Продовження. Початок у №4

Лабіринти (про)російської пропаганди і дійсна історія монастиря

Отож, згідно з твердженнями деяких російських авторів, православними залишалися всі почаївські ігумени аж до початку 1720-х рр., а то й до 1731 р. [23, с. 15]. За протоєреєм Хойнацьким, це мали бути: Юстиніян Радзикевич (1714), Арсеній Кучаровський (у літературі є варіанти: Качеровський, Качуровський; згаданий 1715 р.), Пахомій Заблоцький (1716, 1717), Гедеон Левицький (в іншому місці його названо Козубським) [24 (1880), с. 332, 336, 340; 24 (1881), с. 106]. Відповідну цитату цього автора з твору Хойнацького доцільно навести цілком:

«Гедеонъ Левицкій. Это былъ послѣдний православный игуменъ на Горѣ Почаевской. В теченіе нѣсколькихъ лѣтъ онъ твердо боролся съ нападеніями окружавшихъ Почаевскую обитель католиковъ и униатовъ и в его время, какъ и при Саевичѣ, во всѣхъ дѣловыхъ бумагахъ монастырь Почаевскій именуется монастыремъ православнымъ (Ritus Graeci). Когда же въ 1720 году состоялся извѣстный уніатскій соборъ въ Замосцьѣ, на которомъ узаконены всѣ отступенія, сдѣланныя уніатами отъ древняго православнаго чина въ пользу латинства, и гдѣ присутствовали настоятели почти всѣхъ волынскихъ монастырей, отступившихъ въ унію, – Гедеона тамъ не было. Такимъ образомъ можно несомненно утверждать, что до 1720 года Почаевскій монастырь былъ еще православнымъ, и по крайней мѣрѣ въ цѣломъ составѣ братіи принялъ унію не раньше какъ послѣ Замосцьскаго собора, въ началѣ третьяго десятилѣтія XVIII в. при преемникѣ Гедеона Ѳеодосіи Лубинецкомъ-Рудницкомъ» [24 (1880), с. 336].

При цьому Хойнацький жодним чином не конфузився тим, що навіть «Кіевскія епархіальныя вѣдомости», які він цитує у тій своїй праці, чітко вказували, що «послѣдний православный игуменъ ея [лаври – авт.] упоминается под 1708 г.» [5, с. 532; 24 (1880), с. 340]. Тобто автор маніпулював свідомо. В іншому місці він із покликанням на такого ж тенденційного автора, архимандрита Амвросія (Лотоцького) [18, с. 50, 51], вибудовує міфологічний образ Почаївського монастиря як останнього оплоту православ’я на Волині. Цей пасаж теж дуже важливий і показовий, бо дозволяє повною мірою побачити маніпуляції з історією обителі:

«Прошло 125 лѣтъ со времени извѣстнаго Брестскаго собора, положившаго начало церковной уніи въ предѣлахъ западнаго края Россіи. Всѣ древле-православныя обители на Волыни и въ областяхъ сосѣднихъ находились уже въ рукахъ уніатовъ. Одна обитель Почаевская еще цвѣла православіемъ, хотя уніаты съ латинствующими или, вѣрнѣе сказать, окатоличенными панами Литвы и Волыни успѣвали не разъ наложить на нее свою святотатственную руку […]. Руководимые своими наставниками іезуитами латино-униаты отлично понимали все это, и на самомъ дѣлѣ устроили дѣло такъ, что сама обитель Почаевская не замѣтила этого момента, когда она сдѣлалась уніатскою. По крайней мѣрѣ ни въ архивѣ Почаевскомъ, ни въ другихъ современныхъ документахъ и архивахъ и доселѣ нельзя найти объ этомъ никакого прямого извѣстія. Невольно нужно согласится съ почтеннѣйшимъ авторомъ “Сказанія о Почаевской лаврѣ” [архим. Амвросіємъ (Лотоцкімъ)], что “дѣло по существу темное, такъ и должно было остаться во мракѣ неизвѣстности. Самъ папа не хотѣлъ, примѣтно, получать объ этомъ извѣстія, потому то это открывало бы лукавство и хитрость изъ Рима”, а королю не могли доносить о томъ въ виду данной имъ привиллегіи, и дѣло поневолѣ должно было остаться въ неизвѣстности» [24 (1881), с. 103–104].

І ці ж закиди повторив у 1961 р. митрополит Іларіон (Огієнко), написавши, що жодних документів про перехід монастиря в унію немає, а якщо й були, то їх, мовляв, знищили. Сліпо довірившись неправдивим звинуваченням Амвросія (Лотоцького), він писав: «[…]уніяти-василіяни безслідно понищили всякі сліди, як саме почаївський манастир був затягнений в унію, – свідоцтва цих актів були певне такі тяжкі для уніятів, що вони постановили їх понищити» [18, с. 50–51; 20, с. 119; 23, с. 15–16]. Можна й далі наводити подібні закиди як митрополита Іларіона, так і інших авторів, але явним є те, що вони всі не відповідають дійсності.

Насправді джерела про перехід Почаївського монастиря до унії – бо, як знаємо зі сказаного вище, (про)унійним був уже ігумен у 1693 р. – говорять чітко і навіть дуже багато. Більше того, митрополит Іларіон написав, що їх немає, тоді, коли про їх існування вже було публічно заявлено і цитовано їх; коли було зрозуміло, що насправді Почаївський монастир добровільно приєднався до унії у 1712 р. Бо, пишучи про начебто перебування монастиря в православ’ї до 1720 р., він проігнорував базовий для вивчення історії обителі збірник документів, що його видав у 1914 р. о. Левицький у Почаєві. У вступі до цього видання археограф чітко написав: «Между тѣмъ на основаніи тщтательнаго изслѣдованія рукописей того времени и историческихъ событій, происходившихъ въ то время въ Почаевскомъ монастырѣ, приходится отнести моментъ перехода къ болѣе раннему времени, именно къ 1712 году, и тѣ пять игуменовъ, которые слѣдовали послѣ 1712 года до 1720, нужно считать уніатами» [7, с. vі].

І попри все, у №3 1953 р. часопису «Наша культура», що його видавав митрополит Іларіон у Вінніпезі, вийшов текст зі звинуваченнями греко-католиків у фальшуванні історії Почаївського монастиря та наполяганням, що «[…]тільки через 45 років, в 1720 р., обманом, підкупом та насиллями, при допомозі польської державної влади, Почаївський монастир захопили в свої руки уніяти, і після того ним володіли». У відповідь на це історик о. Атанасій Великий, ЧСВВ, спершу в програмі української секції Ватиканської радіостанції, а відтак письмово оприлюднив лист ченців Почаївського монастиря від 23 липня 1712 р., яким вони самі просять Апостольську столицю прийняти обитель до Католицької Церкви. Зокрема, спільнота монастиря писала:

«Це є той п’ятий день, що його сотворив Господь, коли нас і нашу спільноту, яка стільки літ блукала на бездоріжжях, просвіченням Св. Духа вивів на прості і рівні шляхи і показав правдиву загороду католицької віри на Скелі Петра. […] Наш Почаївський монастир […] Волею фундатора був він прилучений до Церкви Константинопільської і Уставу ставропігійського, а згодом, через різні воєнні лихоліття, підчинений під ближчого до нас Архиєпископа Московського, якого ми за одноголосним рішенням цілої нашої чернечої спільноти покинули і цим листом в торжественний спосіб відмовляємось, вважаючи це підчинення за справу для нас шкідливу» [13, с. 79–80].

Далі в листі монахи просили прилучити їх до створеної 1711 р. спільноти-конґреґації василіянських монастирів Львівсько-Галицько-Кам’янецької єпархії. Під документом підписалися:

о. Арсеній Кучаровський, настоятель Почаївського монастиря

о. Макарій Великопольський, вікарій монастиря

о. Юстиніян Козаневич, економ монастиря

о. Паїсій Полкиданович, еклесіярх монастиря

о. Евстахій Куневич, сповідник монастиря

о. Гедеон Левицький, диякон і радник монастиря

Пахомій Визберт Заблоцький, прокуратор монастиря

Оригінальний латинський текст цього листа опубліковано 1979 р. [9, с. 229–230].

Прикметно, що двоє унійних отців-василіян із цього списку – Качуровський і Левицький – це ті ігумени, яких протоєрей Хойнацький бездоказово записав до табору твердих «антиуніатів»…

До речі, у цитованому листі також вказано, що перед тим, як писати до Риму, почаївські ченці радилися зі львівським унійним єпископом Варлаамом Шептицьким, а також папським нунцієм Николаєм Спінозою (Nicolaus Spinoza), який був на цій посаді у 1707–1712 рр., чи Венедиктом Одескалті (Benedicto Odescalti), який зайняв її в 1712 р. Своєю чергою, львівський єпископ також радився із нунцієм [9, с. 227–228; 11, с. 117–118; 23, с. 340–350].

Варлаама Шептицького почаївські монахи, вочевидь, мали добре знати ще з часів, коли покійний Діонісій Жабокрицький тимчасово жив у Львові, рятуючись від переслідування з боку агентів московського царя. Жабокрицький та Шептицький спільно з Георгієм Винницьким хоронили Йосифа Шумлянського, як засвідчує літопис Підгорецького монастиря: «Того ж року 1708, мѣсяца іюля дня 16 преставися боголюбивий нашъ пастыръ Іосифъ Шумлянский въ катедрѣ львовской, въ тоже катедрѣ въ гробѣ от него же собѣ за живота еще вымурованом погребен бысть дня 7 мѣсяца септеврія 1708, на которого погребѣ були епископи: Георгій Вѣннѣцкий епископъ перемиский, Дионісий Жабокрицкий, епископъ луцкий, Варлаам Шептицкий, архимандрита уневский, которий послѣжде епископом львовским обраний, и превелебнии ігумени, пречестнии намесники диецезии львовскои, галицкои и Каменца Подольскаго» [6, с. 127].

Тож прохання почаївських ченців прилучитися до василіянського згромадження Львівської єпархії пояснюється саме порозумінням із львівським єпископом Шептицьким, чого волинське чернецтво не могло досягнути, на жаль, з його попередником Шумлянським. Відтак у серпні–вересні справу Почаївського монастиря розглядала Конґреґація поширення віри і 2 серпня та 12 вересня 1712 р. надавала нунцієві інструкції щодо його подальших дій [10, с. 63–65].

Прикметно, що, недобачаючи документів про час, обставини і спосіб остаточного переходу Почаївського монастиря до унійної Церкви, як також замовчуючи й хибно інтерпретуючи тривалий період вагань і дискусій із цього питання в чернечій спільноті, низка цитованих у нашій статті і низка нецитованих тут авторів, також не покликаючись на документи, а то й перекручуючи наявні, як показано в нашій статті, писали неправдиві речі про унійну Церкву і її почаївське чернецтво. До прикладу, розмаїті «антиуніатські» пасажі часів СРСР вкотре нагадують про те, що до (про)російської «історичної» літератури, принаймні на теми історії України, треба ставитися критично, а також про те, що атеїстичні «антиуніатські» пропагандисти ХХ ст., як Ярослав Галан чи Клим Дмитрук, мали своїми ідейними попередниками російських православних авторів, як архимандрит Амвросій (Лотоцький) чи протоєрей Андрій Хойнацький так само, як МДБ-КДБ мала ідейною попередницею «охранку» царських часів. І ця (про)російська пропаганда, на жаль, мала великий вплив також на українських авторів, навіть антикомуністів, як митрополит Іларіон (Огієнко).

Насамкінець вимагає уваги ще один важливий історичний факт, який може внести більше світла в розуміння процесу добровільного переходу Почаївського монастиря до унії. Мова про те, що 1711 р. через Волинь у рамках Прутського походу знову прямував цар Петро І. Із собою він узяв Теофана (Феофана) Прокоповича – колишнього василіянина, префекта василіянської колегії у Володимирі, який перейшов на православ’я і в 1702 р. вступив до монастиря саме в Почаєві [19, с. 70–71]. Збереглися свідчення, що тодішній ігумен чи тимчасовий настоятель Почаївського монастиря «со всею братіею, когда армія россійская за Прутъ ишла, со кресты и иконами по должности своей государя встрѣчалъ» [5, с. 531]. Але після того як московське військо пішло, о. Пелеховський був прогнаний, прийшов аж на Полтавщину, де й залишився. У Почаївському монастирі натомість почалася унійна доба, упродовж якої монастир прославився своїм високоінтелектуальним і духовним середовищем, друкарнею, будівництвом шедеврального архітектурного комплексу, але головне – зростанням культу Почаївської ікони Матері Божої, яка стала однією з найбільших українських релігійних реліквій, національних символів і була коронована папськими коронами в 1773 р.

Висновки

Як бачимо, Луцько-Острозька єпархія після періоду значної турбулентности на межі XVII–XVIII ст. у 1702 р. на чолі зі своїм єпископом Діонісієм Жабокрицьким обрала для себе унійну Церкву. До цього процесу було заангажоване і єпархіяльне чернецтво. Деякі монастирі, як Білостоцький, одразу пішли за єпископом. Інші, як Почаївський, мусили пройти набагато складніший і драматичніший шлях, оскільки деякий час у чернечій спільноті існували різні позиції, і це породжувало конфлікти, як-от бунт антиунійно налаштованих ченців у 1693 р. Утім, показово, що вже в 1693 р. комісарів Луцько-Острозького єпископа Атанасія Шумлянського і почаївських ченців, які відкрито проповідували справу церковного з’єдинення, від нападків і насилля ченців, які були проти церковної унії, захищали монастирські селяни та богомольці-прочани. Цей факт є яскравим свідченням настроїв якщо не більшости загалу Луцько-Острозької єпархії, то тих середовищ, які монастир у цей період гуртував довкола себе. Показовими є вагання частини ченців, які спершу пристали до бунту проти церковної влади, а потім відступили від початого. Рішення щодо примирення, прийняте в 1694 р., було за своєю суттю компромісним – спробою погодити між собою два табори. У наступні роки Почаївський монастир поступово йшов до унії, роблячи це синхронно з усією єпархіяльною спільнотою на чолі з Діонісієм Жабокрицьким – обраним на єпархіяльному соборі місцевим кандидатом на катедру. Він мав тісні й добрі стосунки з монастирями, у тому числі Почаївським: і його предки, і він сам були доброчинцями обителі.

У 1702 р. Луцько-Острозький єпископ привів свою єпархію до унійної Київської митрополії. Це рішення було зваженим і свідомим: роками борючись за нормалізацію життя єпархії в дуже складних суспільних, політичних та економічних умовах і наштовхуючись на великі перешкоди, особливо з боку православних, Жабокрицький, зрештою, усвідомив, що цієї нормалізації вдасться досягти саме в унійній Церкві. Надалі опоненти і навіть особисті вороги Жабокрицького, використавши його приєднання до унії, почали цькувати його, виконуючи також волю московського царя Петра І, бо єпископ вивів свою єпархію з підконтрольної цьому правителеві московської Церкви. Зрештою, Жабокрицького викрали, але і в ув’язненні він не зрікся католицької віри. Ці події настільки вплинули на чернечу спільноту, що після відходу московських військ, які прямували у Прутський похід 1711 р. через терени єпархії, з Почаєва вигнали ігумена, який із хоругвами й іконами виходив назустріч московському цареві, а Почаївський монастир звернувся до Львівського унійного єпископа Варлаама Шептицького, папського нунція і до самої Апостольської столиці з проханням прийняти його в Католицьку Церкву. Це рішення ченців було одноголосним. Показово й те, що прийняте воно у 1712 р. – того року єпархію приголомшила звістка, що владика Діонісій помер у московському полоні. Точна дата його смерти досі не встановлена.

* Сергій Курганович помилково потрактував Яна Кашевського (Кашовського) – в різні часи ґнєзненського, краківського і луцького каноніка, люблінського архиякона та офіціяла, депутата Головного коронного трибуналу від Луцької латинської єпархії у 1704–1705 рр., адміністратора Луцької латинської єпархії по смерті єпископа Йоахима Генрика Пшебендовського (†1721) як мандрівного ченця [17, с. 156].

Джерела і література

ДАТО, ф. 258, оп. 3, спр. 1163.

ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4, спр. 421.

Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною комиссіею для разбора древнихъ актовъ, высочайше учрежденною при Кіевскомъ военномъ, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторѣ, ч. 1, т. 4: Акты объ уніи и состояніи православной церкви с половины XVII вѣка. (1648–1798).Кіевъ 1871.

Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною комиссіею для разбора древнихъ актовъ, высочайше учрежденною при Кіевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторѣ, ч. 1, т. 12: Акты, относящіеся къ исторіи Львовскаго Ставропигіальнаго братства (продолженіе).Кіевъ 1904.

Виноградскій – Ирдынскій Успенскій монастырь // Кіевскія епархіальныя вѣдомости. Прибавленіе 18 (1861) 526–538.

Лѣтопись Подгорецкаго монастыря // Кіевская Старина 7 (1890) 121–128.

Матеріалы по исторіи Почаевской лавры, изданы Василіемъ Лѣвицкимъ, т. 1. Почаевъ 1912.

Уступочная запись, данная, дворяниномъ Петромъ Вышгердъ-Заблоцкимъ 24 іюля 1710 года Почаевскому монастырю на 3,000 злотыхъ, состоящихъ въ долгу у епископа Луцкаго Діонисія Жабокрицкаго // Волынскія епархіальныя вѣдомости 25 (1903), с. 730–734.

Litterae Basilianorum in terris Ukrainae et Bielarusjae (1601–1670), vol. 1: 1601–1730 [=Analecta OSBM, серія 2, секція 3]. Romae 197

Litterae S. C. De propaganda fide ecclesiam catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantes, т. 3: 1710–1730 [=Analecta OSBM, серія 2, секція 3]. Romae 1956.

Litterae Episcoporum historiam Ucrainae illustrantes(1600–1900), т. 1: 1711–1740 [=Analecta OSBM, серія 2, секція 3]. Romae 1981.

Антонович Семен (Жук Семен).Короткий історичний нарис Почаївської Успінської Лаври. Сан Андерс 1961.

Великий Атанасій, ЧСВВ. Ще про «Зорю над Почаєвом» // Його ж. Світла й тіні української історії. Львів: Місіонер, 2007, с. 78–82.

Горін Сергій.Монастирі Луцько-Острозької єпархії кінця XV – середини XVII ст.: функціонування і місце у волинському соціумі. Київ 2012.

Историко-статистическое описание Черниговской епархии,кн. 3:Мужскіе монастыри.Черниговъ 1873.

Ісаєвич Ярослав.Літературна спадщина Івана Федорова. Львів 1989.

Кургановичъ Сергій. Діонисій Жабокрицкий, епископъ Луцкій и Острожскій. Историко-біографическій очеркъ. Кіевъ 1914.

(Лотоцкій) Амвросій.Сказаніе о Почаевской Успенской Лаврѣ. Почаевъ 1878.

Назарко Іриней, ЧСВВ.Київські і галицькі митрополити. Біографічні нариси (1596–1960).Торонто 1962.

(Огієнко) Іларіон.Свята Почаївська лавра.Вінніпеґ: Накладом Видавничої комісії при Товаристві «Волинь», 1961.

Петровъ Николай.Очеркъ исторіи Базилианскаго ордена въ бывшей Польшѣ// Труды Кіевской духовной академіи 8 (1870) 373–436.

Петрушевичъ Антоній.Сводная галичско-русская лѣтопись съ 1700 до конца августа 1772 года, ч. 1. Львовъ 1887.

Тилявський Іван.Літургійні напрямки Почаївського монастиря під час унії (1712–1831). Рим – Львів 1997.

Хойнацкій Андрѣй.Лавра Почаевская// Христіанское чтеніе 2 (1880) 305–346; 1 (1881) 103–146.

Wołyniak.Spis klasztorów unickich bazylianów w województwie wołyńskim. Kraków: Nakładem kolegów uniwersyteckich autora, 1905.

Автор: Володимир Мороз (РІСУ)

Джерело