Освіта – формація – війна
Фото: Інформаційний відділ УКУ
«Усе, що ми робимо для відстоювання, збереження, потвердження і впровадження людської гідності, навіть в умовах війни, ми робимо в дусі цілісного людського розвитку», – каже перший проректор УКУ Тарас Добко. Наш співрозмовник уже понад 25 років життя присвятив освіті, а отже, має і, що важливо, готовий ділитися низкою важливих спостережень про розвиток української освітньої галузі, зокрема автономію університетів, зміст і якість світоглядної формації молоді в них, самозарадність освітніх спільнот і вплив війни, про нові та старі виклики
– УКУ як органічна спільнота викладачів і студентів є втіленням досі не звичної для України освітньої моделі, адже в нас ще домінує пострадянська, хоч і підрихтована, модель одержавлених закладів, котрі формують доволі специфічний світогляд працівників і випускників. Проте зрушення останніх двох десятиліть величезні. Які з них найважливіші?
– Кілька. По-перше, відбулося розширення автономії закладів вищої освіти. І стосується вона насамперед права академічних спільнот самостійно визначати наповнення своїх освітніх програм. Також покращилася ситуація з управлінською автономією. Гірші справи з фінансовою автономією, де змінилося дуже мало, і це гальмує всю решту. З автономією зростає усвідомлення університетами своєї відповідальності за результат та якість освіти. Унаслідок цього стало менше нарікань, що хтось інший винен, чому в нашій кімнаті не прибрано… Цьому сприяло й відокремлення від Міністерства освіти та науки функції акредитації освітніх програм, оскільки не може та сама інституція визначати стандарти освіти, формулювати «правила гри» у формі освітніх політик, здійснювати управління сферою вищої освіти та й ще оцінювати результати роботи учасників цієї «гри». Так постало незалежне Національне агентство із забезпечення якості освіти, яке в своїй взаємодії із закладами вищої освіти керується не пострадянськими методами залякування і покарання, а культурою підтримки та посилення їхньої результативності через фаховий моніторинг діяльності. Важливо, що результати цих змін відчувають на собі ключові учасники освітнього процесу – студенти і викладачі. Освітні програми стали цікавішими, зі специфічним для кожного університету характером. Нарешті українські університети перестали бути освітніми «макдональдзами».
По-друге, відбулася істотна інтеграція як нашої системи освіти, так і наших освітян включно зі студентами у європейський освітній простір. Багато студентів і викладачів змогли скористатися програмами обміну від Еразмус+ для навчання або стажування в кращих університетах Європи. Могло і більше, але й далі є проблема з належним знанням англійської та інших західних мов як серед студентів, так і викладачів. Важливе значення мали програми структурного розвитку від Еразмус+, які дозволяли українським університетам співпрацювати на горизонтальному рівні над важливими реформами у сфері освіти та науки або відкривати нові освітні програми світового зразка. Завдяки інтеграції у європейський простір відбувалося перенесення кращих зразків академічної культури, тож імітації бурхливої діяльності в наших закладах вищої освіти стало менше, хоча вона й не зникла остаточно.
По-третє, попри шалений спротив пострадянських ректорів, які за всяку ціну, правдами й неправдами намагаються залишитися при владі, в багатьох університетах нарешті бере на себе відповідальність нове покоління управлінців. Вони змінюють культуру комунікації в університеті та поза ним, запроваджують сучасні практики залучення абітурієнтів, цифрової трансформації управління університетом чи організації освітнього процесу, взаємодії з абітурієнтами і працедавцями. Роботи ще багато, але тепер в університеті не нудно працювати. Тепер це місце для змістовної й цікавої праці, часто недооціненої з фінансової точки зору.
Повністю матеріал читайте в паперовій або електронній версії журналу