р.). Йосиф Сліпий перестерігав, що служіння Батьківщині та своєму народові не може бути основане на ненависті, закликаючи: «Нехай наш патріотизм буде любов’ю свого народу, готовою на всяку жертву» (Пастирське послання до духовенства та вірних, присвячене пам’яті митрополита Андрея Шептицького, 23 листопада 1944 р.). Патріарх стверджував, що «совершенний християнин повинен бути досконалим патріотом. Не є досконалим християнином той, хто по думці Божій не любить всеціло свого народу» (Слово з нагоди 40-річчя УПА).

26. У сучасному вченні Церкви про патріотизм декілька разів говорить Другий Ватиканський Собор. У Декреті про місійну діяльність Церкви «Ad gentes» зазначено: «Християни, зібрані у Церкву з усіх народів, „не відрізняються від інших людей ні державним ладом, ні мовою, ні політичними інституціями»(Лист до Діогнета, 5), тому їм слід жити для Бога і для Христа за доброчесними звичаями свого народу. Як добрі громадяни, нехай вони плекають справжню діяльну любов до Батьківщини; цілковито уникаючи презирства до інших народів і екстремального націоналізму, хай вони плекають загальну любов між людьми“ (п. 15). Тож Собор повністю підтримує патріотизм, водночас виступаючи проти шовінізму чи екстремального націоналізму. У Душпастирській конституції Другого Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes»сказано: „Нехай громадяни великодушно і віддано плекають любов до Батьківщини, однак при цьому хай уникають вузькоглядності; тобто вони мають завжди прагнути до блага всієї людської сім’ї, яка складається з рас, народів і націй, поєднаних між собою різноманітними узами“ (п. 75). Катехизм Католицької Церкви про патріотизм навчає так: „Обов’язком громадян є співпрацювати разом із цивільною владою для добра суспільства в дусі правди, справедливості, солідарності і свободи. Любов до Батьківщини, служіння їй випливають з обов’язку вдячності та з порядку любові“ (п. 2239).

27. У Катехизмі УГКЦ «Христос — наша Пасха» читаємо: «Дорога до Небесної Батьківщини проходить через земну Батьківщину. „Християни є корисними для своєї Батьківщини більше за інших людей, оскільки вони виховують та скеровують побожність своїх співгромадян до Бога всього творіння та помагають вийти на висоти до божественного й небесного міста тим, які чесно живуть у цих малих містах на землі. І так сповняється слово Господа: „Був ти вірний у малому місті, увійди до міста великого“ (пор. Мт. 25, 21)“ (Оріген, Проти Цельса, 7, 74). Батьківщина є для людини рідною землею, яка пов’язує її зі своїм народом та його культурою. Християнська мораль говорить про любов до Батьківщини як про чесноту патріотизму. Любов до Батьківщини випливає із четвертої Божої заповіді: „Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній ти був на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі“ (Вих. 20, 12)» (968).

Християнський патріотизм як любов до свого народу та Батьківщини

28. Сьогодні, у ХХІ ст., український народ розбудовує власну державу, яку виборював упродовж багатьох століть. На яких фундаментах маємо це робити, як не на тих, які нам заклали такі великі державні мужі та християнські подвижники, як святі княгиня Ольга й князь Володимир Великий?! Чим зв’язувати цеглинки нашої «рідної хати», як не цементом тисячолітніх християнських моральних цінностей?! (Послання митрополита Андрея Шептицького «Як будувати рідну хату?», грудень 1942 р.).

29. На жаль, не всі адекватно сприймають прагнення українців розбудовувати «рідну хату» — свою земну Батьківщину. Це стало найбільш очевидним тоді, коли північний сусід, заперечуючи саме право українського народу на існування, пішов на нього кровопролитною війною, спричиняючи жахливі руйнування та численні людські жертви. Навіть у т. зв. вільному світі не всі розуміють українську захисну боротьбу, оборону власної ідентичності, звинувачуючи наш народ і нашу Церкву в надмірному націоналізмі. Це вкотре підкреслює, наскільки важливо не тільки для українців, а й для всіх інших народів збагнути сенс справжнього християнського патріотизму.

30. Чим збагачує народ і державу наша Церква Свято-Володимирового хрещення? Насамперед помісність Церкви означає суб’єктність народу й держави. Як помісна Церква не є «частиною» жодної іншої помісної Церкви, так і український народ не є жодною «видозміною» будь-якого іншого народу. Як помісна Церква має власну територію, так і народ має суверенітет на власній території, окресленій державними кордонами. Рідна земля впливає на формування культури народу, а отже, і на формування його ідентичності. Неможливо уявити ідентичності українців без Дніпра чи Карпат, як ідентичності євреїв без ізраїльської землі. Проте ідентичність народу не обмежується фактом проживання на конкретній території, а випливає з наявності власної культури, яка позначає самобутність українців.

31. Вселенська Христова Церква живе сопричастям помісних Церков. Немає справжньої помісності без сопричастя й навпаки. Для народу це означає відмову від національної ізоляції — хворобливого вияву національних комплексів зверхності чи меншовартості у ставленні до інших народів. Для держави сопричастя означає ведення міжнародної політики відкритості до всіх держав, готових до партнерських відносин, незалежно від географічного розташування, економічного чи людського потенціалів. Отож завдяки внеску Церкви принципи внутрішньої та зовнішньої політики держави не формуватимуться на основі кон’юнктури конкретної ситуації, а отримають стратегічно обґрунтовані духовні та філософські підстави, і Церква щодо держави виконає свою пророчу функцію, проповідуючи Божественно-людську візію майбутнього.

32. Справжній патріотизм ніколи не буде приправлений протистоянням або ненавистю, навіть щодо ворогів. Християнський патріотизм треба відрізняти від викривленого ставлення до Батьківщини, яке є не любов’ю, а радше національним егоїзмом, що може непомітно переростати у відкритий шовінізм. Бо ж шовініст чи нацист також говорить, що виступає за свою країну, проте він хоче добитися величі своєї держави, принижуючи чи навіть знищуючи інших. Натомість християнин розуміє, що не ненависть до інших і протиставляння їм робить нас здатними здійснити своє християнське завдання захищати Батьківщину, а саме спроможність віддавати себе в любові.

33. Що ж означає бути патріотом сьогодні? «Нехай усе у вас діється в любові», — закликає нас святий Павло (1 Кор. 16, 14). Тому для нас не втрачають актуальності слова патріарха Йосифа Сліпого: «Любов Батьківщини, оперта на любові Бога і з нею злита в одну велику любов, повинна бути діяльна-активна. Любов без діл, подібно як віра без діл, є мертва. Слова св. ап. Йоана: „Дітоньки! Не любімо словом, ані язиком, лише ділом і правдою“ (II Йо. 3, 18) відносяться і до кожного прояву християнської любові у житті людини, отже, і до любови Батьківщини» (Слово з нагоди 40-річчя УПА). Тому християнський патріотизм — це діяльна любов до Батьківщини, яка виявляється в постійній і невтомній праці для добра свого народу і своєї держави задля розбудови «рідного дому», а у кризові моменти, один з яких переживаємо тепер, — у готовності пожертвувати навіть власним здоровʼям і життям задля порятунку ближніх і Вітчизни. Памʼятаймо, що «ніхто не має більшої любови, як той, хто віддає життя своє за друзів своїх» (Ів. 15, 13).

34. Саме в любові полягає зміст того, про що ми говоримо як про патріотизм. «Справді, любов пронизує все діяння справжнього християнина. З любові як першоджерела беруть початок благородні наміри людини і народу, з любові ми черпаємо силу долати перешкоди і суперечності, любов є внутрішнім рушієм, що робить нас здатними до витривалої і жертовної щоденної праці. Любов є рівно ж душею того шляхетного почуття, яке ми називаємо патріотизмом. Справжній християнин покликаний бути патріотом — любити Батьківщину, рідний народ, його мову і культуру» (Послання Синоду Єпископів КГВА УГКЦ з нагоди сторіччя відновлення української державності, 26.02.2018). Любов породжує героїв, а ненависть — злочинців. Патріотом є той, хто насамперед ототожнює себе зі своїм народом і бере відповідальність за свою країну.

35. Ранньохристиянські мученики своїм прикладом показують світові, що «слухатися слід більше Бога, ніж людей!» (Ді. 5, 29). Тому християнин не є беззастережним прихильником тих державних законів і політичних платформ, які суперечать Божим заповідям, християнським цінностям і природному законові. Треба пам’ятати, що «законодавство тільки тоді буде твердим і непорушним, коли основуватиметься не на тимчасових сумнівних теоріях, а на природному законі, потвердженому Божественним Одкровенням» (Послання Синоду Єпископів КГВА УГКЦ стосовно небезпеки гендерної ідеології, 1 грудня 2016 р., п. 29). Отже, патріот має чувати зокрема над тим, щоб у державний лад не впроваджувалися безбожні принципи, як-от непевні й неперевірені концепції людської ідентичності чи сім’ї та принципи гендерного виховання, які є не менш загрозливими для нації, ніж військова агресія.

36. Патріотична позиція виявляється в небайдужості до долі Батьківщини, у служінні їй усіма силами. Бути патріотом означає трудитися на благо свого народу, боротися з пітьмою, яка намагається завадити йому здійснити своє призначення. Бути патріотом — це просвітлювати свій народ, робити його таким, яким хоче бачити його Бог. Християни, які служать своїй країні, — служать Богові. Проте, щоб правильно їй служити, потрібно її знати, тобто слід вивчати свою культуру, історію, природу, і взагалі — жити на рідній землі. Пізнавши Бога, який є світлом, християни покликані бути найосвіченішими в державі людьми. І, маючи правильний біблійний погляд на будь-яку ситуацію і подію, а тому знаючи, яким повинно бути життя в Батькіщині, — усіма силами до цього прагнути. Ось чому українську душу мали б характеризувати глибинне відчуття Бога та внутрішня відкритість серця на Божественне.

Закінчення

37. Завершуючи наші роздуми про те, якою повинна бути патріотична позиція українців як спадкоємців київської державності та Церкви Свято-Володимирової традиції, закликаємо кожного нашого співгромадянина в ці непрості для нашого народу і світу часи працювати, ніби все залежить від нас, і молитися, ніби все залежить від Бога, як колись, повторюючи слова великого християнського мислителя, закликав світлої памʼяті патріарх Любомир Гузар. Благаймо Господа: «Мир світові Твоєму даруй, церквам Твоїм, ієреям, Богом береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм» (Заамвонна молитва на Божественній Літургії); «Перемоги благовірному народові на супротивників даруй і Хрестом Твоїм охорони люд Твій» (Тропар Хресту «Спаси, Боже, людей Твоїх»). Молячись «за Богом бережений народ наш, за правління і все військо»(прохання Мирної єктенії), робімо свій діяльний і посильний внесок у те, щоб ми не втратили державності нашої земної Батьківщини, щоб могли її гідно захистити й залишитися достойними і вдячними нащадками наших предків, які її започатковували, розбудовували та виборювали в минулому. Нехай українська боротьба сьогодні дасть свідчення справжньої свободи не тільки для України, а й для всього світу. А справжня свобода, як сьогодні показує досвід України, — це здатність творити добро. І нехай ця духовна істина буде нашою силою, яка дає змогу перемагати.

Від імені Архиєрейського Синоду Української Греко-Католицької Церкви в Україні

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

у день Святого апостола Филимона і тих, що з ним,

5 грудня 2022 року Божого

Джерело