2 серпня, у свято пророка Іллі (що вельми знаково), ювілей відзначивталановитий письменник Петро Шкраб’юк. Його поезія – дзвінкай ритмічна; життєствердна, оптимістична. Її легко читати й вивчати: багата, соковита мова, яскраві образи лягають на душу, як мелодія.Петро Шкраб’юк – великий приятель Василіянського чину й нашоїредакції зокрема. І ми шануємо його, пишаємося нашою дружбою.Вітаємо високодостойного пана Петра з ювілеєм і зичимо йому наснаги, стрімкого творчого лету, усіх благ на многії літапід мирним українським небом.

* * *

У час війни, нічних заграв

над нашою землею

УКЛІН усім, хто привітав

мене в День Ювілею.

Тому душа дзвенить, як храм,

і навзамін любов шле вам.

Бо ви даруєте мені

наснагу для натхнення.

Хай Бог дарує на ВСІ дні

і вам благословення!

* * *

Немає старості, коли

Ти жив і радивсь із сумлінням,

І сонце визволяв з імли,

Й збирав розкидане каміння.

Немає старості, коли

Ти не бруднив джерела рідні,

А думи і діла були

З велінням предків однозгідні.

Немає старості, коли

Ранкових літ не гаснуть луни,

І в дні хули, і в час хвали

Ти не зневажив голос юний.

Немає старості, коли

Твій горизонт відкриють діти.

А потім образ твій з імли

Прийде, щоб їх вести і гріти.

* * *

Усе було – полин і мед.

Та рідше вже кують зозулі,

і все відомо наперед,

і серце б’ється у минулім,

і відкидає геть пусте,

і тіло в немочах маліє.

Але душа росте й росте

і – всім на подив – молодіє.

ЖАРИНА

(З циклу “Напередодні ювілею”)

Не раз малим, як ночі запинало

вкривало сонця вогнедишний слід,

я міркував – і серце завмирало:

а що якби я не прийшов у світ

й небес, людей і птахів не побачив,

села та вишень? – о, первинний жах!

А вдень те саме: голод, мати плаче,

на постіль капле – протікає дах…

І тато вмерли… постріли навколо,

у хаті голо, спляча мерзне піч…

Йшло повоєння з чорним протоколом

в зударі непоборних протиріч.

Ну, а мене земне вражало диво,

осіннє мливо, клекіт висоти…

Здавалось дико і несправедливо,

якби я щез у нетрях темноти;

якби отак я і не жив ніколи,

і не угледів сонця взагалі,

і колоски не підбирав у полі,

і не летів у казки на крилі…

З вершини літ себе,

малу дитину,

впізнав я нині гостро, наяву.

Благословляю вічність і хвилину,

і подиву невигаслу жарину,

з якою мислю,

вірю

і живу.

3 травня 1985

Петро ШКРАБ’ЮК

Джерело