Володимир Антонович, Галичина і Греко-Католицька Церква.
На наступний рік припадає ювілей Володимира Антоновича (1834–1908) – класика української історіографії та видатного політика. Нешлюбний син польської гувернантки та угорського революціонера, лідер польського студенства Київського університету Святого Володимира 1861 року гучно порвав із польським середовищем, оголосивши свою сповідь у санкт-петербурзькій «Основі» і перейшов з католицизму на православ’я. В такому контексті на заявлену в заголовку тему варто було очікувати однозначної відповіді – антиподи.
Але насправді ставлення історика до Греко-Католицької Церкви однозначним не було. Зрештою, за родинною легендою Антонович народився 1830 року в Чорнобилі і спочатку був охрещений унійним священником, а 30 січня 1834 року в містечку Махнівка на Вінничині його охрестили вдруге – в костелі: ця дата й стояла в його метриці.
Визначальний вплив на Антоновича справили французькі просвітники. Саме ідеологія просвітництва сформувала раціональний світогляд історика. У Львові 1891 року він не без самоіронії сказав атеїстові Михайлу Павликовi: «я нiяких церков не признаю, а й то по кiлька раз у рiк iду до митрополита, цiлую його в руку та приймаю благословенство для того, що так менi бiльше сребреникiв приходить; менi за те платять». Як свідчать ранні праці Антоновича, а передовсім «Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России» 1871 року, історик вважав тоді Берестейську унію замахом на релiгiйну самобутнiсть українцiв, джерелом конфлiктiв у власне українському середовищі. Але водночас безконфесійність дослідника сприяла його віротерпимості. Відтак, поступово втягнувшись у галицьку політику, вчений не мiг не зауважити, що Греко-Католицька Церква є важливою ознакою нацiональної самобутності русинів-українцiв Галичини. До того ж Антонович підтримував таємні контакти з єзуїтами – настільки таємні, що про їхні подробиці він і словом не обмовився навіть своїй дружині Катерині Мельник, хоча був відвертий із нею в багатьох інших конфіденційних питаннях.
До того ж обставини змушували історика змінювати погляди не раз. 1880 року він уперше виїхав за кордон як ординарний професор (раз на п’ять років кожний російський професор мав право на закордонне відрядження бюджетним коштом) і прожив у Львові майже півроку. Галичина справила на інтелектуала колосальне враження…
Повністю матеріал читайте незабаром в паперовій або електронній версії журналу