Різдво стояло перед порогом. Переминалося з ноги на ногу, наче маленьке дівчатко, що прийшло колядувати до незнайомої оселі.

Різдво переступить поріг Олениної квартири. Обійме її. Поруч буде ангелик. Її ангелик. Він знає: Олена плакатиме. Цього разу він не зможе її втішити. Сумуватиме разом з нею й дивитиметься в темне вікно, за яким падають сніжинки…

Олена щулилась від прохолоди й темноти. Наче й не було весни, літа і осені. Час летів, мов навіжений, – боявся не подолати ріки людських сліз. Тільки лютий тягнеться довго. Він триватиме доти, поки не скінчиться війна…

…Це було до війни… Олена нерідко починає з цієї фрази розмову. Відтепер так буде завжди. Це було до війни…

Софійка, внучка по чоловікові, як жартувала Олена, просить «увімкнути» свічку й розповісти казку. Олена сама складає казки. Про світло, яке вкрав злісний карлик і яке повертають «супермени»; про залізних драконів, з якими б’ються відважні воїни…

– А дідусь з татом скоро повернуться? – перебиває дівчатко казку-вигадку.

– Скоро, – втішає Олена. А в самої завмирає серце.

…Щастя пізно постукало в Оленині двері. Це було друге щастя, яке сполохала війна.

Перше було в молодості. У неї закохався Назар, історик, що прийшов учителювати в їхню школу. А Олена – вчителька молодших класів.

Потай зустрічалися, аби в школі не пліткували. Якось їх викликав директор і з хитринкою в очах сказав:

– Погані з вас «підпільники», Олено Петрівно і Назаре Степановичу. Про ваші стосунки… Словом, навіщо приховувати те, про що всі знають?

Станіслава Івановича, директора, не боялися – поважали. Не мав звички підвищувати голос. Не любив інтриг.

Навесні Олена з Назаром побралися. А влітку поїхали на море. Вона ніколи не бачила моря. І ця весільна подорож була для Олени неймовірно бажаною, заворожуючою. Повернулася звідти сама…

Назар рятував хлопчика, якого поглинало море. Плавав сяк-так. Дитину вдалося відбити від біди. А Назара море забрало. Його тіло знайшли згодом…

Відтоді Олена боялася моря. Залишалася самотньою. Жила спогадами та митями свого короткого щастя. Чужі діти стали її розрадою.

Батьки хотіли, аби їхніх майбутніх першачків навчала Олена Петрівна. Про неї так гарно, так тепло відгукувались.

Життя тривало. До її класу приходили нові хлопчики й дівчатка. Знову все починали з «Букваря» та «Пропису». З перших успіхів та невдач… Лише біль втрати не минав. Довго затримувалася в школі, аби менше бути наодинці зі своїм смутком.

…«Розміняла» сороківку. Зафарбувала першу сивину у волоссі. І тоді…

Поверталася маршруткою із сусіднього обласного центру. Додому залишалося кілометрів двадцять, коли автівка зіпсувалася. Звечоріло. Водій намагався зарадити халепі, але марно.

Знервовані пасажири лаяли водія, мовляв, випускають несправний транспорт, а тепер що, ночувати посеред поля чи пішки йти?

– Телефонуйте до свого боса, аби забрав нас звідси, – сказала одна з пасажирок.

– До якого боса?! Це моя машина.

– То, вважайте, це ваш останній рейс. Я поскаржуся, куди треба, – не вгавала пані.

– Машина, як і людина, – розважливо мовив чоловік пенсійного віку. – Все було добре, а тут бац… і болячка вчепилася. Іноги вже не носять…

Зупинився бус, що їхав у зустрічному напрямку. Водій запитав, що трапилось. Спробував допомогти. Однак поставив невтішний «діагноз»: маршрутку треба на станцію техобслуговування.

– А нам що робити? – хором запитали пасажири.

Водій розвернув свого буса й мовив:

– У мене, звісно, не комфортно і лише два сидіння в салоні, плюс – два біля мене. А вас скільки? Семеро? Панове, сідайте на ящики. Пані, вмощуйтесь на сидіннях.

– А водій? – запитав добряк-пенсіонер.

– Попрошу знайомого, аби притягнув маршрутку разом із водієм до міста.

Олені випало сидіти біля «рятівника».

– Мабуть, наша пригода зіпсувала ваші плани, – мовила.

– Їхав до брата. В районі живе. Мали дещо зробити. Нічого. Завтра зустрінемось.

– Дякуємо вам. Ви дуже добрий.

Згодом Олена випадково зустріла незнайомця. Побачила на вулиці Марію Павлівну, вчительку-пенсіонерку. Розговорилися. До них підійшов «рятівник». Був родичем учительки.

– Сергійку, це моя колега Олена Петрівна. Працювали разом, – сказала Марія Павлівна.

Чоловік знітився. Може, тому, що назвала його Сергійком, а на вигляд під п’ятдесят.

– Ми знайомі, – відповів.

– Ну, нарешті ти…

Сергій знову знітився й відкланявся, мовляв, поспішає дуже.

Олена розповіла колишній колезі про те, як Сергій допоміг пасажирам.

– Аааа, – розчаровано мовила та.

У Марії Павлівни визрів хитрий план. Вигадала привід й запросила до себе Олену. І Сергія.

Він був удівцем. Уже довго. Мав сина Славка, невістку Лесю і внучку Софійку. Тримав невеличку приватну фірму: встановлювали й ремонтували індивідуальне опалення. Розумівся й на іншій техніці. Як кажуть, мав золоті руки.

Того дня Сергій провів Олену додому.

Вони й далі потай зустрічалися б, наче закохані школярі, якби Сергіїв син не сказав:

– Тату, ми все знаємо. Досить ховатися. Тітка Марія розповіла. Якщо тобі подобається ця жінка, освідчися їй.

– Та я знаю?.. Не молоді вже…

– Будь сміливішим.

…Сергій освідчився Олені на Різдво. Розписалися в лютому. А через кілька днів почалася війна. Спершу призвали до армії Сергієвого сина. Невдовзі пішов на фронт Сергій.

Леся з Софійкою часто приходили до Олени. Жінки стали подругами. Разом чекали на своїх чоловіків. Леся за професією перукар-візажист, робила Олені зачіски.

– Чи не забагато цієї краси? –сумно жартувала Олена.

– А якщо без попередження у відпустку приїде Сергій Миколайович? Він повинен побачити вас гарною. І легкий макіяж не завадить…

На роботі Олену шкодували, їй співчували. Перше заміжжя було коротке. А друге… Бог його знає.

…Катруся, її учениця-третьокласниця, подарувала два ангелики. Виготовила разом зі своєю мамою. Один ангелик білий, інший – у камуфляжі.

– На вашу ялинку, Олено Петрівно.

Здавалося, у її житті не було ціннішого подарунка…

…Тиха ніч, свята ніч!

Ясність б’є від зірниць.

Дитинонька Пресвята,

Така ясна, мов зоря,

Спочиває в тихім сні.

Тиха ніч, свята ніч!

Ой, зітри сльози з віч,

Бо Син Божий йде до нас…

Лине Всесвітом тихий спів. Небесні ангели несуть добру звістку до освітлених свічками осель. До тих, хто чекає, і до тих, хто вже не дочекається…

…Олена розповідала Софійці про ангелів земних –у камуфляжі, які оберігають Різдво. А потім помоляться за них…

Ольга ЧОРНА

Джерело