Наталія Павлишин

Сьогодні ми, як християни, тримаємо молитовний фронт, волонтеримо, підтримуємо один одного як вміємо. А чи можливо посеред реалій війни духовно зростати і яким чином це допоможе нам послужити людям в потребі? Відповіді на ці та інші запитання шукаємо разом з отцем-єзуїтом Михайлом Станчишином. Отець Михайло – реколектант, духівник численних спільнот багатодітних матерів в Україні, співзасновник і викладач Школи Духовного Проводу “Єлеазар”, доктор екуменічного богослов’я, волонтер для славного Харкова. А ще о. Михайло дуже любить природу, плавання та скандинавську ходьбу, вчиться уважно слухати людей та зачаровується їх усмішкою, особливо дитячою.

– Отче Михайле, для початку розкажіть, будь ласка, що таке духовність і чи щось змінилося у сприйнятті духовності під час війни? Якщо так, то що саме?

– Духовність є усюди, де людина шукає і розпізнає, що все навколо має якийсь глибший сенс. Філіжанка запашної кави, народження і усмішка дитини, кожен схід сонця, аромат троянди, страждання і навіть смерть раптом вказують на щось більше, на Когось більшого, кого шукаємо і, знайшовши, відчуваємо тихий мир. Християнська духовність – це про зустріч з особою Христа, про зустріч з іншою людиною та із самим собою в Ньому. Духовність – це про віднайдення глибокої гармонії з усім творінням. Для чого людина шукає духовності? Духовність допомагає віднайти цю гармонію, «упорядкувати своє життя» (святий Ігнатій Лойола). Через брак духовності людина почувається самотньою, під час великої кризи втрачає радість і сенс життя, відчуває якесь пекло в собі. Здорова духовність покликана допомогти людині відновити гармонію, щоб зростати та радіти життям у всій повноті, навіть у час темряви. Така духовність допомагає «прославляти Бога, поклонятися і служити Йому в усьому» (святий Ігнатій Лойола). Вона відкриває людину на спільноту і вчить бачити потребу спільноти. Нездорова духовність замикає людину у світі її фантазій, страхів, цілковито віддаляючи від реальності. Під час війни людина може втікати в таку духовність, думаючи, що перебуватиме сам на сам із Богом, а насправді через страх ізольовується від життя. Ми деколи потребуємо усамітнення, але весь час тривати в усамітненні є непросто, і така практика потребує супроводу досвідченого духівника, оскільки самому можна загубитися. Здорова духовність шукає прощення, але не через насилля над жертвою війни і не за будь-яку ціну. Під час війни можна говорити про загострену потребу духовності, усвідомлення її цінності. Війна змушує людину задуматися над тим, де є Бог, коли довкола стільки насилля. Сьогодні, коли навколо стільки болю, не кожна людина запитує про Бога, але точно запитує про сенс життя. Переконаний, що війна – це час величезних втрат, але це також шанс для великих можливостей духовного зростання, особистісного, спільноти Церкви, народу України та всього світу. Війна – це час можливостей для духовного зростання, попри те, що навколо стільки страждання та болю. Духовність – це про прожитий досвід, який має значення тут і тепер та впливає на майбутнє. Через війну людина стає чутливою до духовності. Духовність дарує людині усвідомлення того, який образ Бога вона має у своєму серці, у якого Бога вірить та до якого Бога молиться. Якщо вірю в Бога, який карає, то сприйматиму війну радше як покарання. Тоді як правда є іншою. Біблійна духовність об’являє мені, що Бог є моїм другом, Він любить, супроводжує мене, перший прощає мені і, лише пізнавши Його прощення, я зможу пробачити й більше любити. Також війна показує нам правду про нас, хто ми є насправді. Війна об’являє, скільки в нас є людяності.

Як давати собі раду зі страхом, ненавистю, агресією? Час війни – це час, коли можна також пережити кризу віри, дивлячись на всі ці страждання і смерть. За що вхопитися під час війни, щоб не загубитися?

– Пересічний християнин матиме труднощі з вірою під час війни. Зазвичай – це традиціоналіст, що живе на рівні естетики: кадила, іконки, обряди… Або християнин на рівні етики (той, який роздумує про заповіді й регулярно сповідається). Натомість для християнина, який живе на рівні особистих взаємин із Христом, війна сприятиме поглиблення взаємин і з Богом, і з ближнім. Він більше шукатиме Його й ніколи не втікатиме від болючої реальності потребуючих людей. Яскравим прикладом є досвід Віктора Франкла, який пережив нацистський концтабір. Він стверджує, що під час важких випробувань виживали глибоко духовні люди, для яких жест людяності мав більше значення, ніж шматок хліба. За що вхопитися? Треба більше шукати жестів людяності та особистого стосунку з Богом. Ставити собі запитання: ким для мене є Бог? Треба сьогодні шукати Його та бачити неоціненний дар іншої людини. Чимало людей у концтаборах втрачали віру. Втрачали поверхову, слабку віру. Натомість ті, хто продовжував шукати Бога за таких складних обставин, лише зростали. Маємо приклад святого Максиміліана Кольбе, Януша Корчака чи мучеників нашої Греко-католицької церкви. Глибока духовність завжди містить зустріч та справжню людяність. Відчуття спільноти має велике значення! Те, що для нас в Україні стало неначе рятівним колом від перших днів повномасштабного вторгнення – це волонтерський рух – спільна справа, яка об’єднала нас, щоб відповісти на потреби людей, які страждають. Там був і є присутній Бог та людяність. Якщо я хочу Його знайти й побачити, то побачу в моїх ближніх. Розум, озброєний вірою, мені завжди підказує, що Бог мене ніколи не залишить, навіть якщо я відчуваю страх і тривогу, так, як Він не залишив свого Сина на хресті.

– Справді, отче, у перші місяці війни ми всі активізувалися, щоб відповісти на страждання і біль. А як залишатися християнином надалі, коли війна стає нашим щоденним життям і збільшує ненависть та непрощення в моєму серці і в серцях людей довкола мене?

– Шукати і знаходити розп’ятого та воскреслого Христа в усьому. Треба запитувати себе: а як би сьогодні вчинив Ісус? Поділюся власним досвідом, який набув у Харкові. У перші тижні війни я чітко відчув, що маю поїхати до Харкова, бо там залишилось без підтримки багато наших людей і наші владики. Перебуваючи на майдані нашого катедрального храму Святого Миколая Чудотворця, біля якого роздавали гуманітарну допомогу, щодня мені доводилось спостерігати неначе величний спектакль. Зворушлива картина! На майдані людяності перед храмом височіє хрест, а довкола нього розташовані намети з гуманітарною допомогою. У перші місяці війни приблизно дві тисячі людей тричі на тиждень приходили на цей майдан надії і для того, щоб отримати продукти, засоби гігієни, ліки, одяг та горнятко гарячого чаю, мали, неначе прочани, виконати танець прослави довкола хреста. Стоячи в підряснику на майдані любові, часто в холод та спеку, подеколи під дощем, я просто був разом з іншими людьми, для багатьох людей та від імені Христа, неначе Його оприсутнюючи, і щодня спостерігав той божественно-людський «бал послуху» та прослави Хреста. Велика сила людей, самі того не усвідомлюючи, прославляли Христа. Якоїсь миті я неначе пережив зустріч із Ним, бо сам усвідомив, що на дереві хреста вже немає розп’ятого Господа. Він немов би зійшов з цього хреста, щоб зараз служити цим людям через руки волонтерів і мої – на нашому майдані віри. Дякую тим особам, які всіляко турбувалися про мене, молилися та були поряд зі мною в Харкові, дарували глибоке відчуття духовної безпеки у великій небезпеці довкола нас. Неймовірна таємниця Його любові! Хрест допомагав мені поборювати свої численні страхи. Дуже часто доводилося зустрічати Христа в очах дітей, які в день роздавання гуманітарної допомоги першими вбігали на майдан храму разом зі своїми одинокими матерями. Зустріч із розп’ятим Христом у людях, які страждають, допомагала поборювати страх, тривогу і лють на ворогів. Зустріч з Христом дарувала сили двигати ярмо Христове і свій тягар (Мт. 11, 28–30).

– А як собі давати раду з ненавистю до ворогів, коли водночас усвідомлюю, що Ісус також помер за кожного росіянина?

– Насамперед варто пам’ятати, що це нормально, коли у відповідь на агресію і страждання людина відчуває біль і злість. Однак завжди варто пильнувати чистоти свого серця, щоб не дозволити цим почуттям заволодіти мною, особливо коли ідеться про міжособистісні стосунки. Треба пильнувати, щоб не було в мені радості від смерті, навіть коли йдеться про смерть ворога під час війни. Вбивство – це завжди зло. Якщо піддамся цьому, то це означатиме, що я вже програв цю війну. Питання про любов до ворогів є складним, особливо під час війни. Сьогодні любов до Батьківщини – це її захист також зі зброєю в руках. У Євангелії ми не натрапимо на слова Ісуса про те, що військова справа – це зло. Коли до Йоана Хрестителя приходили вояки й запитували, що їм робити, Господній Предтеча не порадив їм залишити служби, а сказав: «Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь вашою платнею» (Лк. 3, 14). Бути військовим – це величне служіння і прояв жертвенної любові. На початках християнства також були захоронення християн-військових. Держава має обов’язок захищати своїх громадян. Любов до ворогів – означає зусилля задля припинення зла, яке ворог коїть і за допомогою зброї. Другим важливим моментом, про який маємо пам’ятати, це пошук правосуддя над злочинцями, необхідність репарацій та оприлюднення перед світом усієї правди про злочини, щоб це стало уроком для всіх нас. Після Другої світової війни Німеччина пережила такий суд і це допомогло німецькому народові пройти свій шлях навернення. Над Радянським Союзом суду не було, і, на мою думку, ця війна є наслідком цього. Сьогодні важко і, мабуть, передчасно нам, українцям, говорити про прощення, бо нас болить і ми прагнемо справедливості. Поспішати із прощенням – це чинити ще одне насильство над українцями. Сьогодні прагну лише вислуховувати слова болю і ненависті матерів, які втратили своїх синів, бути поруч з ними, приймати у стражданнях дружин і дітей, які втратили своїх чоловіків та батьків. Я хочу бачити глибоке каяття російського населення у вигляді репарацій і лише тоді можу роздумувати про прощення. Ця війна триває не один рік і не дев’ять, а сотні років. Переконаний, що ми як народ України одного дня зможемо пробачити, але сьогодні зарано про це говорити.

 

– Отче, Ви згадали про те, що любов до Батьківщини передбачає зупинити ворога за допомогою зброї. Часто християни-військові, які повертаються з поля бою, розповідають про те, що вони вбивали і це їм не дає спокою. Що порадите в такій ситуації?

– Нещодавно почув цінну обнадійливу думку психологів-фахівців про те, що 70 % травмованих військових і цивільних після жахіття війни самі дадуть собі раду. Натомість 30 % осіб потребуватимуть фахової допомоги психотерапевтів. Коли ж йдеться про духовний аспект, то тут надзвичайно важливо прийняти особу, яка приходить до вас із серцем, яке травмувала війна. Потрібно просто вміти уважно вислухати, не залишати такої людини сам на сам зі своїми пережиттями, не змушувати її розповідати, а створити достатні умови прийняття через слухання, не оцінюючи, без зайвої цікавості. Це стосується і сім’ї, і спільноти. Знаю, що це непросто, і нам треба бути готовими, що така людина може стати великим тягарем для свого оточення. Для нас також важливо усвідомити, що так само, як колись цей військовий на полі бою жертвував своїм життям за нас, так тепер і ми маємо скласти певну жертву, щоб допомогти йому повернутися до життя. Також важливо допомогти людині не потонути в почутті провини. Чи вдасться нам це зробити, не знаю … У розмовах із військовими важливо пам’ятати про слухання і прийняття, підтримку та наголошувати на тому, що у вбивстві ворогів гріха немає і їхня служба у війську – це сподвижництво. На полі бою, де багато страху, не завжди наявні свідомість і вільна воля, що є умовами важкого гріха, хоч вбивство завжди містить тяжку матерію гріха. І навіть якщо ці дві складові все ж таки були, то завжди є можливість приступити до Таїнства Покаяння, у якому Бог усе пробачає.

– Що, на Вашу думку, мало би стати показником того, що ми як українці скористалися цією можливістю?

Думаю, що тут доречно згадати слова апостола Павла про зростання у вірі, надії та любові. Коли говоримо про віру, маємо на увазі віру на рівні особистої зустрічі з Богом, не на рівні обряду і традиції. Навіть якщо людина переходитиме через пекло війни, то може зустріти Христа і на полі бою, і в окопах. Під час війни обставини спонукають йти на глибину віри, шукаючи зустрічі. Зростання надії розумію як самопожертву: заради чого я воюю чи волонтерю? Це проявляється у зростанні свідомості, що навіть якщо я загину, то інші житимуть і пам’ятатимуть, якою ціною живуть. Любов передбачає солідарність і співстраждання. Яскравим прикладом є наші волонтери та консолідація нашого народу і світу від перших днів війни. Це вже перемога! Перемога наша проявиться також у вдячності, і це стосується нас, які живемо тоді, коли інші гинуть. Хтось запитає: чи можна дякувати Богові під час війни? Відповім: можна і дуже треба! Книга пророка Даниїла розповідає нам про трьох юнаків у вогненній печі, де вони прославляють Бога. Прослава є відповіддю на славу (дію) Божу, яку бачу довкола себе навіть під час війни. Для того, щоб її побачити, треба мати відкриті очі та серце на Божі дари, великі й малі, у своєму житті, їх приймати і прославляти Бога за них. Глибока вдячність є виявом зрілої духовності! Спільна риса всіх святих – не безгрішність, а власне глибока вдячність, тобто прослава. Бути «в печі» – це про твоє і моє життя. Про сьогоднішній «вогонь» насильства, страхів, про пошук надії в безнадії, під час війни та в загрозі ядерної катастрофи. «Троє мужів» – це про справжні та тісні людські взаємини. «Троє мужів» – це про народ, який єдиний у боротьбі, незламний духом і великий в очах усього світу. Народ, який загартовується «в печі» глибоких взаємин з Богом.

– Здається, прославляти Бога «в печі» неможливо, нелогічно й неправильно…

Чи Ви усвідомлюєте сьогодні, що перебуваєте «у печі» війни та народжуєтеся для вільного життя? Навколо стільки горя та причин для нарікання, взагалі відмови від прослави. Однак можна прославляєш Бога своєю тривалою боротьбою, способом життя і мужністю. Попри все, такий стан душі, яка прославляє «в печі», існує. Істинна прослава рятує життя і є проявом високої духовної зрілості. Прослава «в печі» – це про дуже велику довіру до Бога та тісні взаємини з Ним. Варто запитати себе: сьогодні за що прагну прославляти Бога? Причини для прослави завжди існують. Його можна прославляти за великі та маленькі речі, людей, події. Прославляти – це дякувати й радіти даром життям, попри все. Прослава очищає і рятує життя. Прослава надає сенс життю загалом та в будь-яких обставинах, навіть «в печі». Прослава дарує нове життя. Я прославляю Бога за ще один день життя! Прославляю Бога, Творця казково прекрасної природи: за кожен світанок, дощі та роси… Прославляю Бога за таємницю людської усмішки! Прославляю Бога за великодушних матерів, які народжують синів і дочок України! Прославляю Його за те, що ми – Українці! Сьогодні прославляю Бога за незламний дух Воїнства України! Прославляю Бога за жагу нашого Народу до боротьби та перемоги! Прославляю Бога за міжнародну підтримку «в печі»! Ми – не одні! Прославляю Христа, що Він кличе наслідувати Його та бути «слугами втіхи» і воїнами світла. Прославляю Його за… Завжди буду прославляти, попри все! «Хваліте Господа, бо добрий, бо повіки його милосердя» (Дан. 3, 89).

– Що може стати на перешкоді?

– Святий Ігнатій Лойола каже, що причина всякого зла і кожного гріха – це наша невдячність як один із проявів гордині та страху, якими часто наповнене людське серце. Наприклад, втрата єдності, постійні нарікання і страх за те, що ми не впораємося з викликами. Важливо практикувати вдячність за найменші речі й часто звичні у моєму житті: я дихаю, рухаюся, маю що поїсти, бачу світ довкола себе тощо. Вдячність – це глибока аскеза, яка вправляє нас у взаєминах! Можна практикувати глибоку вдячність у розмові із близькими людьми, цінуючи їхню присутність у своєму житті. Вдячні люди – це ті, які бачать дари Божі, Його присутність і славу в малих і великих речах – тому славлять Його! Під час війни вдячність може стати потужною зброєю. Ворог хибно міркував, що переможе нас, розпорошить, налякає і змусить думати лише про себе. А ми, українці, вже перемогли, бо вболіваємо не лише за наших рідних і знайомих, але й за кожного, хто воює, а смерть кожного загиблого болить як за рідного. Адже ми кожного загиблого воїна ховаємо з почестями, як президента, усім містом чи усім селом. Це і є ознака глибокої духовності всього народу! Московити закопують своїх полеглих, як сміття. Сьогодні наша поведінка є живою катехезою для наступних поколінь, для світу – і це дає нам силу боротися далі й перемагати. Питання нашої перемоги залежить від того, чи ми на рівні держави, Церков, церковних спільнот та релігійних громад, а також кожен громадянин на своєму місці, будемо пам’ятати про наших героїв і чи потурбуємося про покалічених військових і сім’ї загиблих, чи матеріально підтримуватимемо їх, чи будемо вміти прийняти військових у храмах і спільнотах. Невдовзі це ставатиме нашою жертвою за них у відповідь на те, що вони ризикували своїм життям за нас. Коли вони повернуться, то потребуватимуть бути вислуханими, а ми тоді мали би стати вухами, і нехай нас ще трохи болить, щоб, дивлячись на їхні рани, ми були вдячні Богові і їм за життя. Самотужки ми цей біль пережити не зможемо. Але якщо будемо вдивлятися у хрест Ісуса і до Його хреста приноситимемо наші страждання, то впораємося, переможемо та станемо учасниками Його Воскресіння. Бог сотворив людину не для страждання, а для життя. Людина живе не заради болю, і Христос прийняв хрест заради нашого вічного життя. Він воскрес – і це важливо пам’ятати! Переживаючи біль під час війни і вдивляючись у хрест Ісуса, можу зрозуміти любов – і тоді серце наповниться вдячністю. Цей досвід я набув, перебуваючи в Харкові.

– Розкажіть, будь ласка, про перебування в Харкові…

– Розпізнав покликання в покликанні й ухвалив добровільне рішення поїхати туди, звідкіля кожен прагнув втекти. З перших днів війни у Львові важко переживав сирени. Згодом дізнався, що владика Василій Тучапець у Харкові залишився сам, ходить до людей в

метро і роздає гуманітарну допомогу. Поміркував, що також можу це робити. Зібрав речі, натрапив на страхи, переступив через них та вирушив у дорогу за голосом сумління. Приїхавши до міста, одразу помітив безлюдні вулиці та зруйновані будинки. На початку війни в Харкові залишилась третина містян. Люди, побачивши мене в бандерівській вишиванці, не приховували сліз радості та вдячності за те, що хтось зі Львова все ж таки приїхав до них у час, коли сотні тисяч втікали з міста, неначе з пекла. Багато людей залишилося, особливо малих дітей та самотніх стареньких людей у квартирах, часто в підвалах багатоповерхівок. Від початку я знав, що ворог наступає звідусіль, а страх намагався заполонити серце. Однак було розуміння, що найкращий спосіб захисту в цій ситуації – це поїхати туди та бути з людьми. На вулицях часто тривали перестрілки, місто постійно бомбардували. Одного разу, коли я перебував у квартирі, дуже близенько біля мого вікна вибухнули дві касетні бомби. В думках встиг перепросити Бога та попрощався із життям, однак, Він знову врятував… У Харкові я служив до жовтня. Увесь час, і навіть ще місяці після повернення, переживав дуже сильне порушення сну та травлення. Попри все, для мене це був досвід зустрічі з Розп’ятим. Побачив волонтерську жертовність, коли разом із молодими парубками розвозив по багатоповерхівках допомогу стареньким людям.

Мабуть, найбільше хвилювання і біль спричиняло усвідомлення, що в нашій Церкві, особливо серед духовенства, я зовсім не уздрів місійного духу, до війни і дотепер. Помітив поодиноких служителів, які відчайдушно трудяться без належної винагороди та підтримки. Якщо не настануть суттєві зміни, то ми втратимо схід України й без війни. Дуже важливо там просто бути, і ця присутність дуже притягує людей. Що я робив у Харкові? Просто був присутній на майдані храму, коли люди приходили по гуманітарну допомогу. Спершу вони просто віталися і дякували, а згодом наважувалися на коротку розмову. Через місяць одна жінка врешті запитала: «А що це за храм? Я тут поблизу мешкаю і ніколи не помічала цієї будівлі». Бог діє у всьому! Цікаве спостереження: у Львові я мав індивідуальний духовний супровід, а в Харкові Господь запропонував груповий супровід. За цей час мені вдалося провести безліч прекрасних розмов і приготувати до Першої сповіді двадцять дорослих осіб. Розпочали інтенсивну працю з дітьми різного віку, кількість яких зросла від 8 до 50. Нещодавно відслужили першу дитячу Літургію, через яку також і батьки наблизились до храму. Що стало найбільш переконливим заохоченням для батьків? Наша жертовна присутність, а не лише слова й подарунки. Уважна присутність – це нагода відкрити людям Бога у простоті та щирості. Як там працювати? На мою думку, туди б мали їхати найкращі священники і то з сім’ями, та творити там священничі спільноти, щоб життя насамперед їм приносило більшу радість, а служіння ставало творчим. Синод єпископів, а не окремі єпископи, повинен постійно вболівати за схід України та створювати достойні умови для своїх служителів. Понад усе потрібно інвестувати в храм людських сердець, а не в будівлі! Питання ефективної місійності (ad intra et ad extra!), яке, на мою думку, є однією з головних рис зрілості та зростання до українського патріархату, має обов’язково звучати упродовж наступних десятиліть у стратегії розвитку нашої Церкви. Тут чимало проблем, викликів, але вельми багато неймовірних можливостей. Важливо, щоб ми не втратили цього шансу! Просімо Бога про смирення духу та мудрість слухання з Церквою!

– Дуже дякую Вам, отче Михайле, що поділилися досвідом і спостереженнями!

Розмовляла Олеся Колос для ДивенСвіту. 

Джерело

 

 

Джерело