д-рка Тетяна ЄВСЄЄВА

Продовження, початок і попередня частина в №6 (2022 р.) та №1-2 (2023 р.)

Підтримуючи воєнну експансію як природний спосіб розвитку імперії, світська та церковна філософська думка в Росії ціле ХІХ століття переймалася побудовою релігійної філософії історії, встановлюючи та закріплюючи за собою найпочесніше місце імперії «на осі всесвітньої історії». Насамперед намагалася «самоствердитися» відносно країн Європи, серед яких найсильнішими були Велика Британія, Франція, а під кінець століття ще й Німеччина.

«Антихристос: російський погляд»: віддзеркалення друге, богослов’я цивілізації-підроблених-Завітів

Повсюди дві промислові революції поступово змінювали рівень життя та суспільну структуру, з’явилися різноманітні соціалістичні та комуністичні теорії, буржуазія і пролетаріат ставали частинами політичних націй, одночасно змагаючись між собою за врегулювання «відносин» між працею та капіталом. Становлення сучасних політичних націй переживала вся Європа. А тут месіянство російської інтелігенції поза межами та й всередині Росії стикалося з низкою нездоланних перешкод: їй просто нічого було запропонувати, вона не мала тієї великої культури, на існування якої претендувала літературна критика, наприклад у «домашніх» оцінках творчості Тараса Шевченка. Олександр Герцен це відкрито визнав у листі до метра французької історії Жуля Мішле в 1851 році, а вже у ХХ столітті філософ Микола Бердяєв констатував, що Росія ввійшла у загальноєвропейську кризу культури, «не створивши власної належним чином, а її […] цивілізація завжди була потворною, варварською».

Водночас поряд із російським в імперії поставало й набирало сили націєтворення польське, українське та єврейське. Зарадити цьому росіянам, котрі ще у XVIII столітті, за оцінкою письменника Павла Мельникова-Печорського, «створили нову Росію з нічого», було нічим: погасити народження названих модерних націй вони не могли ані в богословсько-історичному, ані в соціалістичному контекстах. Єдине, що залишалося, «натягувати цупку шкірку нації на гігантське тіло імперії», називаючи у пресі всі імперії «націями», пропагувати війну з внутрішніми та зовнішніми «ворогами» задля «явлення на землі універсальної теократії» на чолі з Росією. Філософ-містик Володимир Соловйов стверджував, що війна – це «головний та неминучий засіб для окреслення та зміцнення держави: […] захопити б нам Константинополь, захопити б нам Єрусалим і замість Турецької імперії заснувати кілька російських військових губерній…» (1899 р.).

Його позицію, уже стосовно Європи, в 1912 році підтримував богослов та економіст Сергій Булгаков: «Час місцевих розмежувань минув. […] Війна пролитою кров’ю сплавить Європу у нерозривній єдності, бо ж немає історичної сили, котра б зближувала народи більше, ніж війна». Що ж мали отримати європейці внаслідок очікуваної «всесвітньої війни»? За Сергієм Булгаковим, «у вогні війни мала би впасти міщанська луска Заходу […] Європа стане ближчою до нас». Натомість «Світові буде явлена потуга російського духу, його релігійна глибина […] Російське воїнство величчю свого духу врятує і звільнить світ від передчасної загрози антихристового полонення». Іншими словами, по війні російському інтелігентові не доведеться заздрити європейському «впорядкованому торжищу, раціонально поставленій фабриці, зразковій біржі, прекрасному університету» – все згорить у її полум’ї.

Повністю матеріал читайте в паперовій або електронній версії журналу

Джерело