Історична довідка: «Боротьба УПА на теренах Яворівщини в історичному аспекті учасників та очевидців»

Україна – це держава з тисячолітньою історією, яка продовжує свою книгу історії і сьогодні. Тому наш святий обов’язок пам’ятати та шанувати минуле. Вшановувати та не забувати Героїв, які боролись за єдине – незалежність та суверенітет Батьківщини. Одним із важливих моментів в історії України є Українська повстанська армія (УПА) – військово-політичне формування, що діяло на території України в 1942–1960 роках. Метою створення УПА було об’єднання розрізнених збройних груп націоналістів під керівництвом ОУН. Із 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у ХХ столітті. 2018 року було ухвалено закон, що надає солдатам УПА статус учасників бойових дій. Тому хочу додати до своїх постійних рубрик розповіді учасників та очевидців Повстанської боротьби. Надихнула мене на цю тему книга історика з Яворівщини Євгена Луня “Повстанська боротьба у розповідях учасників та очевидців. Яворівщина”, яку подарувала мені його дружина Любов Луньо,за що щира подяка ! Видання є збірником автентичних розповідей учасників та очевидців національно-визвольної боротьби українців у ХХ столітті. Ці народні оповідання у фольклорній традиції називають «зразками історичної пам’яті народу». Читачу не пропонують жодної «історичної» інтерпретації подій; лише той, хто прочитав бодай одну життєву історію із запропонованих, здатний самостійно зробити висновки про усю драматичність та героїзм людських доль того складного періоду. До третього тому увійшли розповіді мешканців сіл Бунів, Іваники, Калинівка, Поруденко, Наконечне Перше, Наконечне Друге Яворівського району. З історії відомо, що перша сотня УПА на Яворівщині виникла 16 березня 1944 року. Її коротко очолював Михайло Вархоляк-“Роман”-“Роберт”-“Лісовий”, відтак командування перебрав “Лев”. Відділ, який отримав назву “Переяслави”, спочатку займався вишколом, згодом перейшов і до бойових дій. Для переходу німецько-радянського фронту “Переяслави” розділилися на чоти, які законспірувалися в селах Рогізно, Бунів, Хоросниця та Селиська. Червона армія 22 липня зайняла Немирів, 23 липня – Краковець, 24 липня – Яворів і Судову Вишню, 25 липня – Мостиська. В новій ситуації, як згадував повстанець Микола Кунанець, “багато людей рятувалося від совєтської армії, кожен – чи мав зброю, чи не мав – приходив до ліса й просився: «Приймайте в сотню»”. У липні 1944 р. в селі Іваники заходами референта УЧХ Яворівського повіту Марії Шудравої-“Жені” організовано польовий шпиталь, в якому обов’язки головного лікаря виконував Юрій Липа. Шпиталь від 22 липня охороняв рій зі сотні “Переяслави” під командуванням ройового Нестора Романця-“Чорного”. На початку серпня на базі роя організовано охоронну сотню на чолі з командиром “Петренком”. Станом на 19 серпня 1944 р. цей відділ нараховував 44 вояків, озброєних 4 кулеметами, 4-5 автоматами та крісами. Ще одну сотню УПА організовано на базі Завадівського куща на початку серпня 1944 р. в лісах на північному заході повіту. Командиром її став Андрій Тучапець-“Верх”-“Олег”. Отже, сьогодні розпочну з історії жителя села Бунів Григорія Василька: “Ми є націоналісти, ми маємо будувати Україну”. У своїй розповіді Григорій Василько розповідає, що національне виховання вони розпочали ще зі школи: «В школі в нас директор був такий Дубик, українець, дуже гарний чоловік. Він старався виховувати нас в такому національному дусі. Була вчителька, теж українка, не можу зараз пригадати, яке вона мала прізвище. Навіть було в школі так: ми вчили польську історію, то та вчителька каже: “Сидіть тихо пів години, а я вам потім пів години українську історію розкажу”. Бо то не було в нас офіційно української історії». Я в тридцять восьмому році поступив в Організації, мене приймав Зуб Григорій. Як я знаю, в організації в ті часи був Матвіїв Іван. Куп як Федько, Матвіїв Йосиф, ми потім з ним мали весь час спільні справи, він був такий дуже бойовий. То всьо було дуже засекречено, і я всіх не можу назвати. Мені Зуб запропонував, чи я не хочу працювати в ОУН. Він так сказав мені: «Є така Організація Українських Націоналістів, ти вже знаєш, – бо він вже знав, що мені відомо, – то є дуже засекречена організація, в котрій повинна людина бути дуже порядною, чесною, розумною, виконавчою, націоналістом. Чи ти зможеш то?” Я кажу: “Ну то Ви вже дивилися, знаєте “Знаю, зато” я запропонував”. На весну сорок першого року нашу молодь вже забирали копати окопи там поза Краківець. Москалі теж вже готувалися до війни. Декотрі там були тиждень і вернулися, декотрі там ще лишалися. В неділю рано слухаємо – літаки гудять. Через пару годин передають, шо війна німецько-советська. Десь година може дванадцята, не пам’ятаю добре коли, ми то вже всі повиходили, вже за тим всім слідкуємо, дивимося – німецький літак летить і щось так палахкотить. І сідає. В Порудні сів, дальше не міг, значить, советські його збили. 3 нього вийшли три німці і одна дівчина-німкеня. Всі живі. Гут же, видно, хтось дав до Яворова знати, моментально, по телефону, певно, бо приїхали совєти і їх забрали всіх до Яворова, в полон. Як фронт наближався, ми вже мали організований кущ. Кущовим в нас був Фолис Петро, він був першим головою сільради. Козак зі Шутова був при керівництві куща, Грицунь Степан теж. Було нас там в кущі щось чотири ройові. Всьо замішалося, москалі не перестають стріляти. Ми розбиваємося по частинах І хто куди. 3 того шпиталю, хто ще був здоровий, то, видно, теж десь відійшов, а багато там пропало. Москалів дуже багато було, нас розбили. І нас сімнадцять чоловік, отой “Дона” рій, ми відірвалися і прорвалися туди в полігон. Там не можна було пройти, застава була. Тоді ми зайшли в такі корчі – тернина густа, і там залягли собі і тихо. Вирішили – лежимо тихо. А вони ходили лініями і стріляли, туди в гущінь не лізли. А як вже нас найдуть, тоді відкриєм бій, і що буде то буде. Ми лежали, вони пройшли коло нас, постріляли по тих наших кущах. Нас нікого не ранило, а кулі так падали “джінь! джінь! джінь!” Але якось так Бог нас хранив – ні одного. І пішли вони далі. Я не можу точно пригадати, коли точно то було, як нас розбили, чи то Юрій Липа вже загинув, чи то ще не загинув’. Я знаю, якраз ми були в селі, нас четверо: я, “Стріла”, “Залізняк” і ще хтось четвертий, сиділи ми в одного господаря, а прибігла Зуба сестра і говорить, що Липу замордували. Його господаря, що ми в нього сиділи, я навіть не хочу згадувати, бо він не вартує, бо вони потім продалися і продавали всіх в селі. То добре, що ще живими лишилися, що їх не побили. Сказала та Зуб Зося, що вона і Липи жінка викопали його з грузу , Ми були при проводі Служби Безпеки, всьо, шо там треба було, виконували. Найперше – організувати всьо для сотень або для кого треба. Зброю збирати – то було моє завдання, до відділів УПА віддавати кого треба було з хлопців, кого ні. “Троян” взагалі керував, “Гомін” мав пропагандистську роботу. Ото наше таке завдання було. “Трояном” мене злучив “Клим”. Він приказав нам лишитися тут, бо я хотів іти з “Брилем”. Бо там тоді сказали, як “Бриль” організовував свій відділ, що вони йдуть на Закерзоння і підуть туди на Захід. Ішли такі поговорки. В той час ми ще всі ходили в цивільному, правда, ми вже тоді на Макарах шили костюми для повстанців. Навіть і я там був, і з Іваників такий Янчик Павло, кравець, він потім десь пішов на фронт і загинув. Ми там шили зелені мундури. Тканини не було зеленої, гроші не було, зеленою фарбою фарбували полотна ті, що люди робили в селі, і з того ми шили для УПА костюми. Трохи ми їх пошили, може зі сто. Ходили ми з “Трояном”, розвідували, виясняли. Чесно то всьо ся робило, не так, щоби прийшов і зразу знищив. “Гомін” теж, хоч він молодий ще був хлопець, але був такий чесний також, не був з тих, що давай кого-не-будь “бах!” будь “бах!” і всьо. Як щось там таке було, то ми зразу докладали до “Польового”. “Польовий” був, як ми називали його, прокурором в нас. А якщо щось головне, тоді до Кунанця, тоді він мав псевдо “Прут” а потім “Інгул». А “Клим” то взагалі була така порядна людина, такий чесний чоловік. Тай жінка ного була така хороша, і діти, я їх знав всіх. Так ми працювали далі, працювали, аж до сорок шостого року. В сорок шостім то вже почало все помалу розлітатися. “Бриль” вже пішов за границю зі своїми хлопцями, там організував сотню. Мене арештували десь так в години шостій під вечір. Відвезли на МГБ, до рана він мене там так тівк, і десь година п’ята відвезли мене на Лонського. Там вже тюрма, і почалося слідство. Під слідством був я чотири місяці. Всьо питають, вони хочуть знати де ти був, хто ти був, чи ти був в Організації? і свідків шукають. Як хтось щось скаже – тоді вже пішло. І якось так, шо на мене не знайшли нічого. Їздили до Бунова. Потім в мене був слідчий такий Галушко, з Полтавщини. П’ятого мая сорок семого року засудили мене на десять років. Спочатку я був тут, в пересильній тюрмі, а далі в Мордовських спецлагерях. В лагерах я зустрівся з митрополитом Сліпим, найперше на чотирнадцятому лагпункті. Там я так тільки підійшов до нього, поговорив, сказав, що теж зі Львова. Але так близько ми з ним не контактували, бо там дуже багато людей було. Я там всього був десь коло пів року на тій швейній фабриці. Там я захворів, і перевезли звітам мне в лікарню обласну, щоб робити операцію на апендицит, але мені так операції і не робили. І там приїхав Сліпий також, привезли його. Він мав операцію, мені здається, що на грижу. Зробив операцію. Ми ходили там завжди його відвідувати в корпус, то можна було. Там ми з ним вже близько познайомились, говорили. Потім він вже видужав, ходив по зоні. Ми приходили, дуже багато розмов мали Говорили про релігію, він розказував про Шептицького нам. Нераз ми та кажем, що то буде дальше, як то буде з нами, він казав, що, хлопці, не переживайте, нам Бог поможе, ми вийдемо всі. “Ми вийдем, ми ще діждемося того, що ми хочем”. О то в нього так коротко було. Як Сталін помер, то поетапно стали нас звільняти. В п’ятдесят п’ятому році нас сімнадцять з одного лагпункта, потім з другого, з третього – всіх в Красноярськ ще на спецпоселення на пʼять років. Потім з Красноярська приїхав я сюди у Львів. Тут мене не приписали, вигнали назад звідси. “Їдь, звідки приїхав”. Я кажу: “Я не їхав туди, мене туди завезли. Дали мені строк, щоб я до такого то числа виїхав. Я тоді поїхав в Естонію. Я сидів з естонцями, написав до одного, писався Юлій Юрісар, і він мене влаштував в Талліні. Приписав він мене, і ще я там сім років пробув. Тоді знову приїхав до Львова, приписався, та й живу до цього часу. Тут у Львові я одружився, виховали ми дочку Олену.

Джерело: “Повстанська боротьба у розповідях учасників та очевидців. Яворівщина” Євген Луньо

Джерело: https://cutt.ly/D80YgEH

Начальник Яворівської РВА Ярослав Коминський

Джерело