Проповідь Преосвященного владики Тараса, в 20-ту Неділю по Зісланні Святого Духа, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в храмі Покрови Пресвятої Богородиці с. Загурщина біля Жидачева, 22 жовтня 2023 року.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа Амінь! Слава Ісусу Христу!

Життя завжди вважалося Божим даром, однозначно доброю річчю і, отже, виявом Божої прихильності. Смерть, а як наслідок втрата сина та вдівство, були б тоді виявом Божої неприязні, або і кари. Тому той, кому погано велося, міг вважати себе людиною, покинутою Богом, а його віра була непевною. Такий погляд є в книзі Йова, де врешті ця проста математика відплати відкидається.

Хто з нас не хотів би пережити якусь велику, дивовижну, добру подію, яку можна було б без сумніву приписати Богу! Повінь вдячності та похвали йому напевне переповнила б нас. Але вирішальним було б те, що будемо робити далі. Безсумнівно, біля брами Наїна, оточуючі Ісуса були в захваті, коли він воскресив сина безрадної вдови. Це справді було діло Боже. І в Ісусі вони правильно розпізнали великого пророка, людину, послану Богом. Але є замало признати, що Ісус є лише тим, хто чинить чуда, чи є великим пророком, який сповіщає щось про Бога. Важливо об’явити його як свого Месію, того, в якому Боже дарування приходить у повноті. І якраз це єдине є для нас важливим.

Значна частина нашого життєвого шляху складається з очікувань. А ті, що чекають чогось, часто значною мірою втрачають об’єктивне розуміння реальності. Однак жити потрібно зараз, а не аж колись. І тим більше це стосується зустрічі з Ісусом і його Євангелієм, котре пропонує нам прийняти його як свого Спасителя вже зараз. А це означає прийняти нове повноцінне життя Божих дітей тут, на землі. І коли це стається з нами, то є не меншим дивом, ніж воскресіння сина наїнської вдови. Але наслідок такого радикального духовного переходу від смерті до життя має бути постійним і тривати вічно. Бо Бог вічний і ті, що йому належать, належатимуть йому вічно. Звичайно, нам неможливо уявити те, як все буде виглядати «там», у Бога. Святий Павло каже: «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять». Але необхідно якнайповніше жити життям дітей Божих тут, на землі щоб не тривожитися за те, належимо ми Христові чи ні. Серйозно сприймати правду, що він воскресив нас через хрещення і привтілив до себе як до соковитої лози нового і вічного життя.

З людиною може, але не мусить, трапитися багато чого. Єдине що мусить трапитися – це смерть. І немає жодного сенсу закривати на це очі. Життя можливо продовжити, але не звільнити від смерті. Хтось сказав, що вмирання починається з народження.

Люди від самого початку вчинили смерть невід’ємною складовою свого існування. А оскільки вони не можуть її усунути, то про неї замовчують, її баналізують, усувають з переліку важливих тем життя і роблять настільки особистою, ніби останній крок кожен робить сам. Тому ми збентежені, коли вся ця безпорадність щодо смерті вступає в гру з нашою долею.

У Святому Письмі сказано про смерть далеко більше. У Божому плані щодо людини смерть не була бажана, вона є зловмисником, ворогом, і протистоїть нашому прагненню до життя. Передовсім вона асоціюється з гріхом, який з самого початку порушив людське буття. «Бо через одну людину гріх увійшов у світ, а через гріх смерть…». Віра відкриває Бога як причину та джерело нашого існування. Тому кожне порушення стосунків з Богом є втратою життя, а отже, чинником, що несе смерть. Це не означає, що відсутність гріха скасує смерть. Але тоді вона у своїй суті не є катастрофою та безглуздим руйнуванням Вона сприйматиметься не як кінець, але як довершення життя в часі, щоб переміною продовжити його тривання у вічності. Господь, сотворивши людину по своєму образу та подобі, вдихнув у неї свій «віддих життя», яким запевнив її буттю незнищимість.

Тому смерть не є стіною, об яку безповоротно розбивається життя. Віра у життя після смерті твердить, що взагалі не можливо осмислено тлумачити сенс земного життя не враховуючи водночас цей вимір. У будь-якому випадку смерть не має місця у тому, чого люди очікують від життя. Рішення лежить у житті, у житті після смерті, у спасінні. Христос запевняє: «Я воскресіння і життя. Хто вірує в мене, хоч і вмре, житиме. І кожен, хто живе та вірує в мене, не вмре повіки!». Навіть апостол Павло, хоч знає, як тяжко смерть втручається в життя і жорстоко розриває надії, плани та людські узи, не вважає її за болісне прощання, але поверненням: «Хотілося б мені померти, щоб із Христом бути, бо так багато краще», тому «радше воліємо вийти з тіла, щоб жити біля Господа». Для віруючої людини смерть не є безглуздим, безповоротним кінцем, але новим початком. «Як Христос умер і воскрес, тож так… і воскреснуть ті, що померли у Христі».

Смерть є частиною нашого життя. Вона не є просто миттю, але процесом, час якого визначений кожному, без огляду на обставини. Тому смерть є не сутінками небуття, але останнім актом людини, яким визначається остаточна міра зрілості її людяності. Лише тоді, коли людина зазирне «за горизонт» і побачить усе життя – вона визнає у правді свою відповідність до сенсу свого призначення, і Бога як центр світу.

Якими би ми хотіли бути в майбутньому, у вічності, такими ми повинні почати ставати у сьогоденні. Було б необачно, якби ми все життя не дбали про Бога з надією, що в смерті ще буде час для цього.

Останнє рішення людини буде або підтвердженням її власної зажиттєвої гідності, або самозвинувачуванням усього її дотеперішнього життя. І це рішення буде остаточним та безповоротним, бо інші варіанти відсутні. Будь-яке невігластво та нерішучість припиняється після смерті. За нею тільки визначеність у вічному світлі Правди. Притча про багача та Лазаря однозначно говорить, що смерть назавжди запечатує долю людини. Тому навіть якщо біля брами Наїну Ісус повернув матері-вдові живим її одинокого сина, або коли щось подібне, як це Божественне втручання, станеться в житті когось з нас, то це буде лише Божим «авансом», даром, а одночасно закликом, щоб залишок свого життя ми привести до подоби того, яким би ми хотіли мати його у вічності. Амінь.

Джерело