“Я знайшла собі роботу, де змогла бути корисною”
Світлина з особистого архіву Орисі Масної
Орисі Масній 21 рік. Трохи менше ніж половину її життя в Україні триває війна, яку проти нас розв’язала Росія, анексувавши в 2014 році Кримський півострів та захопивши частину наших східних областей. Цьому передували відомі події на Майдані Незалежності в Києві, які згодом назвуть Революцією Гідності. Ті дні Орися добре пам’ятає, бо ще малим дівчиськом разом із подружками стояла на сцені в рідному Тернополі й вигукувала протестні гасла під час революційних заходів. «Якби я була старшою, точно поїхала б до Києва», – запевняє дівчина.
На момент повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, Орися Масна мала вже 20 років і була студенткою програми «Соціальна робота» в Українському католицькому університеті, працювала на двох роботах: у відділі зв’язків з випускниками УКУ та в «Майстерні мрій» – центрі для молоді з ментальними порушеннями. Згодом почала волонтерити в одному з військових госпіталів Львова, а за п’ять місяців вступила до добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри».
Наша з нею розмова відбулася у Львові, в Центрі ім. Митрополита Андрея Шептицького, коли Орися на місяць повернулася з фронту до роботи і навчання.
– Отже, ти госпітальєрка і паралельно працюєш на двох роботах, навчаєшся. Яким є ритм твого життя впродовж останнього року?
– Спочатку ми мали двотижневі ротації, але в останній період я місяць на фронті, місяць удома. Зараз інтенсивність трішки зменшилася, треба помалу налагоджувати своє життя тут. Та й «Госпітальєри» є добровольчим батальйоном, ми не отримуємо там зарплату. А тут за щось треба жити, платити за навчання, проживання, харчування. Тобто ось зараз я приїхала і, доки буду тут місяць, продовжу роботу в «Майстерні мрій» 24/ 7, бо там я й проживаю. А в чотири вільні години йду працювати в УКУ, де займаюся комунікацією у відділі зв’язків із випускниками. Наступного місяця знову візьму неоплачувану відпустку та поїду на фронт. Що стосується навчання, то я мала змогу перейти на індивідуальний графік, бо працюю за спеціальністю.
– Як виглядає робота госпітальєрів на фронті?
– У нас немає розкладу, тому робота завжди виглядає по-різному. Ми співпрацюємо із ЗСУ. Їхні командири чи начальники медицини подають запит до госпітальєрів, що потрібне медичне підкріплення. І ми вирушаємо до батальйонів, які нас потребують. Часто це батальйони, в яких узагалі не налагоджений медичний напрям роботи. Інколи ті, що йдуть на штурм і їм потрібно багато медиків, бо там буде «м’ясорубка». Тож один наш день не схожий на другий. Інколи в нас є денні евакуації, інколи нічні. Все залежить від батальйону, до якого ми прикріплені. Якщо це штурмовики, то ми знаємо, що такого-то числа буде штурм, тож нам потрібно мобілізуватися і бути на точках певного дня. Якщо ж це військові, які тримають оборону, то в них у будь-який момент може бути хтось поранений. Тож мусимо бути напоготові щодня і щоночі.
Інколи проводимо навчальні курси для військових із батальйону, до якого нас прикріпили. Бо буває, що призначають таких медиків, які взагалі не мають медичної Обирають будь-кого, вручають йому рюкзак і кажуть: «Ти будеш медиком». Одного разу до нас прийшов такий «медик», у якого з необхідних речей був лише бинт. Він навіть не знав, що таке оклюзійна наліпка. Ми мусили йому все розказувати, вчити. Адже він бойовий медик, який повинен завжди ходити зі своєю групою і за потреби надати першу домедичну допомогу, щоб людина як мінімум не стекла кров’ю чи не задихнулася, допоки не приїде медична бригада.
Повністю матеріал читайте в паперовій або електронній версії журналу