Оксана подобалася Ігореві з першого класу. Дівчинка зі смішними кісками. Одна чомусь завжди розпліталася. Маленька розумниця.

А Ігор мав чудовий голос. Жоден концерт не обходився без його участи.

Оксана була жартунка-веселунка. Ігор – поміркований, кожне слово виважував.

Що дорослішим ставав хлопець, то більше закохувався в Оксанку. А вона… Біля неї увивалися хлопці. І це їй подобалось. Ігор також не був байдужим дівчині. Але він не любив гамірних компаній. І ця його серйозність. Ну як можна таким бути у шістнадцять?!

Ігор не наважувався запросити дівчину на побачення. А якщо відмовиться? Потім з нього буде насміхатися. Врешті набрався сміливости.

Вони обоє пам’ятатимуть це перше побачення. І цю розмову.

– Я вступатиму на факультет іноземних мов, – ділилася планами на майбутнє Оксана. – Хочу працювати перекладачкою, світу побачити. А ти? З твоїм голосом – тільки на сцену. Це так гарно – мати багато шанувальників, тобто шанувальниць.

– Мені багато не треба – лише одну.

– І хто ж ця щасливиця?

– Ти.

Оксана засміялася.

– Якщо ми будемо разом, то буде й сцена. А ні – піду на священника вчитися й ніколи не одружуся, – мовив Ігор.

– Жартуєш?

– Ні…

Ігор з Оксаною зустрічалися, поки дівчина не стала студенткою. Нові знайомства, захоплення, нове життя. Вона – красуня, гарно вчиться. Навіть старшокурсники задивляються. А Ігор… Він надійний, добрий, але з ним іноді така нудьга нападає. Особливо коли починає розповідати біблійні історії. Про ангелів.

– Варто лише подумки покликати свого ангела, і він почує. Допоможе. А ще ангели розуміють мову людської душі. Вони…

– Ігорю, байки то все.

Оксанине серце розбив Ростик – одногрупник, хлопець із заможної родини. Модний, розкутий. Із перспективами.

– Не хочу тебе обманювати, Ігорю, але краще нам залишитися гарними друзями, – сказала Оксана. І зізналася: закохана до безтями в іншого.

– А як же ми… Я? – запитав.

– А ти будеш мені наче за брата. Я ж одиначка. А так хотілося б мати сестру або брата. От і будеш ним.

Оксана з Ростиком то сварилися, то мирилися. Дівчина терпіла його гидку натуру. Якось Ростик зізнався, що його батьки Оксаною не захоплені. Не той статус, не ті статки. Але останнє слово все-таки за ним.

Оксаниній родині Ростик також не був до вподоби.

– Ти б Ігорем не розкидалася, – радила матір. – Бо від того Ростика всякого можна очікувати. Життя він не знає.

А Оксана вже й не згадувала Ігоря.

Вона таки вийшла заміж за Ростика. Почувалася на сьомому небі. А той гадав, що зробив велику милість, взявши Оксану за дружину. Ростик не покинув своєї пристрасти до посиденьок у нічних клубах та з друзями. Оксані туди було зась. Та й з дівчатами забавлявся. Доходили чутки до Оксани. Вона ж терпіла. Гадала, чоловік втихомириться, коли в них народиться маля. Але про дітей Ростик і чути не хотів.

Уже ставала не милою квартира, яка дісталася молодому подружжю від Ростикових батьків. І на роботу Оксана приходила не в гуморі, не виспана. Це зауважили її колеги.

– Він «наліво» ходить, а тобі що, не можна? – «співчувала» подруга Уляна.

Коли Оксана завагітніла, Ростик не тямився зі злости.

– Я не хочу терпіти дитячих плачів, болячок! – зривався на крик. – Аборт роби.

– А якщо я більше не зможу народити?

– Так і буде!

Вона таки зберегла дитину. Чоловік узагалі перестав звертати на неї увагу. Вечорами поспішав до своїх «лялечок». Гримав на Оксану. Коли ж народилася маленька, діставалося і їй. Часто не ночував удома. Оксана змирилася.

Зустріч із незнайомцем ще більше пошматувала Оксанину долю. Попросила матір приглянути за донькою – треба було піти до крамниці. Дорогою зайшла до кав’ярні. Смакувала улюблений напій, а думки були зовсім невеселі.

– Можна сісти біля вас? – запитав молодий чоловік. – Це звучатиме банально, але така симпатична дівчина не має журитися на самоті.

Оксана вже й достеменно не пригадує, про що вони тоді розмовляли. На прощання обмінялися номерами телефонів. Вадим, так звали нового знайомого, часто давався чути. Запрошував на побачення. Вона віднікувалася, мовляв, у мене дитина. Але це не зупиняло настирливого молодого чоловіка. І Оксана здалася.

Вони зустрічалися доти, поки Ростик не кинув на стіл фотографії, на яких вона з Вадимом. Свекри постаралися. Заплатили Вадимові, аби спокусив Оксану. Таким чином вирішили позбутися нелюбої невістки. Вважали: їхній син такий непутящий саме через неї.

Оксана з донькою змушені були піти з Ростикового життя й ні на що не претендувати, крім скромних аліментів.

У її житті з’являлися і зникали чоловіки. Траплялося, Оксана по кілька днів не бувала вдома. Розважалася.

– Оксано, схаменися заради доньки, – просила матір.

– Я своє щастя шукаю.

– Своє щастя ти втратила, коли відмовилася від Ігоря. І роботу пора тобі знайти. Живеш на доньчині аліменти й на подачки чоловіків, які… Господи, невже я могла припустити, що моя донька стане повією.

Від колишньої Оксани не залишилося й сліду. Молоді жінки у її віці квітнуть чарівною, дивною красою. Її ж врода прив’яла.

Черговий кавалер, бувши напідпитку, побив Оксану. Щось не те сказала, не так глянула. Додому повернулася нещасна, у синцях. Донька уникала її. Матір витирала сльози. А батько шукав серцеві краплі.

Опам’яталася Оксана лише тоді, коли лікарі запідозрили в неї онкологію. Усвідомила нарешті: батьки не вічні. З ким донька залишиться? Ростик про неї й не згадує. А Оленка така гарна. Розумниця. Лише рідко усміхається. Дитина, а погляд дорослий, зболений.

Ігоря побачила випадково. Вийшов з автівки біля лікарні. Мабуть, йшов когось сповідати. Хотіла підійти, заговорити. Та мов прикипіла до землі.

– Ігорю, братику, – шепотіла пересохлими губами.

У неділю Оксана зібралася на Службу Божу до храму, де служив Ігор. Ховалася за чужі плечі. Хотіла й соромилася водночас зустрітися з ним поглядом. А якщо він знає її історію? Мабуть, таки знає.

Під високим склепінням храму лунав голос отця Ігоря, возвеличуючи Всевишнього, Матінку Божу і радуючи серця вірних. А Оксана плакала. Про неї перешіптувалися дві парафіянки:

– Ніколи не бачила тієї жінки в нашому храмі. Певно, біда пригнала, що сліз спинити не може.

– Поспілкуватися б їй з отцем Ігорем…

Під час проповіді отець Ігор розповідав про важливу роль ангелів – помічників Божих – у житті людей. Цитував Святе Письмо.

– Не засмучуйте ангелів. Дякуйте ангелам-охоронцям за те, що вони завжди поспішають нам на допомогу, люблять і оберігають нас. Шануйте свого ангела.

Служба Божа закінчилася. Оксана вийшла з храму. Стала осторонь. Отець Ігор також вийшов на вулицю. Його обступили парафіяни. Одна з жінок щось сказала священникові й показала рукою в бік Оксани. Це була та, що шепотілася про неї.

Оксана хотіла попросити прощення в колишнього закоханого в неї однокласника за те, що так легковажила, не вірила в його ангелів, відвернулася від нього. Розповісти, що занапастила своє життя, а тепер переживає за доньку і відчуває велику провину перед нею.

Отець Ігор неквапом ішов до тієї, що не стала його долею. Худорлявий, високий, красивий. Вітер розвівав його одяг і русяве волосся. Він був схожий на пароха Ральфа де Брикассара з її колись улюбленої книги «Ті, що співають у терні». І так засмутилася-заболіла душа, наче її торкнулася гостра тернова колючка…

Ольга ЧОРНА

Джерело