НАСПРАВДІ, це свідчить насамперед про те, що Росія, відчуваючи поразку в Україні, вже вступила в стадію повоєнного торгу щодо виплати репарацій. І добре розуміє, що починати торг треба вже зараз. Адже англійське право (за яким так люблять судитися між собою ті ж російські олігархи) встановить відповідний прецедент.

Наразі умова Лондона дуже проста: активи не розморозяться, доки Москва не погодиться заплатити Києву компенсацію за завдані збитки. Проблема для Росії посилюється тим, що Лондон вже опрацьовує із ЄС юридичний процес для використання російських активів для відновлення України. Поки що йдеться лише про виплату компенсацій із відсотків заморожених російських активів. Але чим довше Росія торгуватиметься – тим більше лічильник крутитиметься.

Щодо цифр, то в Євросоюзі наразі триває обговорення питання щодо перенаправлення в Україну прибутку від заморожених російських активів майже на 200 млрд євро, які зберігаються у бельгійському розрахунковому центрі Euroclear. Так, поки що цей крок не призведе до експропріації самих активів, але це дуже потужна ескалація фінансового тиску Заходу на Росію.

Поки що, з точку зору європейської юриспруденції, усе виглядає чемно: Euroclear реінвестує ці активи, за рахунок чого генерується додатковий прибуток. Через високі відсоткові ставки та накопичення значних коштів у зв’язку з санкціями розрахунковий центр отримує рекордний прибуток, який і буде спрямований до України.

У першому кварталі цього року Euroclear повідомив про 734 млн євро по цих відсотках. Схожий підхід може бути застосований до ширшого кола заморожених російських активів, включаючи ті, що застрягли в розрахунковому центрі люксембурзького Clearstream.

Для розуміння: Euroclear і Clearstream – це іноземні кастодіани (організації, що здійснюють зберігання та облік фінансових активів — Ред.), у яких було відкрито рахунки Національного розрахункового депозитарію (НРД). Будь-які транскордонні операції, розрахунки чи навіть зміни місця зберігання цінних паперів росіян йшли виключно через НРД. У всіх найбільших російських брокерів рахунки відкриті саме там. Гроші продовжують працювати – відсотки надходитимуть до України.

У Москві це знають, тому нервують. Адже розуміють – пересічні росіяни й надалі шишки будуть їсти, але мовчати. Але для виробництва ракет знадобляться не шишки, а гроші. Саме тому Росія останніми днями відчайдушно атакує українські міста. Бо – з останніх сил.

Москва стріляє собі в ногу з «новими територіями»

26 травня в Росії все ж ухвалили в другому і останньому читанні закон про штрафи до 1 млн рублів або арешт до 15 діб за поширення карт, які «заперечують територіальну цілісність Росії».

А 27 травня заступник очільника МЗС РФ Галузін серед умов «всеосяжного, справедливого та міцного миру в Україні» вчергове назвав «визнання нових територіальних реалій, що склалися внаслідок реалізації права народів на самовизначення».

НАСПРАВДІ, з внутрішньополітичної точки зору це безглузде дійство. Питання про «цілісність Росії» не є предметом не те, що гострої, а взагалі будь-якої полеміки в Росії. (Хоча, звісно, ще один репресивний закон може призвести до нових переслідувань).

В реальності це історія про те, як Росія сама вистрілила собі в ногу. Крим та «нові території» не визнаються російськими ніде у світі. У цьому сенсі Росія юридично перетворилася на державу, яка не має міжнародно визнаних кордонів.

З усіма відповідними наслідками. Аж до створення демілітаризованих зон, про які все частіше говорять у контексті повоєнної Росії.

Усі підстави для цього є. Адже, починаючи з 2014 року, міжнародні договори РФ про кордони ставляться під сумнів політикою самої ж Москви, яка фактично заперечує свої ж зобов’язання. Наприклад,  непорушність кордонів 1991 року з Україною, нагадаємо, неодноразово підтверджувалася міжнародними зобов’язаннями РФ, як за часів Єльцина («Великий договір», чия 26-та річниця припадає на 31 травня), так і в епоху Путіна (договір про держкордон).

То ж чим далі Росія хворобливо наполягатиме на визнанні своїх картярських «нових територіальних реалій», тим більше реальних світових санкцій будуть працювати. Світовий лічильник рахує безвідмовно. Наприкінці шляху все одно доведеться розрахуватися.

Кремль на очах втрачає «свої» країни

Російські нові територіальні реалії не визнають навіть країни, які Москва й досі вважає своїми сателітами. Досить показовою з цього приводу стала реакція прем’єр-міністра Вірменії Пашиняна, який чітко вказав спікерці МЗС РФ Захаровій на її місце.

Коментуючи слова Пашиняна щодо можливого виходу із ОДКБ, вона заявила буквально наступне: «Мені здається, що все-таки треба розуміти всю небезпеку маніпулювання словами».

На що Пашинян (він навіть спочатку не зрозумів про кого йдеться) заявив, що МЗС РФ взагалі не може коментувати те, що він каже.

НАСПРАВДІ, прессекретарка МЗС РФ вже давно видає себе за зовнішньополітичну фігуру. Усі довго мовчали з цього приводу. Але першим, хто вказав Захаровій на її справжнє місце, став Пашинян. У будь-якому випадку черговий дипломатичний скандал між Москвою та Єреваном спалахнув.

З цього приводу цікаві результати нещодавнього дослідження, яке провів американський інститут дослідження громадської думки Gallup. Воно довело, що вторгнення в Україну критично погіршило позиції Росії та ставлення до неї в усіх пострадянських країнах. У більшості республік колишнього СРСР – просторі, який Кремль вважає зоною своїх інтересів та особливого впливу – схвалення дій російського керівництва знизилося більше ніж на 10%.

В Азербайджані рейтинг РФ знизився у 2,6 рази. Дії Москви там тепер схвалюють лише 23% респондентів. В інших країнах, які історично симпатизували Кремлю (Вірменії, Казахстані, Молдові), частка тих, які не схвалюють дії РФ, вперше перевищила частку тих, хто схвалює.

У Киргизстані та Узбекистані Росії симпатизують, як і раніше, більшість, але і там схвалення дій Путіна помітно знизилося.

26 років російський пливучій агресії проти України

Усі ці країни зрозуміти можна. Адже саме зараз, буквально в прямому етері, вони переконуються в тому, що вірити Росії не можна. 28 травня – чергове тому підтвердження. Саме  в цей день 1997 року Україна уклала низку угод із РФ, що стосувалися Чорноморського флоту.

Тоді було підписано Угоду між Україною та РФ про параметри поділу ЧФ, яка крім іншого, передбачала, що основна база флоту знаходиться в українському місті Севастополі, а сам ЧФ  використовує визначені пункти базування і місця дислокації.

Угода передбачала, що «військові формування здійснюють свою діяльність у місцях дислокації відповідно до законодавства Російської Федерації, поважають суверенітет України, дотримуються її законодавства та не допускають втручання у внутрішні справи України».

НАСПРАВДІ, усе це перетворилося спочатку на пливучу, а потім на повномасштабну агресію Росії проти України. Угоди укладалися на 25 років з наступним автоматичним продовженням на наступні п’ятирічні періоди, якщо жодна зі сторін не повідомить в листі іншу про припинення їх дії не пізніше, ніж за один рік до завершення терміну дії.

21 квітня 2010 року в Харкові тодішні президенти України та Росії Янукович і Медведєв підписали «Харківські угоди».

Що стало потім – відомо всім. У 2014 році військовослужбовці Чорноморського флоту РФ у взаємодії з іншими російськими підрозділами здійснили військову окупацію українського Криму.

Саме Держдума Росії, а не Верховна Рада України, 31 березня 2014 року в односторонньому порядку денонсувала чотири міждержавні угоди про базування ЧФ на території Криму.

Заступник міністра закордонних справ РФ Григорій Карасін тоді пояснював: «На сьогодні відсутні будь-які підстави для продовження правовідносин щодо розміщення об’єкта і персоналу Чорноморського флоту РФ в Україні, включаючи зобов’язання російської сторони з надання українській стороні оплати або іншої компенсації або відшкодування».

Ось так Росія і зробила тоді свій цивілізаційний вибір. Зрештою усе це довело до повномасштабної війни, яка призведе до того, що Чорноморський флот РФ нарешті остаточно покине український Крим, а Росія заплатить за все. І за значно вищим рахунком, ніж домовлялася з Україною тоді, 26 років тому. З того часу спливло занадто багато води та крові.

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело