Закохався юнак у Весну. Закохався неспроста: бідним надто був. Яка ж дівчина назве його нареченим? Подумав: «Відкрию серце Весні». Вона гарна, ні, прекрасна! Вона ніколи не зречеться моїх почуттів. Даруватиме тепло. Не насміється з безталанної долі. Поклявся сам собі хлопець: допоки житиме, не зрадить своєї мрії, своєї коханої.

Сумувала й раділа Весна: юнак був таким добрим, вродливим. Але— земним. А вона… вона— з’ява, чаклунка-невидимка, якій Небеса суворо заборонили навіть на мить прибрати людську подобу. Бо існує краса, неземне диво, яке люди можуть бачити тільки душею. Віншому разі Весна втратила б свою чудодійну силу й залишила б землю у вічному холоді. Але їй так хотілося зробити щось приємне для хлопця! І вона звернулася до Небес:

— О Небеса, зробіть його тіло невидимим, а душу— безсмертною. Наречіть Березнем. Хай щороку він будить землю від зимового сну; дарує людям радість, закоханість. І хай вони люблять його так, як він полюбив мене. Хай чекають його так, як чекатиму на нього я…

— Гаразд, Весно, хай буде так. Проте він буде мінливим, як усі люди, — прошепотіли вітрами у відповідь Небеса.

Березневі дощі — це чисті, невинні сльози Весни. Чому вона плаче? Може, від радості зустрічі з коханим. А може, від передчуття швидкого й неминучого прощання. Небеса подарували їм лиш тридцять одну добу щастя, а триста тридцять чотири вони мусять жити в розлуці. І так з року в рік— вічно.

Смутки Березня стеляться холодними туманами, випадають весняними снігами. Усмішка— засвічує сонце. Він скликає птахів з вирію, щоб вони дарували коханій чарівні пісні. Його називають зрадливим, але він ніколи, навіть на пів миті, на пів подиху, не спізнився на побачення з коханою!

Поцілунки Березня й Весни сходять першоцвітами— ніжною окрасою землі.

Ольга ЧОРНА

Джерело