Величавий похорон св. Йосафата Кунцевича
Через різні перешкоди та труднощі похорон замученого Йосафата відбувся в Полоцьку аж у січні 1625 року. Його відслужив митрополит Йосиф Велямин Рутський із трьома владиками: Антонієм Селявою (пізніше архиєпископом Полоцьким), Григорієм Михайлівським – єпископом Пінським, і Левом Кревзою – протоархимандритом василіянських монастирів і призначеним архиєпископом Смоленським. Поховання Кунцевича розпочалося під звуки дзвонів і гарматні постріли. Мощі й тоді мали кольори живого тіла. Була заметіль…
Увесь тиждень перед похоронами по всіх храмах Полоцька дзвонили у дзвони: вранці одну годину, а потім стільки ж в обід і ввечері. За три дні до похорону прах Божого слуги винесли зі собору св. Софії, поклавши у церкві св. Спасителя на ринку, щоб у ту пору прибудувати ще престольний храм. Уже на другий день від ранку дзвони всіх церков скликали численних вірних на прощання із святцем. Під звуки пострілів із замкових гармат похід розпочали міщани, які йшли довгими рядами зі свічками в руках. Також серед них була присутня шкільна молодь разом зі своїми вчителями, отцями з Товариства Ісуса. Дорогою лунали похоронні пісні. У червоних строях ішли римо-католицькі священники, за ними крокували 112 греко-католицьких отців у різному церковному вбранні. Потім – дев’ятеро парохів із Полоцька в дорогих ризах, які несли ілитон, чашу та обагрені кров’ю страдника за віру волосяницю, каміння і шнури, котрі були знаряддям його мученицької смерті.
Йосафатова домовина лежала на возі, вкритім коштовною червоною матерією. Поряд із ним учасники похоронної процесії в червоному одязі несли смолоскипи. Обіруч 100 жовнірів, теж у червоному, віддавали покійному честь. За возом в оточенні духовенства, шляхти та урядовців йшло вище керівництво Церкви, одягнене в найкраще вбрання. Це все нагадувало неначе інтронізацію якогось короля. Чорних похоронних риз тоді не брали – кожен був переконаний у святості Кунцевича.
Всі присутні на похороні взяли участь у заупокійній Службі Божій. Учні співали похвальні пісні на честь священномученика. Опісля труну було покладено до гробниці.
Знаний теж фунеральний панегірик Лева Кревзи на погреб Йосафата Кунцевича (1625). У ньому автор авторитетно довів, що життя Йосафата пройшло у великій християнській побожності та ласці Божій, і що він пожертвував собою за справедливість у своїх стійких католицьких (унійних) переконаннях, будучи безстрашним перед ворогами Католицької Церкви.
Безпрецедентність смерті апостола єднання дозволила Кревзі створити образ Христового мученика за віру. Для доказовості автор панегірика використовує порівняння трагічної смерті Кунцевича зі смертю Спасителя, використовуючи ряд місць зі Святого Письма (див.: Мт. 5:10, 23:35; Як. 2:22; Ів 3:12; Тит. 1:16; 2 Макавеїв 7:1), котрі є прикладом мученицької смерті за віру шляхом невідречення від Бога (хрестоматійний приклад смерті Авеля від руки брата Каїна, кров Захарії, сина Барахія, смерть братів Маккавеїв від Антіоха). Топос невинності автор розкриває досить аргументовано.
Вбивство Йосафата, котре незабаром стали називати мучеництвом, змінило ставлення римо-католицького духівництва та шляхти до католиків візантійського обряду Речі Посполитої, яких до того часу вони вважали нижчими. Трагічна смерть греко-католицького праведника неабияк вплинула на міжконфесійні відносини на українських землях у Польському королівстві та у Великому Литовському князівстві.
Суд над злочинцями розпочався 17 січня 1624 р. На ньому одразу чітко виявилась святість і невинність слуги Спасителя. Було покарано дев’ятнадцятьох осіб, які перед смертю розкаялися, щиро висповідавшись у греко-католицьких священників. Вбивці розповіли мотиви свого тяжкого злочину, признавшись, що до цього їх призвела не «Йосафатова жорстокість», а насамперед ненависть до Унії, котра була підкріплена листами Смотрицького та намовами його посланців, зокрема ченця Сильвестра. Взагалі мова про так звану «жорстокість» українського священномученика стосовно неунійних – це пізніші недокументальні вигадки московитів.
Вітебськ було покарано за смерть українського святця. Процес про розслідування бунту увійшов до історії під назвою «чорні дні Вітебська». Місто позбавили магдебурзького права, ратушу зруйнували, а на її місці для більшої ганьби збудували корчму. Вітебськ піддали анафемі на п’ять років. З усіх церков, за винятком кафедральної, де Йосафат служив свою останню утреню, зняли дзвони. Міські права громаді повернули лише 1641 року за військові заслуги у боротьбі з Москвою.
З усього випливає, що п’ять років і 10 місяців Йосафат сповна віддав Полоцькій єпархії. Плоди пролитої мученицької крові виявилися щедрими. Тисячі роз’єднаних навернулися. Протягом недовгого часу майже вся Правобережна Україна прийняла католицьку віру у грецькому обряді. Згодом після ослаблення Речі Посполитої у XVIII столітті на українських землях, які перешли під кроваву владу російських царів, у XIX столітті було насильницьким способом знищено віру св. Йосафата, проте вона затрималася на землях, зайнятих колишньою Австрією: у Східній Галичині.
З книги о. Миколи Микосовського, ЧСВВ про св. Йосафата “Світич єднання”, 2023.