Отче Климентію, Йосафат – чи не найвідоміший український святий у світі, проте почуття грандіозності у відзначенні ювілейної дати відсутнє. Чому так?

«Святий Йосафат стояв на правильному боці історії»

Уже другий рік поспіль переживаємо повномасштабне вторгнення росії, перед жахіттями якого здригається світ. Щоденна загроза смерті й каліцтва; обстріли та їхні тяжкі наслідки; прощання з полеглими героями схиляють нас до молитви й печалі. У цих умовах ушанування 400-ліття мучеництва святого Йосафата не набуло такого розголосу, як могло би бути за мирних часів.

Та все ж у молитві, у роздумах звертаємося до великого апостола єднання, віддаємо йому данину любові й вірності; прагнемо краще пізнати постать цього видатного сина українського народу та пересвідчитися в актуальності його місії, особливо тепер, під час війни, адже й він загинув від рук убивць, катів, яких не зупинили ні перестороги, ні людське голосіння, ні острах Божий.

Ми живемо в часі широкої поінформованості й уже не можемо сприймати події й постаті минулого в чорно-білих тонах. Це стосується й чесної історії святих. Іншими словами, ніхто не народжується з німбом. Майбутній святий міг припускатися гріхів, помилятися, бути під політичним впливом.

Насправді чорно-білою, з багатьма відтінками сірого, є реальність, у якій жила особистість, але не вона сама. Безсумнівно, маємо добру нагоду наблизитися до правди, що визволяє та руйнує міфи, зокрема про святого Йосафата, про винятковість його шляху, можливі зовнішні впливи тощо. Треба лишень захотіти цю правду пізнати, докласти певних зусиль – інтелектуальних і духовних, подолати власну заангажованість. Ось тоді на яв вийде Божий помазаник, що молиться, діє в складних релігійних та політичних умовах і з повною довірою до Господа ратує за єдність. Чесна історія святого Йосафата ретельно задокументована, із нею може ознайомитися кожен. Вона об’єктивна, адже спогади, свідчення подавали до комісії, яка готувала документи для беатифікації.

Як єпископ і оборонець Церкви з’єдинених, що часто зазнавала нападок від опонентів, святий Йосафат звертався і до влади, і до вищого церковного уряду – це був його обов’язок. Проте головним його патроном у світі залишався Христос, і через Нього він просвічував свій народ. На святого Йосафата впливала Божа благодать, саме вона, а не політичні умови, зумовлювала його дії впродовж усього життя. Варто зазначити, що він, безсумнівно, ураховував усі ознаки свого часу й свідомо йшов за духом Євангелія, виконував посланницьку місію з повною довірою до Бога, знаючи, що наближається до своєї жертовної смерті, ба більше, він передбачав і навіть бажав її.

Отже, якщо ми можемо святість ставити під сумнів, то які з нас тоді християни? Це радше позиція агностиків.

Але все-таки особистість святого Йосафата, мабуть, як ніяка інша в історії церковних взаємин, була яблуком розбрату. Хоча б тому, що в листуванні з польською владою він заохочував покласти край українському православному козацтву. То були справді складні часи: наприклад, жертвою релігійної нетерпимості тоді ж стали православний Афанасій Берестейський, римсько-католицький єзуїт Андрій Боболя; в Умані загинули монахи-василіяни…

На вашу думку, чи можливий об’єктивний перегляд тогочасного церковного періоду історії, так, щоб не лише між українцями ‒ греко-католиками та православними – але й між нами та поляками був закладений фундамент для глибокого та справжнього порозуміння? Звісно, це не позбавляє гідності чи подвигу святих, про яких я згадав, але може скоригувати їхнє місце в сучасній історії, поставити їхній образ у трохи інше обрамлення.

Святий Йосафат не був яблуком розбрату. Розбрат ‒ це об’єктивна дійсність часу, у якому він жив. Йосафатові йшлося про єдність, про українську церкву, а не про те, щоб покласти край православній вірі.

Його місію важливо розглядати в контексті доби. У ХVIстолітті православна церква в Україні перебувала в занепаді. Високі посади – «духовні столиці», «хліби духовні» надавали світським особам, часто недосвідченим, байдужим до церковного життя, а то й аморальним. Панувало втручання в церковні справи й братства. Монастирі спорожніли. Віряни без належної катехизації, прищеплення глибокої духовності морально змаліли, тож настроїти їх проти святого Йосафата та зрештою вбити його виявилося зовсім не важко.

Зловживання правом світського патронату, а також недбале ставлення до української церкви Константинопольського патріарха, під юрисдикцією якого вона перебувала, змушували видатні церковні уми того часу шукати опертя в «першому Римі», щоб звільнитися від байдужого Константинопольського «другого Риму» та підступного «третього Риму», тобто Московської патріархії.

Рятуючись від латинізації та зросійщення, із надією на збереження своєї церкви поряд із римсько-католицькою й постала унія. Тож святий Йосафат, як тепер заведено говорити, стояв на правильному боці історії. Якою була б доля українського народу, якби ми, говорячи в масштабах нації, «усі були одне»? Ось актуальна оптика, крізь яку ми мали б розглядати апостольський чин святого Йосафата.

Гадаю, сучасний йому церковний період висвітлений достатньо об’єктивно. Важливо, які уроки ми винесемо звідти. Адже рани поділу в Україні кровоточать і досі. У колективній свідомості народу, що переживає нечувано жорстоку війну, відбувається значний зсув. Україна тепер переживає величезну трансформацію в багатьох сферах і зокрема в питанні єдності та віри.

Сьогодні час остаточного відновлення справедливості, коли українські християни намагаються звільнитися від анафем, забуття, чужих впливів, вибудовуючи, як ви кажете, фундамент для глибокого, справжнього порозуміння. Наприклад, цьогоріч у Києво-Печерській лаврі українські православні християни вперше молилися за Івана Мазепу. Чи було це визначною подією й для українських греко-католиків? Звісно! Зрештою, українці добре знають, хто нищив православну віру, козацтво, гетьманів і тисячі провідників народу впродовж століть, хто зросійщував українські мегаполіси, а тепер прийшов убивати людей, які говорять їхньою мовою.

Однак мені не зовсім зрозуміло, як постать Йосафата Кунцевича може об’єднати сучасних українців. Упродовж чотирьох століть його історичний образ зцементувався у свідомості людей. А тепер уявіть: православні християни читають чи слухають житіє святого Йосафата, зокрема про його загибель. Якою буде їхня реакція? І, навпаки, греко-католики захоплюються апостольською ревністю цього святого, глибоко переживають через його смерть від рук «схизматиків». Наскільки міцнішим стане діалог та порозуміння між цими двома групами людей?

Передусім кожен свідомий українець, як представник нації, а не якоїсь групи, має поставити собі питання: що було історично доцільним і корисним для мого народу в цей конкретний час? Приналежність до певної конфесії не обов’язково робить людину упередженим створінням, яке, крім своєї рації, не хоче знати більше нічого. Якщо ж виходити з людського мислення, що не приймає інших аргументів та нових викликів часу, а закрите у своєму світі, фанатизмі, то діалогу не вийде. Святий Йосафат здатний об’єднувати людей мислячих, просвітлених, які відкриті на діяння благодаті, і людей, яким служив.

Зрештою, сучасні трагічні реалії розширюють свідомість і розцементовують хибні образи та уявлення. Блискучим аргументом на користь порозуміння й прийняття місії Йосафата Кунцевича для всієї Київської церкви стало те, що відразу після загибелі святого мученика до церкви, якій він служив, навернулося багато православного люду, зокрема – головний опонент, палкий захисник православ’я, богослов енциклопедичних знань єпископ Мелетій Смотрицький.

Щодо покарань православних у Вітебську після нападу юрби фанатиків на єпископа Йосафата, то сам він уже не мав до цього жодного стосунку. Якщо говорити мовою юриспруденції, були покарані заколотники, що закликали до вбивства, і ті, хто його здійснив. Так само був притягнутий до відповідальності турок Мехмет Алі Агджа, що вчинив замах на Папу Івана ПавлаІІ.

«Із часом усе набуває інакшого вигляду»

Із ваших слів можна зробити висновок, що завдяки УГКЦ збереглася Україна.

Значною мірою так. Українська національна церква зі збереженим східним обрядом стала єдиним засобом порятунку для бездержавного народу, упродовж століть в умовах чужоземного гніту вона пробуджувала національну свідомість людей. Українська мова, як головний маркер національної самоідентифікації, повноцінно функціонувала в Галичині завдяки УГКЦ. Формування вітчизняної інтелігенції відбувалося в греко-католицькому священницькому середовищі: із духовних закладів виходили не тільки священники, але й культурно-освітні церковні та світські діячі, які стали рушійною силою українського національного відродження.

Найкращою ілюстрацією послідовної відданості своєму народові стала велика праця й жертва катакомбної церкви, що терпіла разом зі своїми вірними після заборони її на Львівському псевдособорі 1946 року. Україна – це задум Божий, і церква до його реалізації спричинилася дуже багато.

Місце святого Йосафата Кунцевича – серед тих подвижників, які стояли й продовжують стояти в обороні Української християнської держави, нагадуючи сучасникам, що єдність та злагода всередині держави – це основа національної безпеки. І наш обов’язок – краще пізнати святого Йосафата, особистість подиву гідну, яка не залишала байдужою ні прихильників, ні ворогів.

Із часом усе набуває інакшого вигляду. Ми не можемо ввійти повністю в період, коли жив той чи той подвижник, але повинні сприймати його насамперед у дусі Писання, у Христовому дусі. Вони зробили те, що могли. Не годиться сьогодні судити, наскільки їм це вдалося. Якщо й були помилки, то вони були об’єктивно зрозумілі, інколи вчинені тільки для того, аби вижити, зберегтися.

Маємо пишатися своєю історією, адже в ній багато скарбів, і постать Йосафата Кунцевича, українського святого з Волині, належить до них. Уньому кожен українець знайде заступника та оборонця, особливо тепер, у час війни й надії на перемогу.

Як сталося, що Йосафата не лише визнали святим, але й увічнили на полотні життя Вселенської церкви?

Уже впродовж чотирьох століть світ пізнає Україну не тільки через історію, культуру, але й через багату духовну спадщину її святих, зокрема Йосафата Кунцевича, апостола єдності Східної церкви, водночас шанованого римсько-католицькою церквою. Його постать для світу, безсумнівно, є духовним символом, особливо важливим у контексті нових викликів сьогодення.

Святий Йосафат розпочав свій духовний шлях скромним юнаком з Волині, там зародилася й зростала в ньому велика любов до Бога й до свого розділеного народу. На всіх етапах його становлення можна завважити незвичайну дію Божого Провидіння, яке вело Йосафата крізь труднощі. Знаємо, що сучасні йому суспільно-політичні обставити схожі до теперішніх, головно ‒ в обороні віри й правди та утвердженні нації.

Святому Йосафатові належить далеко не епізодична роль в історії церкви. Із невідомої світові особи він став світильником, чиє сяйво досягає найглибших закапелків, де причаїлась тінь нерозуміння, нелюбові, розбрату. Цьому паросткові давнього волинського роду Кунцевичів волею Провидіння судилося бути піднесеним на найвищий престол слави разом із найшанованішими святими, стояти поруч з Учителями Церкви Василієм Великим, Григорієм Богословом, Іваном Золотоустим.

«Дав би Бог, щоб я був гідний за святе з’єднання пролити свою кров!» ‒ так розумів свою місію святий Йосафат. Горе нам, коли ми, маючи такого свідка, співбрата, не пізнаємо його життя та жертви. Рана ж від розділення досі сочиться кров’ю. Тому маємо за обов’язок не тільки згадати святого Йосафата, але й нести світло, яке він запалив, яке непідвладне темряві. Він нагадує нам, а інколи докоряє, щоби ми не змарнували дару єдності, про який Ісус молився: «Щоб усі були одно!» (Ів. 17:18–26).

Чи залишається актуальною місія святого Йосафата для світу та України?

Безсумнівно, сьогодні місія й духовна спадщина святого Йосафата, як ніколи, актуальні для світу й зокрема для України. Це велике свідчення Христа. Святий Йосафат жив за жорстоких, буремних часів суспільно-політичних і церковних зіткнень. У вкрай непростих обставинах він боровся за єдність зі Святим Престолом: молився, полемізував із високоосвіченими богословами й не поступався їм, адже був натхнений Святим Духом. Благодатний досвід зробив його святим. Адже тільки в благодаті людина спроможна на таке офірне служіння, що дає світові плоди святості.

Ушанування 400-ліття мученицької смерті святого Йосафата під час жахливої драми ‒ кровопролитної війни – набуває для нас ще більшої символічності. Він допомагає нам усвідомити уроки історії, побачити шлях до відновлення. Він може виправити ситуацію, що склалася в суспільстві, зцілити нашу недугу внутрішнього взаємного поборювання, розв’язати раз і назавжди проблему розрізненості, щоб ми відчули себе дітьми однієї крові, одного Бога. Ми ніколи не станемо великим християнським народом, якщо не досягнемо духовної монолітності задля себе і задля Батьківщини. Це надважливий фактор, без якого вкрай складно навести лад у решті сфер діяльності держави.

«Сучасна людина… має в особі страстотерпця Йосафата взірця святості»

Ви кажете, що святий Йосафат – це апостол єдности. Але чи актуально це нині? Якщо пригадати Баламандську декларацію, яка була підписана змішаною міжнародною комісією з богословського діалогу між римсько-католицькою та православними церквами в червні 1993 року, а також спільну декларацію Папи Франциска та Московського патріарха Кирила, яку вони підписали у лютому 2016 року під час зустрічі в Гавані, то бачимо там положення такого змісту: «Сьогодні очевидно, що метод “уніатизму” колишніх століть, що передбачає приведення однієї общини в єдність з іншою шляхом відриву від своєї церкви, не є шляхом до поновлення єдності». Однак з історії знаємо, що святий Йосафат боровся саме за таку форму єднання православних із Римом.

Збереження східного обряду й церковної традиції, проте в єдності зі Святим Престолом – ось формула Берестейської унії, яку обстоював святий Йосафат. Згадані декларації доцільно обговорювати в наукових дискусіях із богословами, істориками, але не в інтерв’ю.

Сьогодні, ушановуючи мученицьку смерть святого, ми не можемо зосередитися лишень на двох деклараціях, бо є ще багато інших нормативних документів різного рівня й значення: апостольські листи, енцикліки, догматичні конституції тощо. Маю на увазі ті, що присвячені темі єдності, як-от лист Папи Івана ПавлаІІ із нагоди 400-річчя Берестейської унії (1996 р.). Особливої уваги заслуговує його енцикліка «Щоб всі були одно» (Ut unum sint, 1995 р.), зокрема тому, що й нині вражає актуальністю та пророчою силою. У ній Папа визначає пріоритетом для вірних діалог. Важливим також є декрет Другого Ватиканського собору про екуменізм (Unitatis retingratio). Власне, у дусі цих документів діяв і святий Йосафат. Це було його пророче бачення та розуміння. Зрештою, що таке декларація? Це всього-на-всього заява.

То чим доба святого Йосафата перегукується із сьогоденням?

Особливо цінним є звернення до постаті святого Йосафата для українського суспільства, що терпить трагедію війни. Історії про героїзм звичайних людей, які стали на оборону Вітчизни, перегукуються з мучеництвом святих. І там і там бачимо служіння істині та готовність віддати за неї життя, що такі любі справедливому Творцеві. Із другого боку, озвірілий натовп, що накинувся на святого Йосафата, й агресор, який віроломно напав на вільну країну, мали однаковий намір – убити.

Сучасна людина, налякана й загрожена цілком реальним наслідком гріха, має в особі страстотерпця Йосафата взірця святості, джерело надії, орієнтира й засторогу від утрат під час великих випробувань. Роздумуючи над життям святого, розуміємо, що занедбання цінностей конкретною людиною, яка не знає Бога, призводить до поглиблення внутрішнього конфлікту; так з особистої кризи розростається суспільна; локальні зіткнення розгораються в жорстокі повномасштабні війни.

Які місця у світі позначені слідами служіння святого Йосафата?

О, їх багато. Можемо пригадати духовну мапу, що позначена присутністю святого Йосафата й освячена його молитвами, які зродили численні навернення та нові покликання до чернечого життя.

Почнемо з міста Володимира на Волині: у тамтешньому храмі святої Параскеви загорілася іскра покликання Йосафата. Далі назвемо Вільнюс (Литва), у якому на честь святого названо обитель, де він жив і молився; Полоцьк і Вітебськ (Білорусь), де служив Йосафат (колись ми таки зможемо відвідати ті храми); Перемишль (Польща), що зберігає цінну реліквію ‒ руку святого; Відень (Австрія), зокрема храм Святої Варвари, у якому перебували мощі мученика; Рим (Італія) – місце спочинку його нетлінного тіла.

«Світ може відібрати життя, та він не має влади над духом».

Чи достатньо обізнані українці з постаттю святого Йосафата?

На жаль, більшість українських християн не знають правдивої історії життя й жертви святого Йосафата, адже впродовж чотирьохсотрічної історії його постать розглядали й оцінювали з полярних позицій. Об’єктивному висвітленню заважали політична цензура різних режимів та ідеологічні упередження інших релігійних конфесій.

Частина духівництва та неосвічений людський тлум вважали його «катом православ’я», «душехватом», а ті, хто розумів істинність єдності зі Святим Престолом й відважне її проповідування Йосафатом, уважали його святим. Як це схоже на дійсність, коли за вірність вітчизні чи любов до своїх національних героїв радянські окупанти, а нині російські загарбники чіпляють на українців ярлики: колись «буржуазних націоналістів», а тепер «українських нацистів».

Але святий Йосафат ніколи не виступав як завойовник. Він не мав ні війська, ні фінансів, ні медійних засобів. Рушійною силою його історичної й духовної місії була вірність Христовому заповітові та туга за єдністю в народі. Якщо він і мав великий вплив на інших, то завдяки Божій благодаті, що в ньому діяла. Він став цілопальною жертвою, яка сьогодні мала б нас багато чого навчити.

Святий Йосафат постає також як знакова постать, своєрідний символ нещасливої історичної долі бездержавного народу, у якій ще від княжих часів повторюється той самий сценарій: міжусобиці й колотнеча від верху до низу, що прирікає завжди бути ласим шматком для ворогів. Тож сьогодні, через призму 400-річчя мучеництва святого Йосафата, варто знову поглянути на духовний розбрат у нашій державі й зробити, нарешті, правильні висновки.

У чому святий Йосафат може бути добрим прикладом для християн у теперішньому світі?

Вірність своїй вірі, безкомпромісність святого, можливо, найбільше вразили його вбивць, змусили їх упасти на коліна перед Господом, викликали сльози покаяння за скоєне зло. Він волів загинути, та не схибити у вірі. Власне, це те, чого бракує сучасному світові, який називає себе ліберальним, але насправді є слабким та бездуховним.

Витривалість у вірі ‒ ось наш взірець. Щоб захистити правду, треба бути твердим та вимогливим, як Христос із фарисеями. Безкомпромісність ‒ один зі шляхів, що наближає людство до ідеалу. І ще один вислід, що дає надію кожному християнинові: закони цього світу, часто хаотичного й втомленого самим собою, не торкаються людини, яка керується істинним Божим постулатом. Світ може відібрати життя, та він не має влади над духом, над тією благодаттю, яка дає силу, світло, розуміння і скарб прощення.

Та все ж нас розділяють із Йосафатом чотири століття, змінився не лише світ, але й церква.

Християнські цінності не мають терміну ні давності, ні придатності. Передусім із життєпису Йосафата робимо висновок, що святими не народжуються, а стають через жертву й молитву, терпеливість і милосердя. Він є чудовим прикладом для сучасній молоді, духівництва, зокрема чернецтва, а також людей доброї волі, які мають у серці Бога та Україну. Святий Йосафат пізнав істину та служив їй. Бог благословив його пам’яттю й поклонінням далеких нащадків. Його ідеї, світогляд, спосіб життя не можуть бути застарілими, несучасними.

Джерело: «Духовна велич Львова»

Джерело