Отче Климентію, як виконати заповідь любові до ворогів під час війни, особливо на фронті? Як зрозуміти та застосувати заповідь: «Хто вдарить тебе в праву щоку, підстав йому й другу»?

Цими євангельськими словами захоплювалося багато видатних людей, навіть ті, які були далекі від церкви. Наприклад, Махатма Ганді, роздумуючи над ними, говорив: «Я ніколи не чув, щоб хтось із людей щось краще сказав! І водночас не бачив нікого, хто б цим жив до кінця».

Справді, за всю історію не сказано нічого, що б містило в собі такі ж незміряні силу, мудрість і милосердя. Ці слова потрібно пам’ятати завжди й особливо під час війни: утілені в життя, вони притягують людей до Ісуса. Тертуліан казав: «Те, що відкривало людям очі й вуха, завдяки чому прагнули ввійти до християнської спільноти, — це було, власне, захоплення та здивування поставою християн!». Спостерігаючи за життям християн, інші зауважували: «Дивіться, як вони любляться».

Нам випало велике горе — війна, перед жахіттями якої здригається весь світ, а ці слова ніби ліки: вони рятують, дарують серцеві мир, навіть якщо сприймаємо їх з нерозумінням й недовір’ям. Ляпас — це фізична образа, приниження гідності людини. Однак, підставляючи другу щоку, вона не виявляє слабкості. Тут ідеться не про пацифізм, а про бажання уникнути відповіді злом на зло, прагнення дати кривдникові шанс схаменутися.

Так Євангеліє рятує нас, аби ми не опустилися до тваринного рівня, воно самочинно скеровує наш внутрішній зір на Того, Хто є головною дійовою особою світу загалом і нашого життя зокрема.

І все-таки чи можливо жити за принципом любові до ворогів, чи це лиш красиві слова?

Така любов виходить далеко за межі людської спроможності, вона не зроджується в нас спонтанно й не дається легко. Це цілком природно.

Зрозуміло також і те, що не можна йти до людей, які щоденно терплять смертоносні обстріли, чи до військовиків, які воюють, і казати отак просто: «Любіть ворогів ваших». Це моралізаторство й накладання на них тягарів, які їм не під силу.

До того ж не всі можуть закликати до такої любові. Чому? Тому що потрібно пережити її самому, мати відповідний досвід. Апостол Павло каже: «Христос помер за нас, коли ми ще були грішниками»(Рим.5:8). Отже, Спаситель огортає нас любов’ю — незбагненною, неосяжною для людини. Бог любить нас не тому, що ми навертаємося чи робимо добрі діла, але дуже часто навпаки, незважаючи на наші гріхи, зради, нерозуміння тощо. І саме тому, що полюбив нас, як своїх ворогів, просить, Він закликає: «Любіть ворогів ваших». Ба більше, Господь готовий подарувати нам таку здатність, натомість ми повинні виявити щире прагнення прийняти її. Звісно, у теорії все просто й зрозуміло, а от у реальному житті, та ще й під час війни, зробити це важко. Адже з християнського погляду війна — божевілля, злочин, що не має виправдання. Чи таке чувано: християнські народи між собою воюють!

Та попри все ми здатні прийняти дар любові. Для цього потрібно відкритися в молитві, бо саме молитва готує, перемінює наші серця, щоб ми могли вмістити Божі дари. І тільки тоді, коли отримаємо потрібний досвід, зможемо з певністю говорити іншим про любов до ворогів. І це вже не теорія. Мені не раз доводилося чути Зеновія Красівського — українського поета, який 26 років був в’язнем радянських таборів та жертвою каральної психіатрії. Який благородний, мудрий і вискодуховний чоловік! Він не проклинав своїх ворогів, хоч мав на це всі підстави. Але в його серці не було місця злобі й прагненню помсти. Воістину велика людина в усіх сенсах!

Ми часто чуємо висловлювання Папи Франциска про те, що будь-яка війна злочинна та невиправдана. Понтифік постійно закликає припинити бойові дії, незалежно від наслідків для країни, на яку напали. Це звучить гарно, проте багато людей уважає такі судження зрівнянням агресора й жертви. Водночас ККЦ навчає, що існують умови, за яких війна виправдана, так би мовити, справедлива, що суперечить твердженням Папи. Через це одні віряни обурюються, інші — почуваються розгубленими. Як же бути католикові: слухати Папу чи Катехизм, що репрезентує в цьому питанні багатовікову традицію церкви?

Ми всі, як кажуть, на власній шкірі відчуваємо наслідки війни. Ніхто не може залишитися байдужим до цієї катастрофи, зокрема тому, що відбувається порушення міжнародного права та основ гуманізму. Анайстрашніше те, що росія розпочала війну не за території та ресурси, а задля упокорення, а то й знищення українців як нації. Це не просто збройний конфлікт, це геноцид, як Голодомор 1932–1933 років.

Усе, що говорить Святійший отець, правильне й не підважує істини! Він, як ніхто інший зі світових лідерів, став на оборону нашого народу. Це, зокрема, підтверджує видана в грудні 2022 року «Енцикліка про мир в Україні», яка містить усі промови Папи Франциска на тему війни в Україні, виголошені протягом перших дев’яти місяців повномасштабної російської агресії. Та біда в тому, що ми не доросли до розуміння глибини його думок.

Нічого проти віри чи Євангелія Понтифік не сказав, а ми чіпляємося до якихось окремих слів. Ба більше, маємо дивне почуття й бажання пояснити Папі, що він робить не так, хоч самі часто двох слів не зв’яжемо докупи й не можемо розібратися в якихось своїх елементарних справах. І що важливо: ми не тільки чуємо правильні слова про зупинення війни, але й бачимо великі справи! Папа Франциск висилав послів на перемовини з важливих питань. А скільки разів від нього передавали кошти, гуманітарну допомогу.

Папа не зрівнює жертву з агресором, це ми так прочитуємо. Він скеровує всіх до хреста, перед яким відбувається оцінка людських задумів, діянь тощо. Хрест — це знак примирення. І рано чи пізно ми всі під ним станемо: і жертва, і вбивця. Хрест — це знак перемоги, а не зброя. У міжнародному праві є термін «справедлива війна», а від Другого Ватиканського Собору в церкві вживають термін «справедливий, або законний захист». Ідеться про одне й те ж. Сьогодні проблема класифікації війн не має значної наукової гостроти в теорії міжнародних відносин та широко практикованого поділу їх на справедливі та несправедливі. Тож насправді в словах Папи немає жодних суперечностей.

Не забуваймо про те, що Папа молиться за Україну й закликає інших до цього. Його голос доходить до всього Божого люду. Дуже зворушує, коли не тільки в сусідніх країнах, але й у мексиканців чи африканців одне з перших прохань у святій літургії — за мир в Україні.

На фронті людина перебуває дуже близько до смерті, каліцтва чи полону. Через це навіть християнин може впасти в спокусу почати, так би мовити, «брати від життя все» та легковажно переступати Божі заповіді, особливо, якщо цьому сприятиме середовище. Якщо військовий не міг подолати стан граничного стресу або вплив умов і дуже низько впав із морального погляду, то чи є надія для нього відновити в собі гідність дитини Божої?

Ця надія завжди залишається, адже Бог нікого не відкидає, навіть тоді, коли хтось скоїв тяжкий злочин, — але за наявності щирого каяття. Маємо чудовий приклад розбійника на хресті, який в останні хвилини свого життя покаявся (див.Лк23:42). Якби і Юда так учинив, то і йому Господь не відмовив би в прощенні.

Божі заповіді є нормою поведінки навіть під час війни. Вони зобов’язують людину завжди їх дотримуватися. Грабіжництво, мародерство, насильство на тимчасово окупованих територіях свідчать про нікчемність ідеології «руского міра», роздутого міфу про «великую русскую культуру», знелюднення цілого народу. До кого апелювали з моралізаторством їхні письменники, поети, режисери, чому вони не виховували свого народу, зате претендували на те, щоб змінити світ? Ці істоти в людській подобі, що залишили по собі катівні та незліченну кількість невинних жертв у Бучі, Ірпені, Бородянці, інших містах, — чи читали вони свого Федора Достоєвського: «Скільки людини в людині і як цю людину всередині захистити»? Здається мені, ці тяжкі злочини вчинені не від стресу чи впливу середовища, а від цілковитої втрати моральних основ. У кожній жертві вони розпинали Христа. Та знову ж повертаємось до надії. Милосердний Господь «наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими і дощ посилає на праведних і на неправедних»(Мт5:45).

На початку широкомасштабного вторгнення московський патріарх Кирило (Гундяєв) заявив, що участь у бойових діях дає відпущення гріхів, а загибель на війні — ніби перепустка в Царство Боже.

Тут мені на думку спадають слова кардинала Курта Коха, який назвав цю позицію патріарха Кирила стосовно війни єрессю. Важко щось додати до цих слів — вони влучні і вичерпні. На переконання кардинала Коха, означене ставлення патріарха Кирила до війни в Україні неможливе, тому що воно спричиняє тектонічні зрушення у світовому екуменічному русі. А кардинал Майкл Черні заявив, що війна росії проти України, — це війна проти всього цивілізованого світу.

Ми знаємо, що існують воєнні злочини, злочини проти людяності, які розглядають міжнародні суди й трибунали. Але земний суд дістає далеко не всіх, хто його заслуговує. УРосії, навпаки, в’язнів, які відбували терміни за розбої, убивства й зґвалтування, амністують за нові злочини в Україні, які вони здійснюють уже як солдати. Де справедливість? Уважається, що на війні всі засоби згодяться. То чи існують якісь табу для солдата?

Для солдата існує не табу, а гуманітарне право, і він повинен дотримуватися його, як і керівництво ворожих держав. Питання воєнних злочинів гостро турбувало людство ще за часів середньовіччя. Це засвідчують праці італійського вченого Альберіко Джентілі та його послідовників — Гуго Гроція, Франциска Суареса та інших, що ввели в міжнародне право чіткі норми, яких потрібно дотримуватися в ході воєнних конфліктів. Вони чітко підкреслюють, що потрібно гуманно ставитися до ворогів; регулюють права біженців, заручників, військовополонених; право поховання тощо. Крім цього, у їхніх працях ідеться про умови ведення війни; про неприпустимість застосування як зброї, наприклад, сільськогосподарських інструментів чи отруйних звірів.

Велику увагу надано охороні культових об’єктів, зокрема суворо засуджено варварські дії не тільки стосовно храмів, але й пам’яток культури, мистецтва. А тепер згадаймо, скільки пам’яток у нас в Україні пошкоджено чи вщент знищено: храми, монастирі, музеї, театри, школи— стали зумисною мішенню для ворога. У деяких із цих споруд переховувалися діти, й агресори про це знали.

Зазначені вчені вказують, що полонених не треба вбивати, а поводження з ними не має бути жорстоким, окрім випадків, коли їх звинувачують у віроломстві чи порушенні законів війни. Військовополоненим має бути збережено не тільки життя, але і їхні майнові права та можливість викупитися за розумну плату. У працях юристів-міжнародників не раз підкреслено незмірну цінність людського життя, позбавлення якого може бути виправдане тільки відплатою за найважчі переступи, але аж ніяк не покаранням за матеріальну шкоду.

Дивлячись на те, які понівечені й виснажені повертаються з полону наші воїни, можна зрозуміти, що гуманітарне право, основи якого були закладені ще в середньовіччі, до росіян не дійшло. Зі свого боку українці демонструють милосердя: російські військовополонені підтверджують гуманне поводженні з ними, та врешті, це й без слів видно.

Та все ж таки далеко не всі воєнні злочинці відповідають перед судом чи трибуналом: або не доживають, або ухиляються різними шляхами. Трапляється й таке, що їх ще й нагороджують на найвищому рівні, тоді як вони мали б отримати ордер на арешт.

Бог — справедливий Суддя: за добро нагороджує, за зло карає. Це одна із шести катехизмових правд віри. Розуміти її потрібно з перспективи вічності: кожна добра справа обов’язково буде помічена та винагороджена Богом, а всяке зло — покаране. Пригадуєте слова Христа з Нагірної проповіді, коли Він каже про те, що Небесний Отець бачить навіть таємне, те, що від усіх приховане. Далі Він додає, що людина може отримати нагороду або на землі, або на Небі(пор.Мт6:4,8,18). Це стосується й Божої справедливості: існують суди дочасні, а наприкінці віків буде загальний та остаточний Страшний суд перед Божим Престолом, якого ніхто не уникне(див.Мт.25:31-45).

Іван Золотоустий в одній зі своїх проповідей каже: «Багато хто грішить подібно до содомлян, але вогненний дощ не сходить на них, бо уготована річка вогненна». І в іншому місці додає: «Якщо ж грішимо й не караємося, то нам треба тремтіти ще більше».

У Символі віри ми визнаємо, що Христос «знову прийде в славі судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця». Тому, які б війни сьогодні не точилися за території й за вплив, зрештою вони не матимуть сенсу, тому що «царство світу сталося Царством Господа нашого і Христа його, і він царюватиме на віки вічні»(Одкр.11:15). Значення матиме лише те, де ти опинишся перед судним Престолом Христа — праворуч, з Його вівцями, чи ліворуч — із козлами (пор.Мт25: 31–45).

Під час війни багато людей і в тилу, і на фронті щиро молиться, здебільшого просять про Божий захист для себе, рідних та близьких. Та одні залишаються живими, а хтось гине або отримує тяжкі поранення, потрапляє в полон. За багатьох із цих людей молилися, то чому їхні долі такі різні? Як молитися, щоб Бог почув?

Це питання вже не раз виринало. За підрахунками вчених в історії людства було понад чотирнадцять з половиною тисяч воєнних конфліктів, які стали причиною смерті приблизно трьох із половиною мільярдів осіб. І молитва у важких та безнадійних ситуаціях — остання надія на Боже втручання.

Мене надзвичайно вразив щоденник Етті Гілессум, який вона вела в гетто в 1941–1943 роках, практично в пеклі. Вона молилася так: «Якщо Бог мені не допоможе, тоді я допоможу Богові». У розпал Голокосту, 1942року, Етті пише: «…І майже з кожним ударом мого серця росте певність: Ти не можеш допомогти нам, але нам треба допомогти Тобі, зберегти до останньої миті Твій дім у наших серцях». Від тих слів мороз пробігає шкірою. Таким був шлях від атеїстки до людини, що глибоко увірувала.

Інколи нас охоплює почуття безсилля перед огромом зла, перед нашими обмеженими можливостями до дії. Та згадаймо, що Ісус зробив найбільше тоді, коли не міг уже нічого вчинити, — на хресті. Кажуть, що святий Папа Іван ПавлоІІ за час свого понтифікату довершив багато справ, але найбільше зробив тоді, коли Бог забрав його здатність говорити: серце ще любить, а уста вже не промовляють. Ми також часом буваємо розп’яті, нічого не годні вдіяти. Тоді залишається тільки одне — офірувати себе: за когось, для когось, за щось. Несильна людина насправді може багато.

Немає таких молитов, яких би Бог не чув. Він не тільки чує, але й бачить наші добрі наміри, наші серця, наші сльози. У цьому можемо не сумніватися. Ба більше, Він із нами плаче, страждає, іде нашою юдоллю. Йому не байдуже, що людина гине, та понад усе Він прагне скерувати її до вічного життя, навіть через такі страшні випробовування, які приносить війна.

На фронті опинилося багато неготових до цього людей: у когось відсутній військовий досвід, ще в когось абсолютно не той психотип, який потрібен для участі в бойових діях. Вони почуваються розгубленими та зневіреними, хтось навіть може обізлитися, та вже не на окупанта, а на власну державу й на її представників. Що робити таким людям? Заплющувати очі на жорстоку дійсність, усіх прощати й любити? Але ж на практиці це видається нереальним.

Дуже шкода таких людей, проте це війна на виживання. І, якщо ми не зупинимо ворога, завтра нас не буде. Розуміння цього має перемогти і розгубленість, і зневіру, а всі наші сили, емоції треба підпорядкувати боротьбі за перемогу. Насправді кожен із нас тепер почувається воїном, бо іншого не дано. Хтось стоїть на передовій зі зброєю в руках, хтось у тиші молиться, хтось волонтерить. Когось війна вигнала з домівки, із рідного краю. Ми всі зранені війною. Але в нас немає іншої дійсності, іншого життя, врешті, іншої Батьківщини. Треба приймати реальність і довіритися Богові.

Нам відомо про канонізацію багатьох військових, здебільшого це були мученики за віру періоду раннього християнства. Пізніше, коли воно поширилося, стало державною релігією, церква стала впливовою інституцією й благословляла війни, які вели правителі. Мабуть, неможливо знайти історичного факту, коли церква не підтримувала б армію своєї країни, незалежно від того, справедлива ця війна чи агресивна та злочинна. Чому так відбувається?

Справді, образ святого воїна є одним зі знакових для ще для перших християн. Архангела Михаїла, святого Юрія Змієборця, святого Теодора Стратилата, святих Димитрія, Нестора та інших в іконописі та в літературі зображали відповідно до історичних епох, за яких вони прославилися. Цікаво, що святий Юрій не завжди вбиває змія списом. Убагатьох іконографічних сюжетах можна побачити, що він перемагає силою віри, і це не мілітарна сила, а мужність у духовній боротьбі й цілковите віддання Богові.

Місія церкви — бути зі своїм народом до кінця, особливо в стражданнях, допомагати йому, освячувати його. Церква не благословляла війн, але виступала проти них. Бачимо це на прикладі діяльності Папи Франциска, Папи Івана ПавлаІІ, а також Папи ПіяХІI, які докладали всіх зусиль, щоб зупинити збройні конфлікти свого часу. На місцевому рівні також відбувається активна робота в цьому напрямі, що засвідчує діяльність Глави УГКЦ Святослава та ПЦУ Епіфанія.

Теперішня російсько-українська війна чітко розмежовує жертву і агресора, і церква твердо стоїть на боці покривджених, переслідуваних, молиться за військо, бо сам Ісус сказав: «Всі ж бо, що за меч беруться, від меча погинуть»(Мт26:52).

В автобіографічному романі «Третя рота» В.Сосюра написав про початок війни в 1941 році: «Почався бій людей з машинами і машин з машинами». Війна як суспільне явище завжди розвивалась і видозмінювалась. Жоден міжнародний конфлікт у світовій історії не був точною копією іншого, але мав певні особливості як щодо причин виникнення, засобів, сторін, так і за специфікою перебігу подій. І ця війна теж не ні на яку схожа. Смертоносні машини вдосконалили, щоб ще більше сіяли смерть, а глава РПЦ щедро окроплює їх, щоб руйнували українські міста та вбивали людей.

В Євангелії великий наголос зроблено на прощенні інших. Ми знаємо слова молитви «Отче наш»: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Також пам’ятаємо застереження Христа: «А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших». Що таке прощення? Як прощати під час війни: ворогу, ґвалтівникові, вбивці, мародерові, злодію (корупціонеру) чи зрадникові?

Любов і ненависть живуть в одному серці — так не має бути. Усвідомлюючи це чи відповідаючи на пораду щось із тим робити, кажемо: «Це неможливо. Яне можу». Як пробачити? Адже нас зранили. Хочемо забути, але той жаль повертається і ми виявляємося неспроможні любити та приймати того, хто завдав нам горя.

І справді, кожна рана болить. Болить несправедливий осуд, гостре слово, помилкове рішення, а що вже казати про втрату найрідніших на війні. Та найважливіше — колись таки змогти сказати самому собі: «Прощаю». От тільки чи це можливо? Що робити, коли крапля ненависті отруює серце? В Євангелії часто бачимо настанови щодо прощення. Однак усі злочинці мають відповідати перед законом. Якщо ми їм прощаємо, то це не означає, що звільняємо їх від відповідальності перед судом.

Ненависть і любов не можуть жити разом. Серце — це місце для любові, і тому, почувши в ньому образу, гнів, бажання відплати, потрібно молитися за тих, хто нас скривдив. Можна дивитися на хреста й просити про такий стан душі, який дозволить сказати: «Прощаю в ім’я Ісуса». Може, на ту благодатну хвилину треба буде чекати декілька років, але це не так важливо порівняно із почуттям очищення від ненависті.

Утім і зволікати занадто довго з пробаченням не можна. По-перше, можна не встигнути його дати. По-друге, затримана ненависть нищить людину. Ми часто не розуміємо, звідки в нас береться злість, цинічність, зверхність і навіть жорстокість — затриману, тамовану ненависть важко приховати.

Ми даємо іншим те, що є в серці. Ненависть сковує душу кригою, любов — підносить до небес. Так небагато треба, щоби клякнути перед Ісусом і сказати: «Прощаю». Він же нікому не відмовляє в прощенні. Віддаймо серце Христові, і Він зігріє його любов’ю, зцілить усі рани. Аоскільки Божа ж любов ніколи не перестає, то й на серце, осяяне нею, не згасне, не охолоне, не скам’яніє.

Джерело: velychlviv.com

Джерело