Минуло 17 років, а день, коли я покинула батьківщину, пам’ятаю до найменших деталей. Вокзал. Автобус. Гурт людей. Мені неспокійно, тінь лягла на душу, горло здушило. Озираюся навколо. До Італії їхатимуть переважно жінки. Які вони однакові і які різні водночас: то весело гомонять, то мовчки вдивляються в пітьму. Що вони бачать у ній? Невідомо. А ще їх об’єднувало те, що вони добре знали, куди їдуть, на відміну від мене, яка гадки не мала про це. Просто якось так… наважилась.

Ось уже я в дорозі. Довжелезні черги на кордонах. Польські й німецькі автобани, гладенькі, хоч яйце коти. Автобус мчить уперед, пейзажі мелькають за вікном — окові важко за щось зачепитися, так само швидко спливають години, думки блискавично змінюють одна одну. Це виснажує, і згодом уже все спливається в єдиний потік.

Італія зустріла нас яскравим сонцем і спекою. Мілан, Модена, Флоренція, Рим… Двері відчиняються, люди виходять, а я їду далі, на південь країни, у Неаполь — місто контрастів. Брудний, сірий, грубий, небезпечний і водночас яскравий, романтичний, мальовничий — такий він, хлоп’якуватий дідусь Неаполь. Автобус зупинився на вокзалі, водій кинув: «Кінцева!» — і вмить поряд вибудувались високі колони з валіз— головна вертикаль між тим, що було вдома, і тим, що трапиться тут, у невідомій, чужій Італії. З тих валіз люди діставали харчі. Спали, милися, справляли решту потреб між вагонами, поки не знаходили собі ліпшого прихистку. Так минуло кілька днів. Якось прийшла жінка, українка, і повідомила добру звістку: в один з барів потрібні на роботу офіціантки.

— Вирушаємо ввечері, — сказала вона. — Вас заберуть звідси. За влаштування потрібно буде заплатити…

Усі гроші. Саме так, адже для більшості тих, хто жив на вокзалі, поки не знайде роботи й житла, це була величезна сума, вони мусили віддати всю готівку, яку мали. Азнаєте, що то за гроші? Позичені в родичів, друзів, сусідів. Їх мало б вистачити, щоб протриматися до перших нормальних заробітків. Й от треба віддати все за нібито вигідну вакансію. Ну що ж, ризикують усі, і я — з ними.

Коли стемніло, по нас приїхали. Везли недовго, як можна було припустити, десь на околицю Неаполя. Тут запропонували переночувати, мовляв, уже зранку пошлють на роботу. Це здалося мені підозрілим. Почала прислухатися того, про що перемовлялися між собою жінки, і від почутого всередині все похололо: нас не в бар, ав бордель везуть працювати! Кілька хвилин світ перед очима перекидався від жаху, але знайшла в собі сили, зіжмакала в долоні паспорта, щоб ніхто не бачив, і вирішила тікати. Ішла автострадою в ніч, коли повз кометами пролітали автівки, лягала в рів, ховалася, а потім простувала далі. Аж раптом побачила автобус. Зупинила. Сіла. Водій намагався про щось розпитати— нічого не второпала. Знизувала плечима, показувала, що мені треба їхати прямо.

Знову приїхала в Неаполь, але як дістатися до вокзалу, не знала. Утомлена, розгублена, знервована до краю стояла на узбіччі. Раптом почула італійську, звернену до мене, — і наче отямилася. Якийсь чоловік засипав запитаннями: видно, був занепокоєний, хотів допомогти. Він довго спостерігав за мною й зрозумів, що я, найімовірніше, іноземка. Сльози горохом котилися по моїх щоках, я тільки схлипувала й щось бурмотіла. Той чоловік побачив, що відповіді від мене не доб’ється, сів в автомобіль і поїхав на вокзал, щоб знайти там українку, яка допомогла б мені. На щастя, йому це вдалося.

Через два дні, під час сніданку, який організували для заробітчан волонтери організації «Карітас», почула, що ту аферистку, яка відсилала українок до борделю, повісили. Кажуть, помстилися. Кажуть, свої ж…

Мене влаштували на роботу доглядальницею до бабусі з дідусем. Характер вони мали прикрий, але я терпіла, служила їм сумлінно. До кінця дня не відчувала ні рук, нініг, тільки торкалася подушки головою— засинала. Однієї ночі мені наснився мій чоловік. День нашого весілля. Я— щаслива, у білій сукні. Він — красень, усміхнений і лагідний. Нас вінчають. Солодке видиво обірвалось — хтось у церкві різко зірвав з мене рукавичку…

— То знак. Я б на твоєму місці так спокійно на це все не реагувала,— пробувала повчати подруга. — Ну подумай сама: твій чоловік молодий красивий лікар, хіба мало таких медсестричок, якою ти була, зараз довкола в’ється? Уже, мабуть, пригледів якусь. Зателефонувала б додому та розпитала про все.

Мама на дзвінки не відповідала. Зателефонувала до себе додому, але слухавку підняв не чоловік, а його брат.

— Надю, — почула я, — мусиш мати терпіння: твій чоловік помер…

Усе. Світ розколовся й упав мені на голову. Отямилася в лікарні. Пролежала там більше тижня. Дякую волонтерам з «Карітасу»: вони привозили мені одяг і харчі. Ярвалася додому, але, по-перше, у мене не було грошей, а по-друге, рідні сказали, що не варто — усе одно чоловікові вже нічим не допоможу. І я залишилася горювати на чужині.

Одного разу мамина подруга, яка також була в Італії, запропонувала переїхати до неї в Губбіо. Я погодилась.

— Усміхайся, — сказала вона, — бо тебе ніхто на роботу не захоче взяти.

Боже мій милий, хіба я можу усміхатися!.. Уже забула, як це робиться. Дорога видалася тяжка, утомилася смертельно— добу проспала.

Перші три тижні доглядала за бабусею, поки її не віддали до будинку престарілих, потім мене найняв один адвокат, щоб допомагала його батькам. Платив пристойно, як на ті часи, — майже півтори тисячі італійських лір. Але, мабуть, таке моє щастя — і тут не обійшлося без пригод: бабуся страшенно ревнувала свого діда. Йому було 86років, і він мав специфічне почуття гумору: на людях любив називати мене своєю коханкою. Отож попрацювати в тій сім’ї вдалося тільки чотири місяці. Наступні мої підопічні були ще цікавіші: брат і сестра, ніколи не мали своїх сімей, мешкали разом. Таких скупих людей я в житті не зустрічала. Довго там теж не затрималася. Аж потім мені подруга сказала, що є робота в пекарні. Тут я працюю й нині.

Відтоді минуло багато років, можна сказати, життя налагодилося. Знову вийшла заміж, за українця, свого односельця, маємо сина. Італійці, власники пекарні, у якій я працюю, люблять його, як рідного внука. Добрі люди. Ми не платимо ні за житло, ні за комунальні послуги. Після народження дитини вдома я була тільки три місяці, а потім мусила вийти на роботу, часто в нічну зміну. І тоді власниця приїжджала, залишалася ночувати з дитиною. Сьогодні мій син уже школяр. Гарно навчається, танцює, плаває, катається на роликах, часто бере участь у різних змаганнях. Ми ним пишаємося.

Згадую все, що зі мною трапилося, і радію… Радію, що зараз усе не так, що зустріла свого часу добрих людей. Але загалом люди нині вже геть не ті: колись співчували, допомагали одне одному, а тепер кожен сам за себе, живе у своєму світі й не цікавиться іншими. А на роботодавців треба мати окреме щастя. Мою подругу, наприклад, найняв один чоловік. Вона була в нього хатньою робітницею. Але він виявився збоченцем: колов їй снодійне й знущався, як хотів. Коли вона зрозуміла, що з нею коїться, і звернулася до нас по допомогу, то важила 28кілограмів, настільки виснажена була! Сконтактуватися з нами їй тоді допомогли черниці. Інша подруга розповідала, як її бив роботодавець, волосся жменями виривав з голови. Забрали сердешну вже з поліцією. Ох, скільки всього можна розказати… Тут кожна жінка має свою історію.

Мене часто запитують, як мені ведеться зараз, чи краще тут, ніж в Україні. Однозначної відповіді на це дати не можна. Я побудувала дві хати на рідному обійсті, ніби все є, але приїду туди, і вже через тиждень хочу повертатися. Тепер узагалі почуваюся там, як у гостях.

В Італії мені легше спілкуватися з людьми. Наприклад, приходжу в магазин і кажу: «Сеньйоро, мені потрібні туфлі». То продавчиня не тільки допоможе мені їх приміряти, але й наступного дня зателефонує й запитає, чи зручні вони. Італійці цінують своїх клієнтів, на відміну від українців. У нашому магазині, якщо вагаєшся з вибором, то годі чекати ввічливості, тобі зразу скажуть: «Ви ще довго голову мені морочитимете?». Також помічаю, що українці дуже заздрісні, судять зопалу, роблять висновки з нічого, не мають поваги, почуття такту. Іду одного разу з ринку, і вже зустрічають мене:

— А що купила? Покажи…

Мушу посеред дороги показувати, відповідати на запитання, що по чім, вислуховувати:

— Ой, та що то для тебе сто-двісті гривень…

Вірите, щось! Люди не розуміють, як тяжко вони зароблені, думають, якщо живу в Італії, то вони з неба падають.

Життя в Італії теж не медове. Це мені пощастило: не плачу за оренду житла, за комунальні послуги, а хтось півзарплати на це витрачає. А якщо додати сюди страхування автомобіля, пальне для нього, заняття дитини в басейні й танцювальному класі, інші нагальні потреби, то виходить немала сума. Тож якщо хтось думає, що тут рай на землі, що тут усе безплатно або що ми отримуємо захмарну заплату, то помиляється.

Але тут спокійніше — це факт; люди не заздрять одне одному, принаймні не так очевидно. До багатства простіше ставлення. До всього простіше ставлення. Італійці в більшості своїй не прагнуть здобути вищу освіту, зробити кар’єру, створити сім’ю, народити дітей і жити як усі, бо так треба. Добра половина має сімейний бізнес, тому синам і дочкам не обов’язково йти вчитися — вони змалку твердо переконані, що будуть забезпечені роботою. Власник пекарні, у якій я працюю, отримав листа про те, що його син не відвідує занять. Відреагував він на це повідомлення спокійно, навіть байдуже: не хоче вчитися — нехай ящики носить. І той носить, і живе набагато краще, ніж ми зі своїми червоними дипломами. Італійці не тяжіють до знань. Їх навчають користуватися калькуляторами, а не табличкою множення. Мій господар, наприклад, не може усно до 36 додати18. Натомість місцеві знають, що двічі на тиждень мають поїхати до ресторану повечеряти; улітку відпочити на морі, а взимку покататися на лижах. Солодко нічого не робити — так вони кажуть.

А от що мені не подобається в Італії, що мене доводить до сказу, то це підтримка Росії, її антиукраїнської політики. Якось я ледь не позбулася роботи через свій патріотизм. Сказала, що не можу спати через ситуацію на батьківщині, серце кров’ю обливається, бо вбивають наших хлопців. А у відповідь чую:

— Та подумаєш, на двісті менше, на двісті більше — вас і так багато.

Мене аж тіпнуло від люті, осатаніла, кинулася на господаря, ухопила за барки, почала трусити його, репетуючи:

— Хай Бог боронить, щоб ти, скотино, коли-небудь побачив похорон свого сина, як бачать наші матері!

Відтак спакувала валізи й уже готова була повертатися додому, але шеф на колінах просив пробачення. Залишилася, але, чесно кажучи, тримаю образу й досі.

Як на мене, більшість італійців підтримує Путіна. І зрозуміло чому: місцеве телебачення— усуціль пропагандистське. Подивилася його й через місяць у розмові з мамою жартувала, що ще трохи— і зміню політичну орієнтацію. Іноді розповідаю господарям, які гарні наші Карпати, яка мальовнича Україна, а вони відказують: «То що ти тут робиш? Повертайся додому». Інакше мислять ті, що побували в Україні, — з ними вже можна предметно говорити, вони нас розуміють. Решта все одно має нас за наймитів. А наші люди настільки готові служити: їх просять робити одне, а вони демонструють ще добрий десяток інших здібностей, не вимагаючи натомість нічого. Цим, звичайно, користуються. Буває, що принижують. І я того зазнала, але якби на все звертала увагу, то мене, мабуть, уже й на світі не було б.

Мама часто каже: «Ворогові не побажаю стати заробітчанином». Вона приїздила до мене в гості й усе бачила. Тут наші жінки живуть не в теперішньому часі, афотографіями рідних з України. Думаєте, ті, хто повертається додому, розповідають правду?! Ні, звичайно. Вони її ніколи не розкажуть. І я теж багато про що мовчу. Хто мене зрозуміє? Хто відчує те, що відчуваю я, працюючи ночами в гарячому цеху під крики й лайку. За одну ніч виготовляємо тисячу-півтори буханок хліба: серед ночі біжу сама в пекарню, мішу тісто, а вже потім всі приходять і мені допомагають. Зробиш найменшу помилку — на тебе відразу ж кричать і обзивають путаною, тобто легковажною, можуть навіть чимось кинути… А почнеш жалітися, то кажуть, щоб поверталася додому. І так хочеться іноді виплакатись у подушку, а потім думаю: «Усі живі, здорові, дитина поруч— погане забудеться». Тому мені прикро, що в суспільстві досі живе стереотип про те, що українки — це жінки легкої поведінки, які дуже легко отримують гроші. Це не так. Кожна опинилася тут не просто так, а ради свого чоловіка, сина, дочки…

Ви навіть і близько не можете знати, як тут важко перебути Великдень і Різдво: ніби йдеш у ту саму церкву, освячуєш ту саму пасочку, але все одно все це було й буде чужим. Ностальгія дуже сильна, особливо коли мама телефонує й розповідає, як зацвів персик, що я посадила, які плоди він дає… Я чую, як кличе мене рідна сторона, і рвуся душею на той поклик, але голос розуму твердить, що напевно вже не повернуся. Мене тут тримає стабільність, забезпеченість, розмірене, спокійне життя. В Україні я цього не матиму. Надіюся, що для неї настануть-таки кращі часи. Хтозна, можливо мій син, який називає себе справжнім козаком, знайде свою долю там, де його коріння.

Джерело