д-рка Тетяна ЄВСЄЄВА

Продовження, початок у попередньому числі

Наступним із вимірів російської ідентичності, які 24 лютого 2022 року дозволили Володимиру Путіну повномасштабно розгорнути руками ЗС РФ класичний геноцид українського народу, української культури та держави Україна, розглянемо російське православ’я. Це важливо з кількох причин. По-перше, відокремлення Церкви від держави понад 100 років тому, з липня 1917 року, не завадило РПЦ після 1991-го посісти одне з чільних місць у політичній культурі росіян і відновити втрачену в радянські часи функцію одного з основних інструментів зовнішньополітичного впливу та гібридної воєнної експансії Росії. По-друге, революція 1917 року була природним подоланням релігійної кризи, що назрівала в імперії впродовж усього ХІХ століття. Ленінська держава-комуна була цивілізаційним проєктом із заміни православ’я соціалізмом, і я вважаю, що більшовики терором та пропагандою швидко збудували цивілізацію «підроблених Завітів». Після 1991 року еліти РФ, синтезувавши весь абсорбований історичний досвід православної імперії та СРСР, винайшли третю редакцію тоталітаризму – рашизм. По-третє, встановлення у Москві пам’ятника київському князеві Володимиру Великому в 2015 році, путінські екскурси в історію «єдиного народу» росіян, українців і білорусів з традиційними претензіями Москви на чужу їй спадщину Київської Русі покликані не так підкреслити її важливість для історичної ідентичності сучасних росіян, як дати їм ідеологічну основу для виправдання новітньої окупації України. А також зміною кордонів Росії закріпити за собою право на пожиттєвє президентство зі збереженням традиційного для російських царів статусу зверхності над виконавчою, законодавчою, судовою та церковною владою.

«Київ – Єрусалим землі Руської»: віддзеркалення друге – богослов’я

Але про все докладно. Зосередимо увагу на історичній частині богослов’я, на точці перетину священного і профанного у людській діяльності. Тобто погляньмо туди, де після хрещення Русі її населення долучилося разом із іншими народами до виконання першої заповіді, даної Богом Адаму, – створення цивілізації, побудови свого світу: «плодіться і розмножуйтеся» (Бут 1).

Український світ формувався з часів хрещення Русі, і з Х століття охоплював не лише Русь-Україну (первісно Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, а пізніше терени Волині й Галичини). Київ як Другий Єрусалим, як «матір городів руських» був центром великого світу, що простягався від Білого моря до Херсонесу, від Лемківщини аж до хребтів Уралу. Українська культура утворилася внаслідок зустрічі та синтезу греко-візантійської традиції зі слов’янсько-язичницькою на теренах Київської митрополії, заснованої в 990-ті роки. До монгольських завоювань Київ був центром, який вловлював тогочасні інновації, продукував і споживав свої культурні сенси. Далі вони мультиплікувалися з Києва до Великого Новгорода, Пскова, Суздаля та пізнішої Москви зусиллями правителів великокнязівської та князівської «Київської династії». Що ж їх так приваблювало насамперед?

Кожне людське суспільство, визначаючись зі своїми першоджерелами, разом із обраною світовою релігією запозичує всі минулі традиції, з нею пов’язані, тобто трансформується. Хрещення дало князю Володимирові імена небесного покровителя та його свояка – візантійського імператора Василія ІІ, перетворивши його владу на святу й царствену. «Благословення» суверена всього християнського світу, імператора «царства Божого на землі» дозволило Володимирові спільно з християнством перенести на Русь юдейську, грецьку і римську міфологію та історію, церковне право та політичну культуру із взірцями для формування моделі ранньомодерної ідентичності народу Русі-України.

З Номоканоном («Кормчою книгою») великий київський князь отримав концепцію сакральності влади, православну «симфонію», тобто: «Два найвеличніші дари Божі, священство та царство […] походять з одного джерела й прикрашають життя людське. Перше з них служить справам Божим, а друге опікується справами людськими». Визначені канонами злочини проти Церкви чи виклики церковній владі вважалися викликами владі світській. Ритуальним оприявленням нового статусу влади став візантійський ритуал посадовлення на князівський стіл, практика зберігання інсигній царської влади та одягу в спеціальному місці князівської церкви Успіння Богородиці (Десятинної) – скевофілакії.

Як відомо, згідно зі Святим Письмом, місцем творення людської цивілізації спочатку є райський Сад (Бут 2), а відтак вигнання Адама з Євою – Вічне Місто (Іс 14, 11; Об 21, 22). У богослов’ї християнського Середньовіччя місто, особливо столичне, уявлялось як подоба або «ікона» Раю/Града Небесного. Легенда про походження Києва в недатованій частині «Повісті минулих літ», осмислення митрополитом Іларіоном (990 –1088 рр.) у «Слові про закон і благодать» (1038 р.) його статусу головного княжого міста і місця осідку митрополита було визначенням точки відліку встановлення цивілізаційного ладу в Поляно-Руській землі, початку власної історії та розгортання ідеї про одвічну богообраність і призначення Києва стати ще одним центром християнського світу. Для населення ж Київ став місцем, відведеним у «священному плані Бога» для спасіння людини, і, за визначенням Володимира Рички, місцем «початку нашої самосвідомості, згромадження різних етнічних елементів східного слов’янства у сталу національну єдність». Храми, збудовані грецькими майстрами за візантійськими зразками, наповнені привезеним із Корсуня (античного Херсонесу) богослужбовим начинням, іконами, сосудами і хрестами. Передані з Риму мощі четвертого Папи Римського святого Климента, поміщені в окремій раці в одному з вівтарів Десятинної (Корсунської) церкви, щоденно підкреслювали статус Києва як «трону слави» Руської землі, його майбутнє вселенське покликання.

Повний текст матеріалу читайте у паперовій або електронній версії журналу.

Джерело