Старенька Палажчина хатинка розгублено стояла поміж добротними новобудовами. Дивний, тремтливий запах мала глиняна оселя. Він був різний у літню спеку й після дощу. Узимку хатинка дихала особливим теплом і, здавалося, зігрівала світ. Восени пахла картопляними димами. А навесні — молодим сонцем.

Теплими днями Палажка куняла на осонні зі своїм старим котом. Укоротенькі сни частіше почали навідуватися покійні тато з мамою. І Степан.

— Добридень, бабцю! Дрімаєте? Молочка вам принесла, — розбудила Палажку й кота сусідка.

Стареньку в селі любили за добре серце й жаліли через безталанну долю.

— Роки на сон морять. Степан приснився. Певно, скоро прийде по мене…

Заміж Палажка вийти не встигла. Щойно заручилася зі Степаном— його забрали «за Україну» до Сибіру. Додому не повернуся. «Певно, залишився Степан навіки в холодній чужій землі»,— казали односельці. А в Палажки на згадку — його фотокартка, сережки півмісяцем, зроблені руками коханого, і безмежна, як світ, туга…

— Ото приснився Степан і каже: «Не плач, Палазю, я живий»… Хто його знає. Жодної вісточки не було. Але якби Степан був живий, то пішки з тих сибірів прийшов би…

Палажка перелила молоко в старий глечик. Не любила слоїків. Глечики понадщерблювалися, вушка повідлітали. Здавалося, їм стільки ж років, як і господині. Випарювала їх кропивою й розвішувала на старих штахетах. Навіть воду в глечиках тримала: улітку накривала лопухами, а взимку — клаптиками старої лляної тканини.

— Катерино, дорогенька, зачекайте-но, я вам гріш якийсь дам за молочко. Не хочу задарма.

— Я по спасівки й ранети прийду. У вас такі слічні яблука!

— Приходьте. І по липовий цвіт: цього року багато буде…

Палажка поставила глечика з молоком у холодному кутку кімнати. Зупинила погляд на старих знимках. Вродлива дівчина в намисті, у вишитій сорочці. Коса на голові викладена, наче корона. Спробуй упізнати в цій красуні бабу Палажку. Поруч — Степанова фотокартка. Гарні обоє…

Сватався до Палажки бригадир Дмитро із сусіднього села. Удівець із двома доньками. Дмитро Палажці не подобався. Та й Степана забути не могла. Дівчат лишень шкода було. Старшій, Марійці, дванадцятий рік ішов, Яринці — сьомий. «Виходь за Дмитра, — радили Палажці. — А того, що характер прикруватий, не бери до голови. Він же бригадир! Як буде до всіх добрий — з’їдять».

Бувало, Дмитро просив, щоб побула з доньками. Марійка з Яринкою почали звикати до тітки Палажки: батько часто зривався на крик, а в Палажчиній оселі завжди було тихо й привітно.

…Дмитро влетів до Палажки напідпитку і злий.

— Чому ти не сказала, що була заручена із засудженим? А хтось до району написав, що заміж збиралася за того… елемента…

— За Степана. А ти не знав?

— Якби знав!.. А ще хотів дітей своїх тобі довірити. Мусив пояснювати, що мене сюди з іншого району скерували. Не міг знати. Може, і добре, що хтось сигнал подав.

Гримнувши дверима, Дмитро пішов геть. Палажчина мати аж перехрестилася:

— Видно, не судьба, доню. Хай іде на чужі руки.

Коли батьки полягали спати, Палажка вийшла з хати. Сіла на межі, де колись зустрічалася зі Степаном, і дала волю сльозам. Плакала тихо, щоб не розбудити ніч.

Невдовзі Дмитро запізнався з приїжджою бібліотекаркою. Одружився. Не раз руку на неї підіймав. Можливо, тому нова дружина не змогла полюбити дівчат. Марійка з Яринкою потай від батька прибігали до Палажки.

Подорослішавши, сестри не забували Палажку. У будні приходили щось допомогти, а у свята — з гостинцями. «Десь мої діти забарилися», — казала Палажка, якщо Марійки або Ярини не було кілька днів. «Сумно самій, Палазю?» — співчутливо запитували односельці. «Хіба я сама? Бог завжди зі мною», — відповідала.

Теплими вечорами Палажка молилася надворі. Брала до молитви чисту хустину й запаску — так навчили батьки. Ішла в садок і довго розмовляла з Господом. На закінчення завжди казала: «Боженьку, дякую Тобі за день, що минув. Благослови нічку, землю-матінку, усіх людей і все живе». Сповивши світ у молитви, ішла спати. Але сон часто залишався за порогом, замість нього на подушці вмощувались спогади й думки…

Осінь видалася теплою та погідною. Палажка брала стільчика й сидячи шпортала на городі картоплю.

— Викопаємо вам городину. Не переймайтеся. Ідіть відпочиньте,— просила Палажку Марія.

— Погрію перед зимою старі кості. А відпочивати буду на тім світі: гріх такої осені в хаті сидіти. Гарний урожай Господь послав: кілька корчиків барабольки вишпортала — і вже ціле відро. А які ранети зародили! Ще не доспіли, а вже гілля на землю від ваги вляглося. Мало не забула: снився мені, Марійцю, Степан. Кіньми приїхав. Такі гарні коні! «Палазю, каже, я по тебе приїхав. Мене відпустили…» Азвідки відпустили — не встиг сказати… Прокинулась я.

— Думаєте багато про Степана, тому й сниться.

— Е ні, дитинко. Це він знаки подає, що пора мені збиратися в далеку дорогу…

Якось врапт Палажка підупала. Хотіла піти на город — не стачило сили. То полежить, то на сонечку з котом посидить.

— Нездужаю я, — поскаржилася Марії, коли та прийшла зі свіжоспеченим хлібом й обіднім молоком. — Голова болить ще з ночі, а пігулки закінчилися. Може б, ти, Марійцю, пішла в аптеку й щось від голови взяла?

— Зараз збігаю.

Тільки-но Марія вийшла з подвір’я, Палажка поволеньки встала, пішла до хати, умилася, одягнула нову блузку, запнулась біленькою хустиною, змовила молитву, лягла і… Душа її злетіла разом з осінніми птахами в піднебесся. Хмаринки підставили їй м’якенькі долоньки, а біле янголятко огорнуло теплими крильцями…

— Заслужила Палажка в Бога легкої смерті, — перемовлялися односельці.

— Знала про свою останню годину. Спровадила Марію в аптеку…

— Доброю була. Нікого не зобидила. Чужі діти майже за рідну мали…

У старій сільській церковці відспівали Палажчину душу. У повітрі стояв запах осінніх димів і яблук. Невеличка хмарка заховала сонце, і з неба впали краплі дощу. Плакав світ, що залишився не сповитий Палажчиними молитвами.

Ольга ЧОРНА

Джерело