Проповідь Преосвященного владики Тараса, виголошена в 32-гу Неділю по Зіслання Святого Духа, 14 січня 2024 року, під час Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Проказа була справжнім прокляттям для людини будь-якого стану. Юдеї, заражені проказою, були виключені зі спільноти Ізраїлю. Вони були зобов’язані триматися подалі від людських поселень і не могли брати жодної участі у суспільному та релігійному житті. Зцілення від недуги мало бути оголошене священником згідно приписів Тори. Тільки після цього особа могла повернутися у свою громаду.

Десять прокажених зустріли Христа біля одного села та благали про змилування. Вони вірили, що Ісус може їх зцілити, тому коли на його слово йшли на «контроль» до священників, очистилися. Та лише один з них, побачивши що видужав, повернувся. Зцілений був не просто вдячною людиною. Він проявив особливу пошану Ісусові та прославляв Бога словом і ділом. Припавши до ніг Ісуса, він дякував, віддаючи так йому божественну шану, та свідчачи, що це Бог діє в Ісусі. І на сором присутніх там юдеїв, багато з яких не вірили Ісусові, цей чоловік був самарянином, тобто «язичником».

Інші прокажені повірили в зцілення, досягли його, та поспішили до священників, щоб отримати потвердження свого очищення. На цьому для них усе закінчилося. Самарянин осягнув більше. Зцілення було не лише поверненням здоров’я, але причиною його особистого навернення та ствердженням віри в Ісуса, як очікуваного Месію.

Зцілення у Святому Письмі завжди є проявом суверенної сили Бога. Воно не є результатом магічної дії цілителя, ані трюком, який подивляють глядачі. Новий Завіт подає кожне зцілення як знак настання месіанського часу. Воно є знаменням подолання сили зла і гріха. Ми не маємо підстав вважати хворобу як негайне і конкретне покарання за гріх. Однак, будь-який розлад в порядку творіння, а хвороби в першу чергу, розумілися як наслідок гріхів людей взагалі, як прояв сили зла, яка «може» впливати на людину, оскільки відірвалася від Божої влади, і через гріх почала господарювати «по своєму».

В епізоді з прокаженими мотив подяки не є центральною темою. Скоріше це повчання, як правильно будувати стосунки з Ісусом і Богом, а також обнадійлива звістка, що не лише прокажені юдеї, але і «виключений» через своє іновірство самарянин, має надію на Ісуса. Але найперше відкидаються будь-які претензії до Бога. Усе, що походить від Бога – і подолання гріха та його наслідків зокрема – є даром, а не чимось, на що людина має самоочевидне право. Спасіння людини починається не просьбою, чи пропозицією, про допомогу, але передовсім там, де відкриваються правильні і, отже, справжні та зрілі стосунки між людиною і Богом.

Усі десять прокажених приходили до Ісуса і з надією очікували отримати від нього зцілення. Але здається, що дев’ятеро ізраїльтян навіть не сумнівалися, що мають на це право. Вони належали до вибраного народу, і обітниці, дані їх батькам, дісталися у спадок і їм. Якщо людина зробила те, що перед Богом зобов’язана, то хіба має очікувати за це від нього подяку? Подібно і вони, коли зцілилися, то лише отримали те, на що мали право. Тоді яка хвала Богові, коли він зробив те, що, на їхню думку, був зобов’язаний їм зробити.

Взаємність людини з Богом перевернулася з ніг на голову. Дев’ять зцілених зробили Бога своїм боржником. Вони не вважали, що зобов’язані йому дякувати, «бо він зробив те, що йому належало зробити». Заміна Божої ролі на людську, а людської на Божу, є спотворенням порядку. Така позиція прокажених, які зцілилися, але не прославляють Бога, не має нічого спільного з вірою. Віра є лише там, де людина правильно бачить Бога, визнає його права і його суверенне діяння. Коли сповідує Бога як того, хто дає, а не як того, хто їй зобов’язаний або підпорядкований. Інакше це лише користолюбні стосунки: «я зацікавлений у тобі доти, доки мені це вигідно». У випадку з самарянином, це стосунок цілковитої взаємності, виповнений щирою любов’ю. Тому він відчуває себе обдарованим та збагаченим, а не просто «обслуженим».

Якщо в той час євреї ставили вимоги Богу з огляду на свій статус обраного народу, то сьогодні це змінилося. Здається, що сьогодні люди аргументують свої вимоги до Бога, і до якості свого життя, лише в ім’я своєї самоповаги. Все, що стосується здоров’я, норм взаємності, запоруки розвитку і подібне, передбачається безумовно і називається правами особи. Безперечно, такі права, як на життя, здоров’я, гідність, працю, у міжлюдських стосунках є обґрунтованими. Але ставити такі вимоги Богові, чи до життя, як такого, неприйнятно. Це не тільки не «працює», бо неможливо отримати все, що хочеться, а й тому, що такі облудні вимоги спотворюють погляд людини на життя в цілому. Адже людина є створінням, а не творцем і дарувальником життя, здоров’я, тощо. Вона не може позиціонувати себе як та, котрій все підзвітно. Більше того, така концепція відношення до Бога, та життя по суті, позбавляє людину дуже важливого виміру ідентичності: вона не вважає себе обдарованою. Її існування більше схоже на результат здійсненого, або нездійсненого проекту, ніж на життя, несеного свідомістю обдарованості і вдячності, яка не принижує, але робить життєву позицію цілісною і правдивою.

Тому рятівну віру знаходимо лише у самарянина. Не тому, що він більше за інших вірив у цілющу силу Ісуса, а тому, що він правильно і повністю розумів свої стосунки з Ісусом та з Богом, знаючи, що Бог йому нічого не винен, а зцілення, яке він дав йому, це щедрий та незаслужений дар. Наше становище як слуг зовсім інше, ніж становище Бога, який служить коли творить та спасає. І про це потрібно добре пам’ятати. Лише у належній повазі до Творця ми осягаємо власну гідність, та формуємо наші правильні і щасливі стосунки з Богом. А наша вдячність йому родиться з усвідомлення, що ми ним обдаровані. Амінь.

Джерело