Слава Ісусові Христу! Дорогі в Христі брати і сестри!

Війна ставить перед кожним християнином багато моральних викликів, серед яких чи не найскладнішим є здатність прощати. Як простити лютому ворогові, що сіє смерть, спустошує наші землі й наші душі? Як закликати матір простити окупантові, що зґвалтував і вбив її дитину? Як переконати хлопця, що втратив руки, ноги й очі, який до війни був успішним програмістом, що треба простити тим, хто зруйнував його життя? Як говорити про прощення з воїном, який вантажить тіла загиблих побратимів, дбайливо підмощуючи їм під голови рюкзаки? А з хлопцями, що пройшли тортури полону? Як відділити зло від його виконавців? Як чинити, коли на прощення немає сил?

Насамперед — не винуватити себе, що ми якісь неправильні християни, що наша віра слабка. Гнів, обурення, розпач — це природні емоційні стани людини. Навіть Ісус у своїй людській іпостасі переживав їх: згадаймо хоча б, як Він виганяв торговців із храму, як гостро дорікав своїм учням, як викривав фарисеїв чи застерігав про те, що хто вийняв меч, той від меча й загине. Якщо не можемо простити, то мусимо щиро це визнати й прийняти.

Нам потрібен час. Плачмо, кричімо до Господа, просімо в Нього підтримки. Бог цінує щирість. Бо якщо ми не будемо кричати, то каміння закричить. Праведний Йов не лицемірив, а відверто й навіть гостро звертався до Господа. І був почутий. Рахиль теж плакала за дітьми своїми й не хотіла, щоб її втішали. Біблія вчить, що є час розкидати каміння, а є час його збирати. До певної пори біль, лють до ворогів живлять нас і спонукають до боротьби. У той період фальшиве, силуване прощення (бо так треба!) нищило б нашу віру і нас самих як особистостей. Однак рано чи пізно ми відчуємо, що ця ненависть, це непрощення вже не живить, а отруює, руйнує нас ізсередини. І з погляду морального богослов’я, і з погляду психології такий стан є критичним для особи. Тоді треба негайно рятуватися.

На щастя, дорога до порятунку душі давно відома й завжди відкрита. Чесна сповідь, святе причастя, щира молитва спочатку дадуть змогу видихнути й відчути полегкість. А потім поступово Господь допровадить нас до внутрішньої тиші. Душа очиститься, зміцніє, почне дозрівати до акту прощення, до розуміння його доконечності, як запобіжника нашої духовної руйнації, загороди перед пекельною прірвою. Важливо: мусимо простити насамперед собі, що не помстилися кривдникам. Маємо віддати ситуацію в руки Божої справедливости. А Господь усе знає. У Нього час не лінійний, як на землі, перед Ним — вічність, тож кожну душу Він бачить у цілості. Коли Ісус просить Отця простити римським воїнам, які розпинають Його, то бачить їхнє прозріння через кілька годин: «Побачивши, що сталося, сотник почав прославляти Бога, кажучи: “Справді, цей чоловік був праведний”» (Лк23,47).

Скульптура «Каїн після вбивствасвого брата Авеля» Анрі Відаля, 1896 р.

Чи прозріють наші вороги? Ми цього не можемо бачити. Це видно на Божій «розкладці». І Він розсудить справедливо — тоді, коли настане слушний час. У Бога все вчасно.

А нам залишається щиро молитися, особливо за воїнів, які не завжди мають час і силу на тривалу молитву, за людей у відчаї, за зневірених, за закам’янілих у стані непрощення. Просити в Бога розуміння, захисту й допомоги в боротьбі з екзистенційним злом, щоб не підняти перед ним білого прапора, а перемогти його з хрестом Христовим — як на броні танків, так і в наших серцях.

Війна триває. Нехай вона допоможе нам наблизитися до Бога, зрозуміти Провидіння, відчути незбагненне Господнє милосердя й навчитися виконувати Його волю — у всьому, зокрема в чині прощення.

о. Христофор ГАНИНЕЦЬ ЧСВВ,
головний редактор

Джерело