Борис ҐУДЗЯК

Фото: Пресслужба УКУ

Вважаю, що роль нашої Церкви щодо Майданів і того, що зараз відбувається в Україні, полягає у тому, щоб бути «сіллю і дріжджами». Навіть якщо ми, починаючи від звичайних людей і закінчуючи президентом Зеленським, не завжди це усвідомлюємо. Проте втілення католицької соціальної доктрини очевидне: поняття поваги до людської гідності, солідарності, субсидіарності, принцип спільного добра – все це наша Церква сіяла, починаючи з Митрополита Андрея. Пізніше це продовжили глави УГКЦ Мирослав-Іван Любачівський, Любомир Гузар і тепер Блаженніший Святослав Шевчук. Не останню роль у цих пропозиціях відіграв Український католицький університет як через тексти, так і своєю педагогією, своїм способом ухвалення рішень, що й формувало стилістику громадянського суспільства.

На мою думку, великою мірою посткомуністична українська стилістика громадянського суспільства перебуває під впливом Галичини. А Галичина значно сформована під впливом Греко-Католицької Церкви.

Церква в центрі уваги

Зараз ми не маємо авторитетів, за кожним словом яких слідує безапеляційне виконання цього слова. Я свідомий того, що те, що я говорю як архиєпископ, не завжди й не у всьому доходить до наших вірних. Але іноді це слово потрапляє в інші, навіть несподівані контексти. Пригадую випадок, як колись я вийшов у колоратці з Апостольської нунціатури в Києві, сів у таксі, і водій питає, з якої я Церкви. Я відповів, що з Греко-Католицької. Він уточняє: «Чи то Церква Гузара?» Кажу: «Так». І він каже: «О, я люблю слухати того чоловіка. Він дуже розумний». Питаю: «А ви ходите церкви?» – «О, ні-ні! В жодному разі. Але я його слухаю, як він дає інтерв’ю».

Отже, ми можемо спостерігати феномен, через який вплив УГКЦ в суспільстві значно більший, аніж кількість людей, котрі визнають свою приналежність до неї.

Тому стараюся бути присутнім у різних частинах Америки в різних контекстах, а не лише в «бульбашці» нашої Церкви. За останні два місяці був у Каліфорнії, в Техасі, двічі в Чикаго, часто буваю у Вашингтоні та Нью-Йорку. Також побував у Італії, Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Румунії, Польщі. Це були зустрічі різних масштабів у різних середовищах – монастирях, притулках для біженців, у межах єпископської конференції, Синоду чи через медіа. Кожна така зустріч є нагодою пропонувати важливі речі – правду про Україну, інформацію про те, що відбувається.

Сьогодні як ніколи досить широка аудиторія готова до цього. І можна, а навіть треба, сіяти широко. Безперечно, багато роботи є і в самій Церкві, конкретно в нашій архиєпархії. Але праця назовні теж надважлива. Хіба не в цьому полягає місія? Треба інтенсивно працювати з тими, які провадять інших. Важливо допомагати формулювати розуміння 60 мільйонів американських католиків щодо подій в Україні у світлі Євангелія, діючи через чільних архиєпископів і єпископів. Допомагати лідерам зрозуміти, чому Україна сьогодні є епіцентром глобальних змін.

Тож, з одного боку, я дуже немічний, скромний єпископ, архиєпархія якого перебуває в дефіциті фінансів ось уже 10 років. Число наших вірних зменшилося зі 100 тисяч до 10-12 тисяч, і авторитет єпископа щораз умовніший, аніж реальний. З другого боку – це момент, коли наша Церква разом зі своїм народом перебуває в центрі глобальної уваги.

 

Повний текст матеріалу читайте у паперовій або електронній версії журналу.

Джерело