Проповідь Преосвященного владики Тараса, виголошена в день свята святого первомученика і архидиякона Степана, 27 грудня 2023 року, під час Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Христос рождається! Всечечні отці, дорогі брати і сестри!

Бог у Христі воплотився та народився як Спаситель світу, коли зрікся своєї слави та вкінці приніс себе у жертву примирення на хресті. Подібно людина досягає єдиної мети свого життя, коли творить з нього вівтар, на якому складає жертву прослави Бога своєю безумовною смиренністю, вірністю та любов’ю.

Сьогодні вже маємо празник святого первомученика Степана, який своїм змістом ніби є протилежністю до різдвяного миру, спокою та сімейного благополуччя, а також ідеї миру та злагоди між усіма людьми… До речі, якби ми лишилися в атмосфері цього різдвяного миру, то виглядали б як не з цього світу. Але Ісус прийшов саме у цей світ, прийняв його з усім, що до нього належить, однак залишився сам собою… І в цьому є початок його трагедії. Надворі вже 21 століття від Христового Різдва, і люди мали б бути просякнуті прагненням Божого миру і робили усе, щоб зберегти його непорушним. Але вони цього не роблять, навпаки, і то в більшості випадків безпричинно та безглуздо, знову розв’язують війни… Чому прагнучи миру світ переважно пожинає трагедії воєн?…

Тому що людська природа в основному така ж, якою вона була за часів Олександра Македонського чи «Бича Божого», гунського завойовника Аттіли, чи набагато пізніше за Наполеона, або просто погляньте на Путіна… Люди такі самі, але зараз вони, на жаль, мають більше можливостей завдавати собі навзаєм кривд та шкоди, ніж раніше – і не лише фізично за допомогою зброї, яка може знищити увесь світ, але і за допомогою методів дезінформації та пропаганди, яка здатна розкласти суспільство зсередини…

Навіть сьогодні, коли є свобода, знову ж таки в рамках усталення прав людини і толерантності до меншин, люди можуть ненавидіти один одного, але це ніби з ніг на голову. Якщо раніше людей не зносили за те, що вони були нетрадиційної орієнтації, іншого кольору шкіри чи іншої релігії, то зараз проблемою стає людина, котра наважується висловлювати свою думку, яка, можливо, трохи відрізняється від загальноприйнятої коректності… Наприклад, публічно боронить сьогодні критиковане твердження, що сім’я складається з дітей, у яких є тато і мама, або що по суті людська природа знає лише дві статі. Тривожним є те, що люди, здається, втрачають розуміння, що, хочуть вони цього чи ні, але існують об’єктивні дійсності, такі як: Бог, Правда, Добро, Життя особи, Справедливість, Чесність, Милосердя, Любов… Ними не можна маніпулювати, або пристосовувати до ситуативної доцільності чи власної вигоди. В противному випадку настане хаос, який смертельним вихором зруйнує усе, що є побудоване на фундаментах фальшивих ідеологій.

Тому різдвяна звістка є проголошена ангелами, а не видумана людьми. Її зміст є фундаментом християнської віри, котра повертає людству справжнє та непомильне розуміння себе самого, своєї гідності та мети власного існування. У Різдві, як і на початку, Творець знову висловив своє Слово, котре здатне преобразити до первісної краси усе створіння, яке занапастило себе злом. Та успішність його місії в кожному окремому випадку залежить від чуйності серця, до котрого воно долинає. Тому потрібна могутня та відважна віра, щоб правди, котрими багате це Боже Слово, були донесені в усі часи та найбільш темні закутки в історії цього світу.

Святий первомученик Стефан колись, на самім початку Божого оновлення світу, склав у жертву своє життя, як свідоцтво про свою віру в Христа Спасителя… Можливо що десь, у поганському краї, він також мав би проблеми через таке публічне свідчення про свою віру в божественність Ісуса Христа, і теж не вижив би. А вже у сучасному цивілізованому середовищі люди б просто похитати головою, або відвезти його в лікарню. В усякому разі, цей первомученик був радикальним та безкомпромісним. І чомусь його приклад нас мимоволі бентежить. Оскільки ми інколи своєї віри, щоб не виглядати дурнуватими чи старомодними, вважаємо за краще надто не демонструвати, або йдемо на компроміси з навколишнім світом… Однак, якби так повівся святий Степан, нікому не спало б на думку про нього щось писати, тим більше ставити його за приклад.

Водночас, задля власного оправдання, ми можемо припустити, скільки більше він міг би зробити в молодості, якби пішов на компроміс, або вважав за краще промовчати… Але своєю жертвою і цим зізнанням він, мабуть, зробив найбільше… Можливо тому, що він був покликаний стати символом і кинути виклик глухоті людських сердець та ствердити, що віра у житті має вартість, якщо він готовий за її цінності страждати і навіть віддати своє життя. Це величезне покликання… самі ми з ним не впораємося. Тільки Бог може дати для цього сили, і це по-своєму стає дивом… Наприклад, коли мати жертвує собою заради дитини, чи солдат – заради Батьківщини…

Іншими словами, ніхто не має більшої любові, ніж той, хто поклав своє життя за своїх друзів. Важливо пам’ятати, що Степан не був фанатиком, який би намагався свою правду втовкти в голови інших, але також не дозволяв іншим забрати свої переконання. Він був абсолютною протилежністю до тих, хто в історії поширював свої переконання вогнем і мечем… Святий Степан не йшов проти когось, але він пожертвував собою «для чогось», «заради когось» і це те, що має цінність, те, що робить людей особистостями, святими….

Різдво справді не тільки про втіху, воно про Божу любов, яка прийшла до нас у Христі, до незручностей у Вифлеємі, переслідувань Ірода, втечі в Єгипет. Воно про нерозуміння та спротив багатьох і, нарешті, про жертву на хресті та воскресіння, щоб визволити нас від влади зла і нарешті привести нас до дому Отця. Амінь.

Христос Рождається! Славімо Його!

† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський

Джерело