Одного осіннього вечора перед службою Божою підійшов до мене знайомий на ім’я Павло. Він християнин-практик, військовий; приїхав у відпустку на десять днів, щоб побути з найдорожчими — дружиною й дітьми. При нагоді вирішив добре висповідатися, попросив надати йому трохи часу в приватній бесіді. Звісно, я погодився, до того ж мені самому хотілося поговорити з ним про війну.

По завершенню служби Божої, відпустивши людей, що прийшли по пораду в життєвих справах, я підійшов до Павла. Він терпляче чекав, поки я звільнюся й буду готовий вислухати його.

— Розкажіть щось про себе. Як там на війні? — запитую.

— Відповісти вам, шановний отче, не так легко, — зітхнув Павло, — але за можливості поділюся деякими епізодами з фронтових подій. Сумно розказувати про пережите й вистраждане. У мене навіть зараз душа роздвоєна: я тут, а думки там, із побратимами, де бомби, снаряди, «Гради», смерть, кров… Дякую Всевишньому, що свого часу я пройшов добру духовну школу в Божому храмі, у костелі: реколекції, адорації, хресні дороги, проповіді. Ви знаєте мене: я ніколи не пропускав богослужінь.

— Як сім’я сприймає вашу відсутність і участь у бойових діях на передовій лінії?

Павло подивився на одну жінку, яка все ще молилася в церкві після служби Божої, показав на неї рукою й промовив:

— Ось така молитва рятує нас, тільки молитва… Я вдома залишив дружину й четверо дітей: двох хлопців і дві дівчини. Слава Богові, діти вже дорослі й пішли нашою дорогою. Я за них спокійний. Усі ми молимося: я на війні, вони тут, хоч деколи з тривогою. Удома розуміють, що на все воля Божа. Ми не шукаємо Бога — Господь завжди з нами й хоче, щоб ми з Ним співпрацювали та виконували Його святу волю. Тож за сім’ю я дуже вдячний нашому Отцеві Небесному.

Далі він перейшов до фронтових подій, і я вже не перебивав його, давав виговоритися.

— На війні буває трохи по-іншому, — зауважив Павло. — Там є різні люди. Є такі, що не знають, як молитися й коли молитися. Та, коли попадаємо під обстріли, мені здається, що немає безвірних і всі як можуть, так благають Господа Бога про порятунок. Це дуже страшно, але зрозуміти таку ситуацію зможе тільки той, хто пережив її, — описати словами неможливо. Мені навіть зараз важко розказувати про жахіття, яких довелося зазнати недавно. Ви просили, щоб я щось написав, та це ще тяжче.

Ось приклад. На цілий тиждень учотирьох вирушаємо на свої бойові позиції, це за дев’ять кілометрів від місця дислокації. Ідемо й несемо потрібні речі та дещо з продуктів, а дорогою бачимо багатьох убитих воїнів, які загинули під час російських атак. Переважно це тіла ворогів, але також і наших бійців. Забрати ж їх немає можливості. Ця гнітюча і відразлива картина ніби промовляє: хто ти, людино, що з тобою діється? Важко пояснити, як це, і вам, отче, й іншим, хто хоче послухати.

У серпні ми з побратимами були в бліндажах. Вороги використовували всі свої засоби, зокрема фосфорні й хімічні снаряди. Довелося довго сидіти в протигазах, та ще й у спеку. Що нас очікує наступної миті, ніхто не знає. Що ворог задумав, невідомо. Одна надія на Бога. Я не перестаю в думці благати Господа, як святий Петро в морі, у душі волаю: «Рятуй, Господи!». Та чи чує Він голос моєї душі в гуркоті канонади? Чи бачить це все Господь?

Відразу після хімічних атак почались обстріли з ворожої артилерії по наших бліндажах: перший вибух здалека, другий — ближче, третій ще ближче… Хлопці всі вголос читають 90-й псалом, який подарував греко-католицький капелан перед виходом на нуль (так називають нові позиції, які ми маємо намір утримати). Більшість воїнів уявляє Бога своїм рятівником. Та вони не знають, що Господь завжди всемогутній, усюди присутній і що треба бути разом з Ним постійно. Ось незабаром має пролунати четвертий вибух… Це найстрашніше з того, що було досі. Перед нашими очима пролітають епізоди всього життя. І видається воно таким коротким: усі події мелькають, як слайди. Бачу, як розлітається маса осколків навколо. Після роззираюся, чи кого не вбило, не поранило. Дякую Богові: усі живі! Водночас чекаю, що буде далі. Тиша… Обстріли припинилися. Та це не означає, що можна розслабитися. Ми готові до нового штурму ворога, коли піде в наступ піхота, а може, танки спереду і нам доведеться вступити в новий бій. Що буде?.. І тут через деякий час чуємо постріли гармат з нашого боку в їхній. Очікуємо… Усе затихло… Ми нічого не знаємо, що відбувається навколо нас, ми бачимо тільки себе. Та відчуваємо, що з нами був і є Господь Бог.

Хлопці дякували Всевишньому, що подарував їм ще один день життя. Мир і спокій зараз для нас — це найдорожчий дар, адже ним є сам наш Господь.

Через декілька годин отримав есемеску від дружининої сестри Вікторії. Натоді вона працювала в Польщі, у Кракові; раніше вирішила йти в паломництво до Ченстохови, на відпуст Узяття до Неба Пресвятої Діви Марії (Успіння Пресвятої Богородиці), що мав відбутися 15серпня. Саме тоді, коли нас обстрілювали, Вікторія йшла в паломництві й весь час молилася. Вона написала прохальну записку за мене, Павла, та моїх фронтових побратимів, і, коли на літургії зачитали цей намір поміж багатьох інших прохань, вона не змогла стримати сліз, а всі з подивом дивилися на неї.

У важких ситуаціях ми постійно відчуваємо, що не самі, що за нас хтось молиться, що нас рятує Господь Бог. На жаль, коли тривога відступає, віра в Божу присутність згасає.

Був ще один промовистий випадок. Ми повертались з позиції, ішли на відстані приблизно 100 метрів один від одного. Усі дерева навколо мали «підстрижені» обстрілами крони, тільки одна акація була з обламаним верхом. Звернув на неї увагу, тому що верхня частина стовбура, падаючи, зачепилася за нижні гілки й утворила хрест. Пройти повз я не міг — зупинився, став на коліна, щоб перехреститися, віддати честь Христові, Який був розп’ятий за нас на хресті. Ось я клякаю — і поруч вибухає бомба! Цієї ж миті падаю на землю. Мій побратим, що йшов неподалік, не встиг упасти й отримав поранення. Я взяв наші два автомати на плече, підвів товариша й, підтримуючи його, рушив далі. На щастя, назустріч їхала санітарна транспортна машина. Нас підібрали, і ми швидко поїхали, щоб не потрапити під обстріл.

А цей випадок трапився раніше, весною. Я їхав у танку: мчали на місце призначення. З другого боку так само летів інший танк. Машини на швидкості зіткнулися, екіпажі травмувалися. В одного воїна була вибита ключиця, я вдарився чолом у передню стінку. Мене завезли до шпиталю, де діагностували контузію й поранення голови. Дякую Богові, що залишився живий. Про цю пригоду я не сповіщав додому, тільки по одужанню попросив, щоб замовили вдома подячну службу Божу. За все треба дякувати Всевишньому, я це відчуваю.

Слухаючи Павла, мимоволі згадав свідчення його сестри Наталії. Вона відвідує богослужіння в нашому храмі й ділиться історіями про брата. Особливо запам’ятались дві з них.

У першій Наталія розповіла про тривожне повідомлення, отримане від Павла у Святвечір: «Не знаю, як тут вижити в таких умовах. Обстановка напружується. Тільки одна надія на Господа Бога. Дорогі мої, я вас обнімаю, люблю… Прапор України… Руки, складені до молитви… не забувайте!..». На саме Різдво Христове точилися пекельні бої: наші воїни тримали оборону протягом семи днів. «Ми повідомили всіх своїх родичів, щоб брали до рук вервички. Плачучи, благали Пресвяту Пречисту Діву Марію про заступництво й порятунок наших воїнів», — згадувала Наталія. Павло ж, за її словами, завжди засвідчує, що відчуває молитовну підтримку, і завжди дякує за неї.

Друга історія теж про чудесний порятунок. Одного разу Павло розповів, що в його бліндаж залетів дрон-камікадзе. Розтрощив двері, генератора й старлінк. По обидва боки сидів Павло і його побратим, але їх не зачепило, тільки ремінь від автомата відірвався.

Сім днів жахливого пекла пережив Павло, і їх йому не забути ніколи. Розповідати про ті події важко, бо не всі здатні зрозуміти, не побувавши в аналогічних ситуаціях.

Кожна війна, хай який сильний спалах ненависті між народами, повинна відбуватися згідно з правилами міжнародних зобов’язань. Проте, на жаль, у російсько-українському конфлікті всі норми й закони проігноровано. Звідси оті пекельні жахіття й небачені вияви жорстокості з боку росіян.

У кінці нашої зустрічі Павло тихо заспівав фронтову пісню з бліндажа:

Батько Бога молив на колінах вечором в хаті:

«Захисти, хто в бою, о Пресвята Божа Мати!

Бережи рідний край, наш народ України!

Ворогів впокори — поверни їх в росію!».

Син в окопах заснув — у сні батько приснився.

Про війну розмовляв, разом з ним в сні молився.

Рідна мати в саду цвіт калини ламала,

Щоб не було війни, Христа Бога благала:

«Ти пролив Свою кров за нас, грішних, о Боже;

Хай серця матерів смерть синів не тривожить!

Ангельські сили з Небес, Царице миру, Маріє,

Проженіть ворогів, щоб був мир в Україні!».

о. Мелетій БАТІГ ЧСВВ,
Бар — Крехів,15 січня 2024 р.

Джерело