​​#FightForUkraine

Рік тому ми вболівали за цивільних та військових, які опинилися в російському оточенні на маріупольському заводі «Азовсталь». У травні цивільних поступово вдалося евакуювати. Захисники «Азовсталі» за наказом командування здалися в полон. Декого вдалося звільнити внаслідок обмінів, понад 50 воїнів загинули внаслідок злочинного теракту в Оленівці, а близько двох тисяч, за інформацією ГО «Рада жінок і матерів «Жінки зі Сталі», досі в полоні.

Історії, вчинки, мужність людей, які пройшли через «Азовсталь», заслуговують бути розказаними і почутими. Одна з таких історій – маріупольки Наталії Бабеуш.

Наталія багато років працювала на заводі «Азовсталь» машиністкою котлів. Під час повномасштабного російського вторгнення, коли вдома стало небезпечно, вони з чоловіком перейшли до одного з бункерів заводу. Під землею на глибині 3–4 метри прожили два місяці до евакуації.

У сховку з ними перебувало близько 40 людей включно з вісьмома дітьми. Наймолодшій дитині було два роки.
Наталія зголосилася готувати їжу для всіх.

35-річна жінка почала шукати собі роботу, аби якось витримати в бункері. Зрозуміла: щоб вижити – треба об’єднуватись. «У мене немає дітей, тому я вирішила, що краще за все підходжу на роль кухарки. Мій чоловік – сирота, і я не хотіла, щоб ще якась дитина втратила маму. Тому сказала людям, що поки жива, то готуватиму», – розповідала вона згодом.

Дві імпровізовані кухні Наталі знищили бомби. Одна була просто неба, і там вціліла тільки каструля, а друга – під дахом, але туди теж прилетіло. Тому згодом жінка почала готувати в підземеллі, на сходах. З реманенту в неї була напівспалена каструля та щось схоже на мангал.
Щоб навіть маленькі діти могли її покликати, Наталя вигадала прізвисько «Тьотя Суп». Воно прижилося.

Їжу доводилося суттєво економити. З запасів були крупи, які прихопили деякі родини, й те, що в сухпайках. Тому в основному їли суп – раз на день. «Фірмовий» суп, на якому виживали люди з Наталиного бункера, мав простий рецепт: на 30 літрів води з промислових резервуарів одна-дві консерви з сухпайків. На вечерю був тільки чай.

Найбільше Наталя боялась одного дня сказати дітям, що в них уже немає що їсти.

«Вони малювали мені малюнки з їжею та мріяли про піцу і картоплю фрі», – згадує Наталія Бабеуш. Вона ж, щоб підтримати, намагалася втілити дитячі бажання про таку недоступну на війні їжу. Одного разу, коли у бункері знайшлися чотири картоплини, Наталя посмажила дітям деруни, аби замінити картоплю фрі.

Жінка вигадувала рецепти з того, що опинилося під рукою, щоб підняти дух і допомогти пройти через пекло облоги. З бункера під час евакуації вона забрала ті дитячі малюнки, які досі береже.

Перше, що зʼїла Наталя, вибравшись із «Азовсталі», був окраєць хліба з маслом. Вона хоче написати невеликий посібник із виживання, який міг би допомогти людям, у чиє життя увірвалася війна.