Отче Йосифе, є відомий вислів: «Поганий той солдат, який не хоче стати генералом». Скажіть чесно, чи мріяли Ви колись, можливо на новіціяті, стати протоігуменом?

Правду кажучи, ніколи. Не те що не мріяв— навіть не хотів. Звичайно, як і перед будь-якими виборами, ширилися поголоски про мою кандидатуру, але я сприймав це напівжартома й до кінця вірив, що відмовлюся, навіть якщо мене оберуть. Я був радником отця протоігумена в попередній каденції і бачив, наскільки це непросто, відповідально. Також розумів, що ченці мають великі очікування від новообраного протоігумена, які не завжди можна виправдати. Монастир— це ж не фірма, куди набираєш команду під себе: ми творимо спільноту й працюємо з тими, кого Бог нам послав, покликавши до чернечого життя. Тому я надіявся, що за мене не проголосують.

Однак Вас обрали— і Ви не відмовились.

Я скажу таку річ, якої не думав говорити. Коли на капітулі повідомили, що більшістю голосів обрали мене, я попросив 10–15 хвилин на роздуми. Запитав поради в нашого отця ректора (семінарії отців василіян у Брюховичах — ред.), що він мені порадить, тому що я вагався, яке рішення ухвалити. Він відповів, що інколи бере приклад з апостолів, які, стоячи перед складним вибором, кидали жереб (див.Діян.1,23–26). Я помолився і кинув жереб. Він указав на те, щоби я прийняв цей уряд, місію і покликання від Бога. Так і зробив, хоча, думаючи по-людськи, волів би цього уникнути.

А взагалі про що мріє чернець?

Особисто я завжди мріяв про гармонійну спільноту, у якій ми всі жили б, задоволені тим, що робимо для інших, а люди, прийшовши до нас, отримували б те, чого очікували й потребували. Людина, яка живе у світі, зазвичай мріє про щасливу сім’ю: про добру дружину чи чоловіка, вихованих дітей. У такому ключі ми, монахи, теж мріємо: щоб наші чернечі спільноти могли жити гармонійно, знаходили спільну мову; щоб могли якнайшвидше знайти порозуміння між собою, якщо виникають суперечки, примиритися. І також щоб ми могли спільно молитися перед Богом.

І це не залежить від монастиря – чи то у Львові, чи будь-якому іншому місці. Важливо, щоби людина відчувала: де б вона не була, вона завжди в себе вдома і її потребують. Після вечірні і вечері в наших монастирях часто відбувається спільна рекреація: ми збираємося, можемо футбол подивитися чи якийсь фільм або просто сидимо й розмовляємо. Така родинна атмосфера є для нас щастям.

Також хочеться, щоб у спільноті, у якій ти проживаєш, кожен міг реалізувати таланти чи харизми, даровані Богом. Тому я прагну, щоби кожен чернець у монастирі мав можливість виконувати те, до чого лежить його серце: чи катехизувати маленьких дітей, чи працювати зі старшими, чи займатися видавничою діяльністю, чи що інше. Тоді людина вповні себе розкриває й перед Богом у молитві почувається щасливою.

Отче, а чому Ви вирішили стати священником, ще й ченцем?

Я походжу з релігійної сім’ї. Мої дідусь із бабусею теж були побожними, греко-католиками. По маминій лінії нашим родичем був о.Зіновій Монастирський, він хрестив мене. Отець працював у сусідньому селі в колгоспі, а по суті все життя трудився в катакомбній церкві. Мама також розповідала, що теперішній владика Тарас Сеньків за часів підпілля служив у нас у хаті Божественну літургію. Тому ми завжди перебували в греко-католицькій вірі, яка традиційно передавалась із покоління в покоління. Я ходив із братом на катехизацію, а після дев’ятого класу вступив до ліцею святого Йосафата в Бучачі. Упродовж двох років навчання переживав певне сум’яття: з одного боку, хотілося йти до монастиря, а з другого— ні. Після вступу в Тернопільську академію народного господарства, улітку, ми з одним моїм другом поїхали на облечини[1] до отців редемптористів у с.Кохавину. Там я перебував тиждень. Саме тоді в мене й зродилося покликання: з’явилося бажання по поверненню додому сказати мамі і татові, що хочу вступити в монастир.

Скільки Вам тоді було років?

Я мав 17 років. Звернувся до директора ліцею в Бучачі, о.Івана Майковича, і він сказав, що за кілька днів буде їхати до Крехова[2] й завезе мене туди. Я сказав мамі, що треба купити велику сумку, бо в монастирі треба буде часто переїжджати з місця на місце… Таке уявлення про монастир було в мене тоді.

Чи було щось конкретне, що спонукало Вас зробити такий вибір?

Чогось конкретного не було— я внутрішньо почув, що це мій шлях, це моє життя. Ніколи не хотів бути єпархіальним священником. Мав таке переконання: якщо служити Богові, то цілком. І, звісно, на мене мали вплив ченці в Бучачі. Мені подобалося, коли вони молилися утреню, вечірню, вервицю. Звичайно, вагався: це не так, що зробив вибір і ніколи вже в тому не сумніваєшся. Але Бог мав свій план. І, що важливо, я завжди був задоволений у монастирі, мені все підходило, усе подобалось. Я ніколи не мав на що нарікати, незалежно від того, де був, міг знайти спільну мову зі всіма. Чому я пішов у монастир? Тому що почував, що Бог мене кличе.

Чому саме василіяни?

Тільки через те, що я знав про василіян, адже саме вони провадять ліцей при монастирі Святого Хреста Господнього в Бучачі, у якому я навчався.

Наскільки велика влада протоігумена?

Протоігумен зі своєю радою обирає кандидатуру кожного ігумена монастиря, відтак її подають на затвердження до Рима. Крім того, він координує діяльність усієї провінції. Це стосується будь-якого питання, зокрема спрямування ченців на служіння; тут потрібно врахувати багато різних факторів.

За погодженням протоархимандрита він може засновувати нові монастирі чи резиденції, а також закривати обителі, у яких ніхто не проживає, або віддавати їх під якийсь соціальний проєкт. До речі, ми плануємо це зробити.

Протоігумен також є представником провінції, я би сказав, її голосом: він виступає перед церковною й державною владою від імені всіх ченців. А ще протоігумен має право затверджувати видання книжок, написаних василіянськими ченцями, після того, як вони пройшли так званий imprimatur.

Насправді це великі повноваження.

Так, але хочу ще раз зазначити, що коли ми призначаємо ігумена до монастиря в певне місто, то права публічного служіння — бути парохом чи адміністратором парафії — йому надає місцевий ієрарх. Він ігумен суто для спільноти ченців, а вже як парох може служити через повноваження від єпископа.

Хтось підрахував, що василіяни становлять 52% від загальної чисельності чернецтва УГКЦ в Україні.

Можливо, це разом із сестрами василіянками. Достовірно я можу сказати, що до нашої провінції належить 296 осіб, і з них близько 40живуть поза межами України: навчаються за кордоном, перебувають на служінні в Польщі, у Литві або в іншій країні. Тож в Україні проживає близько 250 василіян. Це за винятком Закарпаття, яке творить окрему провінцію Святого Миколая.

У будь-якому разі це велика провінція. Ви вже, мабуть, думали, у якому напрямку її поведете. Уточню запитання: що на сьогодні потребує особливої, першочергової уваги протоігумена?

Ми, ченці, належимо до народу України, а отже, теж глибоко переживаємо виклики сучасності— рани війни. Найближчим часом хочемо створити психологічно-духовний реабілітаційний центр для військових, сімей загиблих і зниклих безвісти, де надавали б першу допомогу. Узгоджуємо дії з військовими, які мають досвід у цій роботі, а також зі структурами нашої церкви, хочемо заручитися підтримкою «Лицарів Колумба»[3]. Наша мета — насамперед допомогти тим, хто гостро потребує інтеграції в суспільство.

Часто під час війни чуємо від людей, мовляв, Бог забув про нас… Ми прагнемо наново відкрити для них істину, що Господь усе-таки поруч, попри те зло, яке бачимо навколо себе.

Певного переформатування також потребують наше видавництво й друкарня. Хочеться показати людям духовний світ, який дає внутрішню силу, адже гармонія з Богом піднімає нас вище, ніж ми розуміємо. Хочеться вести просвітницьку діяльність різного характеру.

І, звичайно, сьогодні для нас є викликом питання ліцею в Бучачі, у якому навчається понад 120юнаків: держава ж бо провадить політику оптимізації навчальних закладів із подальшим закриттям частини шкіл.

Ліцей у Бучачі постав перед загрозою закриття?

Такої загрози немає сьогодні, але до мого відома довели, нібито до 2027року держава ще даватиме фінансування, а як далі — невідомо. Якщо цей заклад буде повністю перетворено на приватну школу, це стане великим фінансовим навантаженням на кожного студента… Тому вже тепер треба шукати варіанти, як вийти із цієї ситуації. Також маємо в планах активніше рухатися на Схід.

Якраз хотів про це запитати.

Не хочемо концентруватись на Галичині — уважаємо за конче потрібне йти на Схід, адже й там люди чекають на правдивих священників, сильних вірою і словом, здатних відкривати світло Євангелія, а також священників-волонтерів у соціальному служінні. Дехто заявляє, ніби це не наше завдання, мовляв, волонтерство належить комусь іншому, але насправді сьогодні ми показуємо Боже обличчя саме таким чином. Провадячи волонтерську роботу, ми демонструємо людям, що милосердя й доброта— це не лише слова, моральна підтримка, але й матеріальна допомога. Важливо, щоб наша віра була реалізована в конкретних ділах, а не тільки на словах(пор.Як.2,14–16).

Який середній вік ченця-василіянина в Україні?

Приблизно мій вік, 42–46 років.

Я запитую, бо в багатьох чинах та згромадженнях у світі помітна криза покликань. Як Ви бачите розв’язання цього питання у Василіянському чині?

Завжди, згадуючи про розвиток, передовсім говоримо про покликання до посвяченого життя. Звичайно, зауважуємо зменшення їхньої кількості. Натепер у Крехові перебуває двоє новиків і семеро кандидатів, а 25років тому, коли я прийшов на новіціят, було приблизно 20кандидатів і 20новиків. Війна ще більше ускладнила цю проблему: діти, які закінчуватимуть школу, масово виїхали з матерями за кордон. Також на кількість покликань уплинула пандемія.

Усі виклики, з якими стикається суспільство, нас теж зачіпають, бо ми в ньому живемо. Утім деякі кроки до того, щоб показати привабливість духовного покликання, ми робимо. Наприклад, організовуємо тиждень формації, який можуть відвідати ті, хто хоче розпізнати своє покликання або вагається, вступати їм до монастиря чи ні. Ми даємо хлопцям можливість пожити тиждень у Крехові, там їм розповідають про стиль життя й діяльність ченців, про монастирські правила… Юнаки мають можливість докладніше ознайомитися із головними аспектами, після чого дуже часто з’являються нові покликання. Також маємо покликання з ліцею святого Йосафата в Бучачі.

Як молодій людині дізнатися про те, коли відбувається цей тиждень формації?

Ми оголошуємо про це на провінційній фейсбук-сторінці, на інших інтернет-ресурсах, а також у монастирях, у яких служимо, та в парафіях.

З історії ми знаємо, що в минулому чернецтво мало дуже великий вплив на життя церкви й суспільства. Спадає на думку образ ядерного ядра, що має в собі надпотужну енергію, і, щоб її вивільнити, це ядро потрібно розщепити. На Вашу думку, як можна «розщепити ядро» Василіянського чину? Бо інколи здається, що потенціал василіян в Україні більший, ніж ми бачимо.

Як на мене, існує кілька факторів, які впливають на це. Перший—провід Святого Духа. Що це означає на практиці? Перед тим як ухвалювати важливі рішення, мені з моєю радою потрібно молитися, щоби Бог просвітив нас Соломоновою мудрістю, щоб кожен василіянин у нашій провінції служив відповідно до своєї харизми й дарувань.

Ще один фактор, який упливає на розкриття потенціалу нас як ченців, — співпраця з іншими. Тому що Василіянський чин не є церквою в церкві, як дехто нас називає через те, що ми— велика потуга, до якої тягнуться люди. Ми усвідомлюємо, що повинні діяти скоординовано із загальною структурою нашої церкви, тобто бути відкритими до пропозицій єпископів і людей. Бо часто люди мають не лише гарні ідеї, але можуть запропонувати спосіб їхньої реалізації. Ось така відкритість ченця й може дати плоди, чи, як Ви кажете, «розщеплення атома».

Мені здається, що сьогодні людям бракує просвіти, живого слова. Уцеркві тепер стало трендом називати це «новою євангелізацією», але це не відкриття нового Христа— це той самий Христос, але по-іншому репрезентований. Яке піднесення ми почували, коли наша церква в 1990-х роках вийшла з підпілля: у всіх горіли очі, настільки люди були спраглі Слова Божого!

Але вони й сьогодні спраглі, і коли почувають, що ви говорите від Божого імені, а не від себе, якщо даєте їм правдиве слово, то завжди йдуть назустріч. Це не залежить від регіону: на Сході України люди бувають відкритіші й щиріші, ніж у Галичині.

Для цього доконечно повернутися до особистої молитви, отримати новий досвід з Богом, чого нам справді сьогодні бракує. Але я вірю, що Святий Дух нас не залишає, провадить, опікується нами. Бо ми як структура, говорячи по-світськи, могли би вже давно розпастися, чесно вам скажу.

Українські василіяни за свою історію пережили дві великі реформи: митрополита Велямина Рутського на початку XVIIст. і Добромильську кінця XIXст., яку здійснили отці єзуїти. Чи почуваєте Ви потребу такої реорганізації, реформи чину сьогодні?

Такі поголоски, думки звучали не раз, навіть з уст наших ченців: можливо, нам варто переосмислити свою діяльність, роботу з людьми, навіть нашу харизму — чи займаємося ми тим, до чого нас покликали святий Василій Великий і святий Йосафат… Є прихильники реформи: на їхню думку, її потрібно закликати суто ззовні. Також є ті, хто вважає, що ми ще до неї не дозріли.

Закликати ззовні — це когось покликати реформувати чин, як колись це зробили єзуїти?

Так.

А кого пропонують закликати цього разу?

Таких пропозицій немає, бо питання початку реформи — це багатоступеневий, довготривалий та складний процес. Й остаточне рішення щодо потрібності її ухвалює не чин, а Апостольська Столиця.

Але що мають на увазі ченці, які вважають реформу конче потрібною? Які саме зміни, на їхню думку, доконечними?

Ми всі свідомі того, що колись монастирі провадили більш ригористичне життя, була строгіша карність. Сьогодні ми живемо в більш ліберальному світі. З таким світоглядом ми живемо зараз і в монастирях. І тієї гостроти карності часто не вистачає, через це дисципліна кульгає. Тому ці ченці вважають, що повинно бути все так, як написано буквою закону. Я б назвав цей підхід дуже легалістичним. Але саме в цьому вони вбачають досконалість життя ченця.

Іншими словами, вони прагнуть максимально буквального дотримання Конституції чину?

Не тільки чину, а взагалі суворості чернечого життя. Але ми свідомі того, що в цій свободі, яка дається ченцеві тепер, людина більше переосмислює своє завдання й реалізацію перед Богом. Бо, коли ти вільніший, більше почуваєш свою відповідальність, ніж тоді, коли тебе хтось контролює. Адже ти в монастирі ніби добровільно, але водночас під чужим керівництвом, а кожна людина хоче почувати, що живе за покликом свого серця, а не під наглядом.

Тобто повинна бути рівновага між зовнішніми дисциплінарними заходами й власною внутрішньою відповідальністю?

Так. Але якраз ось цю золоту середину, рівновагу не завжди просто знайти.

Це й зрозуміло, адже свобода завжди передбачає ризик.

Завжди буде ризик, правда. Коли ви більше готові зрозуміти когось або не караєте за провину так, як людина заслужила, то завжди існуватиме ризик, що цим знехтують, що цього не оцінять.

Мабуть, у цьому різниця між монастирем і в’язницею: у монастирі люди добровільно, а у в’язниці — під вартою.

Різниця не тільки в цьому, тут узагалі не до порівняння (сміється). Але знову ж таки, коли ми говоримо про реформу, відразу виникають думки про великий занепад, якого немає у Василіянському чині. Є певні аспекти життя, над якими потрібно більше працювати, та чи для цього потрібно вдаватися аж до реформи?

Після Вашого обрання Ви вже встигли побувати в Києві, де зустрічались із Главою УГКЦ Блаженнійшим Святославом і з папським нунцієм в Україні архиєпископом Вісвальдасом Кульбокасом. Ці зустрічі були більш формальними чи Ви щось для себе з них узяли?

Дуже багато для себе відкрив. По-перше, як сказав Блаженнійший, такими зустрічами ми показуємо, що живемо в співпричасті, що відкриті до діалогу, що становимо одну церкву й що хочемо разом працювати та служити Богові. Крім цього, владика Святослав запевнив мене, що завжди готовий відгукнутися на будь-які потреби й до нього можна телефонувати чи звертатись іншими способами не вагаючись. Також він сказав, що підтримуватиме всі наші добрі ініціативи, а також хоче допомогти нам загальноцерковними структурами. Ми вже навіть домовились про перші практичні кроки в цьому напрямку.

Так само й нунцій. Він дуже простий; чудово знає українську мову, що стало несподіванкою. Архиєпископ Вісвальдас Кульбокаснаголосив на терпеливості щодо тих ченців, які в чомусь провинились. Сказав, що треба давати їм шанс на навернення й покаяння, не бути до них надмірно ригористичними, суворими. Він теж цікавився нами, Василіянським чином в Україні, викликами, які перед нами стоять, кількістю ченців і покликаннями.

Отже, Ви відчули, що не самі.

Абсолютно. Для мене це була підтримка. Я відчув, що ми одна, нероздільна церква. Хочеться бачити, що наші здобутки— це досягнення всієї церкви, а в наших упадках отримувати підтримку.

Джерело: Духовна велич Львова

[1] Обле́чини — церковний обряд посвячення в ченці, під час якого кандидата одягають (облекають) у монаше вбрання.

[2] Крехів— село за 36км на північний захід від Львова, на околиці якого розташований монастир, де відбувають свою першу формацію (кандидатуру й новіціят) майбутні ченці-василіяни.

[3] «Лицарі Колумба» (англ.Knights of Columbus) — велика міжнародна організація, яка об’єднує чоловіків-католиків. Заснована 1882 року преподобним отцем Майклом Джозефом Мак-Ґівні в Нью-Гейвені (США). Названа на честь мореплавця Христофора Колумба. ВУкраїні «Лицарі Колумба» представлені як в УГКЦ, так і в РКЦ.

Джерело