НАСПРАВДІ, чергове «вбудовування» президента РФ у його «нові території» відбулося так саме штучно, як і їхнє «приєднання до Росії».

При врученні копії ікони (таке враження, що заради цього усе це й замислювалося), Путін каже: «Зараз ось Великдень буде, так?». 

Путін перебував у Храмі Христа Спасителя в Москві у ніч із 15 на 16 квітня. Ця обставина в купі зі словами Путіна дозволяють зробити висновок, що марш-кидок був ще до 16 квітня.

У відео, опублікованому на сайті Кремля, фразу «Великдень буде, так?» згодом виріжуть. Зникне вона й з відео у Telegram-каналі пресслужби президента РФ.

Тобто Кремль продовжує наполягати, що той був на окупованих територіях 17 квітня. Але ж пресслужба повідомила, що цього дня Путін зустрічався з Шойгу в Кремлі. Виходить, що за одну добу Путін телепортувався в декілька регіонів (Москва, окуповані Генічеськ та Луганська область), які віддалені один від одного на сотні км.

На відео поїздки Путіна до Генічеська в кадр потрапив його годинник. На ньому – близько 14:00. При відвідуванні окупованої Луганщини видно настінний годинник. Положення стрілок вказує приблизно на 7:30. З урахуванням інших кадрів цього відео йдеться саме про ранковий, а не вечірній час. Адже захід сонця в Луганську на початку цього тижня був близько 19:15, а на інших кадрах відео з Путіним воно стоїть високо над горизонтом.

Таким чином, Кремль намагається всіх переконати в наступній брехні: Путін в понеділок, 17 квітня, зустрів ранок у «ЛНР», негайно повернувся до Кремля, щоб зустрітися із Шойгу, а о 14 годині вже був у Генічеську.

Увесь цей кремлівський таймлайн доводить очевидне: на тимчасово окупованих Херсонщині та Луганщині Путін так і не вийшов з образу «нічного бомбили», який їздить по Маріуполю. Все аналогічно, як і того разу – злодійкувато, плутаючи сліди.

Натомість президент Володимир Зеленський відвідав 18 квітня передові позиції українських Сил оборони в Авдіївці, де поспілкувався з військовими, вручив їм нагороди, заслухав доповідь про ситуацію на лінії фронту та вшанував пам’ять загиблих хвилиною мовчання.

І жодного питання щодо правдивості цієї події ні в кого не виникло. 

Відзначимо, президент України в грудні був у Бахмуті. До цього в Харківській, Запорізькій, Дніпропетровській, Донецькій та Луганській областях, а також в Херсоні та Ізюмі.

Це наочно показує, де справжнє, природне, українське, а де штучне – російське. А все, протиприродне – недовге. Як би не намагалася кремлівська прес-служба перевести стрілки на путінському годиннику, сонце над Луганщиною та Херсонщиною буде вставати саме за українським, а не московським часом.

Сальдо почав реалізовувати чергове «непросте рішення»

З цього приводу досить цікавим виглядає новина ТАСС, яка з’явилася надвечір 18 квітня. Колаборант Сальдо, якого у РФ вважають «в.о. голови Херсонської області», розпорядився «вилучати цивільні човни в регіоні для передачі їх на користь військових. Господарі човнів можуть отримати компенсацію вартості в адміністрації регіону та повне повернення майна через «певний час». 

НАСПРАВДІ, усе це дуже нагадує події листопада минулого року – напередодні «непростого рішення». Тоді, нагадаємо, виведення окупантів з єдиного захопленого ними обласного центру розпочалося за декілька тижнів і так само супроводжувалося вилученням не тільки човнів, а й барж та інших плавзасобів.

Наприкінці березня цього року речниця Сил оборони півдня України Наталя Гуменюк зазначала, що на окупованій Херсонщині є ознаки можливої підготовки російських військових до «жестів доброї волі»: «Вже навіть мешканці Херсонщини як Правобережної, так і Лівобережної, знають «народну прикмету» – коли окупанти починають перевдягатися в цивільне і дуже ретельно пакувати все намародерене та відсилати в обмін на постачання боєприпасів за «поребрик» своє майно» – це, як правило, підготовка до тих самих «жестів».

Дуже схоже, що Сальдо вже почав реалізовувати чергове «непросте рішення».  

Що трапилось із «танковим біатлоном»

18 квітня стало відомо про дві чергові перемоги України, які опосередковано, але офіційно визнали в Росії. Перша: по всій її території (а не тільки на прикордонних) офіційно скасовано ходу «Безсмертного полку». Пояснення – «з міркувань безпеки». Отже, поступове українське роз’єднання російських «скреп» йде, навіть, з випередженням «плану спецоперації».

Друга: Росія цьогоріч відмовилася від проведення Армійських міжнародних спортивних ігор, включаючи улюблену забавку Шойгу під назвою «танковий біатлон». Востаннє він бавився ним у 2021 році.

НАСПРАВДІ, «танковий біатлон» – винахід саме Шойгу, який став міністром оборони у 2012 році. Тоді він почав приділяти велику увагу іміджу російської армії (нова техніка, обмундирування). З’явилися «Гонка героїв» під керівництвом дочки Шойгу Ксенії і той самий танковий біатлон. Побільшало військових навчань, куди запрошували іноземних спостерігачів. Гарну картинку створювали за допомогою відеороликів МО РФ та сюжетів про армію на телеканалі «Звезда».

Усе це (разом з іншими факторами) і створило міф про «другу армію світу»), який зараз руйнують ЗСУ.

А цікавість останнього танкового біатлону в тому, що переможцем тоді став молодший сержант Бато Басанов. 14 березня 2022 року він загинув в Україні.

В Україні  загинув також інший «біатлоніст» Олексій Бакулєв, якого з перемогою у 2017 році вітав особисто Шойгу.

Відомо про смерть на війні й інших учасників танкового біатлону: Сергія Андрющенка, Максима Жаркого та Олексія Магжанова.

У вересні проєкт Ukraine Weapons Tracker з’ясував, що окупанти в бою біля українського села Богородичне на Донеччині втратили три танки T-72Б3, розроблені спеціально для біатлону (основна їх відмінність від звичайного полягає у двигуні потужністю 1160 кінських сил та автоматичній коробці передач). Два танки були знищені, а один затрофеїли українські військові.

Новина про скасування «танкового біатлону» вже породила черговий анекдот з історії російсько-української війни:

–    Сергію Кужугетовичу, чому танковий біатлон не проводитимемо?

–    Володимире Володимировичу, доповідаю: «Т-34 з постаментів зняти не можемо».

До 18 квітня, за даними, оприлюдненими проєктом Oryx, Росія втратила понад 10 055 одиниць військової техніки. Зокрема, 1902 танки, з яких було знищено 1157, 544 захоплено, 102 залишено і 99 пошкоджено.

Топ-3 найбільших втрат бронетехніки окупантами:

• близько 100 одиниць — під час контрнаступу ЗСУ на Харківщині у вересні 2022 року.
• 103 одиниці, включаючи 36 танків, — у лютому під Вугледаром, коли генерал-полковник Рустам Мурадов наказав кинути армію на мінні поля.
• 80 одиниць — у травні 2022 року, під час переправи через Сіверський Донець.

Символічний подарунок генералам-окупантам

І наостанок про символічне. Путін подарував своїм генералам-окупантам копію ікони «Спас Нерукотворний», яка раніше належала військовому міністру Російської Імперії Петру Ванновському.

НАСПРАВДІ, персона цікава. Народився в Києві. Став міністром у 1881 році та обіймав цю посаду до 1898 року — і в цей час Росія не вела жодної війни. Займався армійською реформою, зокрема, впровадженням більш жорстких покарань для солдатів та збільшенням терміну служби. 

Нічого не нагадує з історії путінської Росії? 

«Під час царювання імператора Олександра III військовим міністром був Ванновський, і весь цей час у військовому відомстві панував страшний застій. Чия це була провина, чи самого государя чи Ванновського, я не знаю, але наслідки цього застою були жахливими. Людей бездарних і старих не звільняли, призначення йшли за старшинством, здібні люди не висувалися, втрачали інтерес до служби, ініціативу та енергію, а коли добиралися до вищих посад, то вже мало відрізнялися від навколишньої маси посередностей. Цією безглуздою системою пояснюється і жахливий склад начальницьких осіб, як до кінця царювання Олександра III, так і згодом, під час Японської війни!», – так писав про Ванновського – один із його наступників – Олександр Редігер.

«Активний розвиток збройних сил, завдячуючи одному з найкращих військових міністрів Росії XIX століття», закінчився ганебним розгромом від Японії 1905 року, першою революцією і подальшим колапсом монархії. 

Тому подарунок Путіна дуже символічний. Хоча, через перебування у власній паралельній історичній реальності, він сам того, мабуть, не відчуває.

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело