У всіх вишах ссср були такі предмети, як науковий комунізм чи науковий атеїзм. На українській філології університету Франка іспит з наукового атеїзму був на другому курсі. Треба сказати, що вже від першого курсу ми відчували досить сильний і аж ніяк не науковий, а цілком практичний атеїзм. Куратор допитувався, чого ми в суботу їдемо додому (субота була навчальним днем, ми їхали додому після занять, обіймали рідних, ночували вдома, а в неділю зранку вирушали в дорогу, їхали двома автобусами і під вечір діставалися до своїх гуртожитків), чи є в нас вдома на стінах богомази (мав на увазі ікони), не соромився потягнути за ланцюжок на шиї студентки, щоб переконатися, чи то часом не хрестик вона має. Коли я таке побачила, то стала зашивати хрестик в одяг. Ще довго по закінченні університету рука тяглася до лівого боку светра чи блузки, де колись був зашитий хрестик. Ця звичка відійшла з настанням незалежности, коли не треба було приховувати своєї ідентичністи. У 90-ті я вже працювала викладачем, і в одній групі сиділи поряд дві студентки: в одної на золотому ланцюжку – хрестик, у другої, також на золотому ланцюжку, – зірка Давида. Подумки я називала їх Старий і Новий Заповіти. Уже не пригадую, чи вони були подругами (а хотілось би), але сиділи завжди поруч.

Так- от, наближався іспит з атеїзму. Перед кожним іспитом я подумки молилася, підібгавши ноги й закутавшись у коц на гуртожитському ліжку. Молилася таємно – не тому, що боялася, що донесуть, просто не хотіла виділятися. Дівчата, з якими я жила в кімнаті, були одна з Луцька, одна з Хмельниччини, одна з Львівщини. І я – з Тернопілля. Західна Україна майже в повному складі. Дівчата не були релігійними, принаймні про людське око. Я також не мала релігійного досвіду. Просто мама навчила трьох основних молитов, батьки молилися рано-ввечері – і ми з сестрою також. Церкву в селі закрили ще до мого народження, підпільних священників не було, ніхто про таких не чув. Останній раз у своєму житті мама була на катехизації у 1946 році: монах із Краснопущі збирав дітей і на цвинтарі провадив Божу науку. Потім він перестав приходити. Як називався той монах і чи лишився живим, мама не пам’ятає. Їй було тоді лише десять років. Мама й так багато нас навчила: молитися щодня, строго постити в п’ятницю, бити поклони у Великй піст, не матюкатися, робити добрі справи. Але батьки не мали якогось духовного проводу, а ми й поготів. Не чули про молитву на вервиці, про дев’ятниці. Коли впав союз і я почала спрагло все те вивчати й практикувати, і привезла зі Львова вервичку, мама згадала, що в дитинстві бачила, як такі коральки з хрестиком мала одна жінка, що ходила до костьолу. Наші люди так не молилися. Я не просто купила вервички собі і мамі, а ще й книжечку з поясненнями, як молитися на вервиці. І ще багато книжок купувала в церковних кіосках, вчилася, вчилася, ходила до церкви на духовні науки. Як це стосується іспиту з наукового атеїзму? Безпосередньо.

Тої зими я часто хворіла на застуду, потрапила до лікарні з ускладненням, а сесія невпинно наближалася. На заняття я не ходила, тож готувалася безпосередньо перед іспитами, добре, що давали по 5 днів на підготовку. До іспиту з наукового атеїзму я також готувалася, донині пам’ятаю, як у позиченому в одногрупниці конспекті були розташовані абзаци з теми «Докази, що доводять відсутність існування бога» (слово бог писали з малої літери – відповідно до чинного тоді Правопису).

Так-от, попри мою сильну вмотивованість (треба було втримати свою Шевченківську стипендію, що становила у 80-х роках 75 крб. (тоді це дорівнювало, здається, середній зарплатні), докази про відсутність Бога та всі решта атеїстичні постулати туго вкладалися в голові. Відчувала, що на відмінно не вивчу – і можу попрощатися зі стипендією. Вирішила щиро помолитися, щоб Господь допоміг скласти цей іспит на відмінно. Про дев’ятниці я тоді не чула, про Юду Тадея також. Просто молилася «Отче наш», «Богородице Діво», «Вірую». І вперше сказала про це одногрупниці – що молюся перед іспитом з атеїзму. Вона дуже сміялася. Казала, що це оксиморон: молитися до Бога, щоб Він допоміг говорити проти Нього. Я це розуміла. Історія з тим іспитом скінчилася ніби щасливо. Матеріалу я не вивчила, але замість викладачки, що читала лекції і мала приймати іспит, прийшов якийсь аспірант-політолог. Я відповідала середньо, він хотів ставити оцінку «добре» (прощавай, підвищена стипендіє!), але тут я вчинила так, як ніколи не робила ні до того, ні після: я попросила поставити мені відмінно і пояснила причину. Аспірант погортав мою залікову (це той випадок, коли залікова працює на студента), довго не думав – і записав «відмінно». Дотепер не знаю, чи треба було мені тої оцінки. Мабуть, це був гріх. Сьогодні я вчинила б інакше. Навіть не сьогодні, а через десять років після того екзамену. Коли я вже начиталася книжок, наслухалася проповідей, набулася на літургіях… Але то було тоді. Ми не вибираємо часу, коли жити. Не вибираємо людей, що зустрічаються на нашому шляху. Таємниця життя.

Галина Наконечна

Джерело