Комусь цей пост може видатися задовгим, але ті, кому не байдуже, дочитають його до кінця.

Позаминулої ночі пожежа знищила нашу каплицю. Дім Бога Живого, в якому ми збиралися на молитву, в який була вкладена праця кожного. Так, це дуже велика втрата, проте я сприймаю це, як точку відліку нового етапу в житті своєї парафії.

З 1998 року я служив в смт. Білики Кобеляцького району, де була заснована перша парафія нашої Церкви в Полтавській області. В Полтаві проживало на той час немало греко-католиків, але переважна більшість з них вже досить міцно вкорінилася на парафіях православних Церков, римо-католицької Церкви, де вони приклали багато своєї праці і ці парафії стали для них рідними. Тому пошуки вірних УГКЦ, які ще не знайшли свою Церкву в Полтаві були довгими і непростими. Все ж, в 2003-му парафія була зареєстрована, проте, насправді, це було 10 осіб, необхідних для державної реєстрації, але жива присутність на літургії складала 4-5 людей. Три роки я доїжджав до них з Біликів і лише в 2006-му переїхав до Полтави остаточно.

Весь цей час служив у храмі римо-католиків, які люб’язно приймали нас. Людей трохи додалося, але небагато. Потрібно було думати про окреме місце для відправ. Тричі ми пробували просити земельну ділянку у міської влади, бо Закон гарантував нам це. Але марно. Нам не просто відмовляли, нас проводили через кола погоджень, отримання дозволів, виготовлення проектів тощо. Ми витрачали на все це свій час, здоров’я, кошти, а потім надія на отримання землі в черговий раз вмирала в кабінетах мерії.

Два роки ми молилися в маленькій кімнатці, що належала родині парафіян, пізніше, ще п’ять років – в приміщенні, яке орендували у міста, в яке вклали багато ресурсів. Лише в 2012 році блаженніший Святослав знайшов для нас жертводавця і ми змогли придбати земельну ділянку в районі ГРЛ. Вже через півроку на ній постала каплиця, до якої приходили нові люди, парафія потроху зростала, може не так кількісно, але якісно.

Кожна річ, яка була в каплиці мала свою історію, кожна ікона, кожен рушник свідчив про те, що для нас це “не просто будівля, це церква, в яку вкладена душа”. Саме так сказав учора своїй мамі одинадцятирічний хлопчик, що почав приходити до нас постійно після того, як влітку побував в нашому парафіяльному дитячому таборі. Інші дітки, котрі займаються в недільній школі при парафії і дружать між собою, під час телефонної розмови ділилися враженнями і бідкалися через те, що сталося.

Я багато разів протягом свого священичого служіння говорив фразу: “Церква – це не стіни, Церква – це люди”. Бо, часом, можна побачити храм величний зовні, але порожній всередині. Наша каплиця вже не вміщувала всіх бажаючих, часто-густо, особливо в теплу пору року багато людей стояли надворі під час літургії і ми вже подумували над тим, що потрібно зробити озвучення на вулицю, щоб кожен міг чути текст Служби Божої. Саме влітку минулого року, незважаючи на війну, були освячені хрест і наріжний камінь під новий храм. Сьогодні ця фраза: “Церква – це не стіни…” набула для мене нового значення. Церква – це мої люди, мої парафіяни, котрих я безмежно люблю, котрі мають тверду віру, котрі надзвичайно талановиті, самодостатні, жертовні, наполегливі, самовіддані. Котрі нічого і нікого не бояться, для котрих “Бог і Україна” – не порожній звук, не вишита сорочка на день Незалежності. Котрі з перших днів війни роблять все можливе, а, часом, навіть, і неможливе для фронту і перемоги. Це їхні діти, котрі зростають при Церкві, так само, як їхні батьки вчаться вірити, дружити, любити ближнього не на словах, а на ділі. Це мій син, теж священник, який, будучи військовим капеланом, дуже багато зробив і продовжує робити для парафії і на якого я покладаю величезні надії. Все це дає впевненість і доводить, що ми жива родинна парафія. Вчора я мав нагоду ще раз переконатися в цьому. Тому, як би дивно це не прозвучало, маючи великий жаль в серці, я сприймаю те, що сталося, як чергове випробування для себе і людей, яке, вірю й знаю, ми пройдемо.

Символічним стало те, що саме цієї ночі, коли згоріла каплиця, в парафіяльну групу в соцмережі надійшло подячне повідомлення від парафіянки, військового медика, яка незадовго до цього просила про молитву за її чоловіка та його побратимів під Авдіївкою. З її дозводу публікую його текст: “Дякую за ваші молитви та віру – хлопці та мій чоловік вийшли, вийшли ЖИВИМИ – обморожені, контужені, з травмами та пораненнями, але – ЖИВІ! ВІД НЕБА ДО ЗЕМЛІ ВАМ НИЗЬКИЙ УКЛІН, МОЇ ЛЮБІ!”

Життя людини – це найцінніше, що дав нам Господь. Живі залишились на фронті – дякуємо Богу! Згоріла каплиця, але ніхто не постраждав – дякуємо Богу! Все можна відновити, збудувати заново, не можна повернути лише людські життя.

Наші парафіяни, що зараз знаходиться по різних куточках світу, мої колеги по священству, просто небайдужі люди вже другий день поспіль висловлюють своє співчуття та пропонують допомогу: молитвою, священичим облаченням, місцем для служіння, коштами. Я дякую кожному, хто спричиниться до допомоги моїй парафії і молитимусь за кожного жертводавця. Не відмовляюсь від жодної допомоги, бо знищено майже усе. Вірю, що спільними зусиллями та з Божою допомогою ми все подолаємо. Тому, гуртуймося один з одним навколо Ісуса, навколо спільної мети і нам ніколи нічого не бракуватиме. Цього я собі й усім вам бажаю, дорогі мої! Все буде добре, бо з нами Бог!

P.S. Номер банківської картки для пожертв в дописі Харківського екзархату.

Отець Юрій КРОЛЕВСЬКИЙ, парох храму Пресвятої Тройці УГКЦ, Полтава

Джерело: сторінка у Фейсбуці о. Юрія Кролевського

Церква Пресвятої Тройці УГКЦ горіла в Полтаві

#УГКЦ #Церква #Полтава #пожежа #парафія_Пресвятої_Тройці #отець_Юрій_Кролевський