Олександр Кузьменко:

Українській Харків зазнав непоправної втрати – раптово трагічно пішов з життя один зі знаних у нашому місті небайдужих Людей та справжніх українців Сергій Миколайович Гук.

Наші життєві шляхи перетнулись у 1998 році в Харківській державній науковій бібліотеці імені Короленко, де він – працюючи на той момент на посаді редактора редакційно-видавничого відділу Харківського державного університету внутрішніх справ, готував матеріали для своєї майбутньої кандидатської дисертації. Обсяг теми виявився настільки значним, що він продовжив займатись цією темою, і після виходу на пенсію, всі свої сили спрямовуючи на написання монографії. Тим паче, що і освіта, і загальний обсяг знань та зацікавлень Сергія дозволяв йому впевнено почувати себе у міждисциплінарному дослідженні, на стику філології, етнології, історії, археології. Книга, яку він писав, мала робочу назву «Справжнє походження Русі та козацтва», і спиралась на безліч античних, арабських та пізніших джерел.

Окрім наукових досліджень та розвідок, Сергій ще багато власного часу приділяв громадським справам. Ще до початку його служби в українській міліції, а згодом, і в українській поліції, він брав участь у відродженні українського козацтва на теренах Харківщини. Був сотником, бунчужним, в останні роки – вже на пенсії – мав всі шанси посісти посаду наказного отамана.

Така його діяльність з відродження козацтва мала глибокі родинні корені. За його родинною легендою, одним з його предків був перший міській голова Харкова – Гуковській (з доданим, за тогочасною модою в української шляхти «польським» закінченням «овській»). Також серед його предків були люди, які активно протистояли спробам російського царату покріпачити вільних українських селян Слобожанщини.

Сергій Гук був одним з тих працівників МВС Харкова, хто жодної миті не вагався щодо виконання присяги на вірність українському народові в 2014 році. Тому, під час звільнення Харківської ОДА від тогочасних російських проксі-окупантів загоном спецпризначення «Ягуар», Сергій був серед тих, хто забезпечував громадській порядок навколо будівлі – без вогнепальної зброї, майже без щитів та у простих металевих шоломах армійського зразка – блокуючи шляхи втечі для зрадників та російських запроданців.

Тоді харків’яни змогли відвернути окупацію росіянами нашого міста, і те, що Харків встояв і в 2022 році – є і його невеличка заслуга. Йому пощастило вчасно побачити вивантаження підрозділу російських спецназівців біля 134 школи та проінформувати знайомих побратимів-козаків з Сил оборони про зайняті росіянами позиції.

На інформаційному фронті за правду та історичну істину, за повернення Харкову його справжнього українського обличчя Сергій затято боровся ще з початку 90-х років ХХ сторіччя. Продовжував він цю боротьбу і у ХХІ сторіччі. Як зараз пам’ятаю його інтерв’ю одному з місцевих харківських телеканалів про історичні корені українського Харкова. Полемічні матеріали, краєзнавчі розвідки, дискусії на інтернет-форумах та у тематичних групах – все це Сергій Гук робив з притаманним саме йому шармом та обізнаністю. Сергій був активним учасником різних наукових товариств та громадських об’єднань – Харківського історико-філологічного товариства, Харківської Спілки Української Молоді, активним парафіянином (відродженої у Харкові за його участі) Української Автокефальної Православної Церкви, а згодом і ПЦУ. Маючи гарний голос, він свого часу співав на хорах у Свято-Дмитрівському храмі УАПЦ, був серед тих, хто розпочинав діяльність Братства Андрія Первозванного.

Він «горів» українською ідеєю, ідеєю повернення українського Харкова до самого себе, до власних коренів та суті. Він постійно перебував у гущі громадсько-політичних та соціальних подій. Чергував у наметі «Все для перемоги» на найбільшій площі Європи, збирав благодійну допомогу для Сил оборони України і донатив сам, причому так активно перераховував кошти з власної пенсії на різні збори, що на життя залишав лише на необхідне. Опікувався покинутими їх власниками тваринами, купуючи їжу для покинутих напризволяще з перших днів російської повномасштабної військової агресії котів та собак – не звертаючись до «офіційних» зооозахисників та зоозахисних фондів. Все це він робив власним коштом, самотужки, нікому особливо не розповідаючи про це.

Свого часу Сергій Гук, разом зі стовпами харківської журналістики – Юрієм Хомайко та Владиславом Проненком долучився до творення та редагування незалежного українського харківського двотижневика «Українській простір». Ця газета була яскравим свідченням того, що українство Харкова завжди було активною рушійною силою в місті та відігравало головну роль у згуртуванні здорових сил Харківщини.

Трагічно обірвалося життя яскравої та неординарної Людини з великої літери. Припинило битися серце справжнього патріота України, який довгий час боровся з власними недугами та людською байдужістю. Пам’ять про особистість Сергія Гука, його слова та вчинки, той українській вогонь якій він ніс в собі і якій запалював в інших, збережеться в моїй пам’яті до кінця мого земного буття. І я вірю, що не лише у мене одного.

Царство Небесне! Вічна пам’ять! Молімося за спокій його душі!

Поховано Сергія Гука 27 лютого у його родовому селищі Вільшани, на Коржівському кладовищі, що на виїзді на Рогозянку, ділянка Гуки, поруч з могилою його батька Гука Миколая Івановича.

#Гук #Сергій_Гук #Харків