У дитинстві мені часто доводилося чути розповіді нашого односельця, який приходив до батька позичати якісь столярські інструменти. Він був учасником Першої світової війни на російсько- австрійському фронті, тому багато розповідав про це. Про один випадок сусід розказував багато разів. Цей випадок є актуальним і сьогодні, у час широкомасштабної російсько-української війни. Не знаю, чи він розповідав про себе, чи про когось іншого, але думаю, що на фронті можуть бути всілякі неймовірні випадки, про що варто розказувати.

– У нашій компанії старших жовнірів було не більше двадцяти чоловік. Ми всі добре знали один одного, хоч були з різних повітів Галичини. У шанцях ми перебували і влітку, і взимку. Літніми вечорами, зійшовшись, розповідали про свої сім’ї, господарку, громади, навіть жартували. Порозмовляємо, а потім співаємо – були різні в нас люди. З нами був священник – капелан полку, родом з Надсяння. До нього завжди приходили як молоді, так і старші жовніри як до свого духовного отця. Для нас він був справжнім пастирем. Ми не бачили кінця цієї жорстокої війни. Щодня приходили тривожні вісті. То там, то тут гинули вояки з двох боків, і ніхто не знав, коли це все закінчиться.

Це було в шістнадцятому році, у розпал війни. Був гарний літній вечір. За селом у полі були наші шанці, а навпроти ­– російські. На цій лінії ми трималися довгий час. Вдень було спокійно, а вночі завжди стрілянина. Ми найбільше боялися штурмів. Росіяни часто нас штурмувати. Наше командування робило все, щоб уникнути кровопролиття. Для того підсилювало військо скорострілами. Нам говорили, що росіяни готуються до атаки, а ми мусимо готуватися до оборони. Смерть на фронті чигає на кожному кроці. Тому всюди, куди йшов, взивав до Господа Бога в молитві. Носив з собою медалик Матері Божої і на кожному кроці просив заступництва Пресвятої Діви. Хотілося жити, бо вдома залишилися жінка і діти. Власне, для родини хочеться жити і не засмучувати її похоронним повідомленням. А з дому жінка і діти пишуть, що моляться за мене і просять Бога про моє повернення. Тому зараз ще більше молюся, щоб відбити атаку. Але на думці є, що й вороги моляться до Бога.

Ніч минула спокійно. Наша команда відпочивала по квартирах у селі, яке часто зазнавало артилерійського обстрілу, горіли хати, а вже над ранком говорили про жертви. Наша хата була край села, за нею відразу починалося поле. Господарі цієї хати перебралися на час фронту в сусіднє село до родичів.

Над ранком приснилася мені моя покійна мати. Була дуже стривожена, хотіла мені вранці допомогти одягнутися. Її обличчя мені добре запам’яталося. Коли я вранці молився, то на думці була моя мати, яку я щойно бачив у сні. Промовивши всі ранішні молитви, я почав благати Пречисту Діву Марію за щасливе повернення додому. Після спільного сніданку наша команда вирушила до шанців замінити вояків, щоб вони також могли відпочити на квартирах.

На серці було тривожно. Говорили, що росіяни готуються до атаки. Та я не сприймав це за правду, хоч всього можна було сподіватися. Отож молю Бога і заступництва Пречистої Діви Марії. І думаю собі, що на все Божа воля. День цей нічим не відрізнявся від інших. Як і в попередні дні, світило тепле літнє сонце. Над шанцями пролітали пташки. У траві співали цвіркуни. Здавалося, що Бог сотворив цей світ для життя і миру. А тут, на фронті, на кожному кроці панує смерть. Одні хочуть вбити інших, а за що? За землю, Богом дану для всіх, а може, за те, щоб панувати над іншими. Говорять, що це наша земля і ми її захищаємо від ворога. Чи правда? Мабуть, правда, бо так всі говорять. Але ця земля дорого коштує, і ми платимо за це своїм життям. То чому такий жорстокий світ? Тепер війна стала жахливою, такої ніколи не було. Чути розриви снарядів, кулеметні черги, вибухи гранат. А людина внутрішньо не змінюється. Кожен хоче повернутися до родинного дому живим і здоровим.

По обіді знову обстрілювали гармати, а під вечір ми побачили, як з московського боку пішли в атаку вояки. Їх було дуже багато. Вони шалено кричали. Запрацювали наші скоростріли. Димові гранати зробили завісу. Це було щось страшніше від пекла. Канонада, крик багатотисячного війська, що луною розходився аж поза ліс, і стрілянина зі скорострілів так діяли на психіку, що навіть мертвого підняли б. Ми також були готові стати до оборони, але нас було значно менше. Проте, незважаючи на їхню перевагу, вони падали під вогнем скорострілів. Як на мою думку, вони були п’яні. Це було страшне видовище. Їх послали на явну смерть. Ми цього не розуміли, але на фронті й таке бувало.

І тут ми побачили, як із-за димової завіси із сильним криком бігли ті, яких не скосили кулеметні черги. По наших окопах пролунало «Алярм!» (тривога). Треба було вискакувати із шанців і перекривати дорогу нашим противникам. Мені здавалося, що прийшла моя остання година.

«Боже, рятуй мене!» – перелякано кричав я пошепки, бо не мав сили кричати голосно. Коли ми вискочили із шанців, вороги були вже близько. Ось вже наші жовніри вступили в рукопашний бій, чого ми найбільше боялися. Штурм – це найстрашніше видовище. І ця година нас настигла. Я був переляканий як ніколи. Із двох боків косили австрійські скоростріли ворожих нам вояків. Я побачив, як зі штиками бігли до наших шанців москалі й кричали “За царя, за батюшку – ура – а – а! …”, кидаючись шалено на наших жовнірів. Були випадки, коли обидва вояки падали на зелену траву, зросивши її своєю кров’ю. Наші жовніри відбивалися, як могли. Ми вже відчували, що штурм для москалів був невдалим і вони знову його програли. І тут бачу, що до мене біжить здоровенний російський солдат. У руках тримав кріс із довгим чотиригранним штиком. Він кричав, як біснуватий. Хтось стріляв в нього, але він блискавично наблизився до мене. Я настільки перелякався, що лише скрикнув: «Господи, спаси і прости!» В голові промайнуло все життя. Моя добра мати, дружина, діти, брати, сестри. Усіх хочеться перепросити, з усіма попрощатися. І все це відбувалося миттєво в очікуванні смерти. У лівій руці кріс, а правою кладу хрест на груди. «Боже, милостивий будь мені, грішному!» – і вже бачу перед собою противника. Він широко розтулив рота і кричав «ура-а-а!…». Здавалося, не людина біжить, а шалений, оскаженілий звір. Страшно було дивитися, я заплющив очі зі словами «Мати Божа!», з моїх рук випав кріс з багнетом, я впав на землю, і тут щось вдарило мене по голові. А мій противник так заревів, що мені здалося, немовби світ перевертається. Розплющивши очі, побачив, що здоровань лежить коло мене, лицем до землі, а з-під його мундира тече кров. Далі бачу трупи, кров, чую стогін. Деякі московські жовніри піднімали руки й здавалися, деякі ще пробували боронитися, а інших косила скорострільна черга. Атака захлиснулася.

Мій противник лежав і стогнав, дивився на мене благальними очима – хотів допомоги. Я не знав, що робити, кричав, щоб прибігли санітари. Та їх близько не було, вдалині зносили ранених до шанців. «Боже, що це таке?» Я не міг нічого зрозуміти. «Що з тобою?» А мій противник крізь зуби намагався щось сказати, і я почув, як він слабким голосом благав мене: «Слушай, друг, не оставляй меня!» Я підповз ближче, розстебнув йому ремінь, підняв гімнастерку і побачив жахіття. Коли я з переляку падав, він наткнувся на мій багнет, який розпанахав йому живіт від грудей донизу, звідки текла кров, а нутрощі вийшли назовні. Та я не роздумував, як це могло статися, а хотів йому допомогти, щоб врятувати. Взявши в руки свого кріса, я побачив на багнеті кров. Я зрозумів, що це мій неприятель наткнувся на мій багнет. «Боже та це ж я винний у його смерті». Страх, який я пережив, перейшов у нову тривогу – що я винен у смерті противника. Вояки, відбивши атаку, поверталися на свої оборонні місця. Я також вирішив добиратися до своїх шанців. Нас все ще обстрілювала ворожа артилерія. Але музика бою стихала. Машинові кріси випускали час від часу короткі черги. Я вирішив ще раз відвідати свого потерпілого. Він тепер лежав на спині й важко дихав, дивлячись на небо і на мене. Я мовчав і дивився в його запалі очі.

– Подай руку.

Я подав свою руку, він стиснув її, і я почув тихий голос:

– Ізвіні! – а потім через хвилину промовив, розплющивши очі й дивлячись на мене.

– Прощай, друг, – і назавжди закрив свої очі.

Я забув про все на світі, почав хреститись і молитись за душу не знайомого мені воїна, хоча це був мій ворог. Коли я відмовляв “Отче наш”, мені здавалося, що він ще живе й хоче щось сказати, а я кажу йому:

– Прощаю! Я не хотів твоєї смерти. Тобі сказали йти в атаку і ще, мабуть, дали тобі спирту. Прости, милосердний Боже, усі його гріхи!

Це сказавши, я перехрестив його і ще раз помолився, кажучи: «Боже, милостивий будь йому, грішному!…» Мені не хотілося його залишати, хоч пролунала команда повертатися до шанців, бо існувала небезпека для мого життя.

Ми обидва були на неораному полі. Неподалік свистіли кулі. Мій недавній ворог, а тепер вмираючий ближній прощався з цим світом. Наші руки поєдналися. Я нічим не міг йому допомогти, хіба що молитвою. І тут почув я останній стогін. Він весь здригнувся й важко стрепенувся, легенький видих – помер. Мені хотілося кричати, але тут було не до цього. Я взяв у руки свій кріс і поповз до своїх шанців. Хоч і недалеко були наші шанці, але мені здавалося, що відстань велика.

У шанцях я побачив наших вояків – вбитих і поранених. Смерть і кров на фронті є звичайним явищем. І ніхто цьому не дивується. Прощаються друзі, готують померлих до поховання в селі на цвинтарі. Санітарам помагають вояки – рятують поранених.

Ось уже вечір. Скоро нас підмінять. Але сьогодні незвичний день. Тривожний. Я пішов до каплиці, де можна було помолитися. Молитва моя була короткою. Я дякував Богові, що залишився живий, а також молився за душу померлого, з яким недавно попрощався.

Прийшла наша зміна. Ми, живі, віталися. За мертвими жаліли, але зарадити нічим не могли. Мені нічого не хотілося, лиш забути все пережите за сьогодні. Якийсь неспокій опанував мене. Після вечері ми почистили кріси. Я взяв з неохотою свій кріс. На багнеті червоніли засохлі краплини крови. Я зняв багнет і підійшов до фельдфебеля:

– Прошу пана фельдфебеля, замініть мені кріс.

– Для чого? – запитав різко мій старшина.

– На ньому кров. Я винен в смерті одного московського вояка.

І все йому розповів. Той подивився на мене і зрозумів мій стан. Прийнявши від мене зброю, спокійно промовив:

– Йди відпочивати. Ти стомлений. Перед сном щиро помолися Богові. Завтра знову треба йти в шанці.

о. Мелетій Батіг, ЧСВВ

27 травня 1999 р., Бар

Джерело