Проповідь Преосвященного владики Тараса, виголошена в Квітну Неділю, 28 квітня 2024 року, під час Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Всечесні отці, дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Коли Ісус зі своїми учнями наблизився до Єрусалиму, велика кількість людей, які йшли поряд, вигукував: «Осанна Сину Давидовому! Благословен, хто йде в ім’я Господнє! Осанна на висоті!» Сповнилося слово пророка: «Скажіть дочці сіонській: Ось цар твій іде до тебе; лагідний і верхи на ослиці, на осляті, синові підяремної». І коли він увійшов у Єрусалим, заметушилося все місто, питаючи: «Хто це такий? Народ же казав: Це пророк, Ісус із Назарету в Галилеї».

У сьогоднішній події цілісність постаті Христа неможливо по-справжньому зрозуміти без страждань і смерті. Після всіх спроб людей зробити Ісуса вождем сповнення їх бажань, проголосити царем Ізраїля, настає момент, коли Ісус сам дозволяє прославити себе на очах натовпу. Лише тут, на порозі розп’яття, де не можна помилятися, він, що промовляв до народу авторитетом пророка, чудами потверджував свою владу прощати гріхи, а воскресінням Лазаря засвідчив, що є Володарем над життям і смертю, публічно визнає себе Месією і Царем.

Ісус свідомий своєї месіянської гідності. Але він не в’їжджає до Єрусалиму з пишністю та напоказ, а смиренно верхи на ослі. Цим він сповняє пророцтво про очікуваного Царя з роду Давида, який однак радикально відрізняється від царів «цього світу». Він не постає перед людиною з величезною силою, але сходить до неї у тиші і з лагідністю.

Христос смиренний тому, що приходить до людини. Якби наближався з блиском Божої сили, то напевно наповнював би її тривогою і жахом. Подібно, як це сталося на Синаї, де люди, вражені і налякані видовищем Божої слави, сказали Мойсеєві: «Ти говори до нас, і ми слухатимемо, а Бог нехай до нас не промовляє, а то повмираємо». Христос знає, що іншого шляху до людини не існує, і якщо хоче привести її до себе, то єдиним способом є прийти одягненим не в шати царя, але в шмаття смиренного слуги. Тільки таким чином він до неї приблизиться і врятує.

Та не лише смиренням характеризується вхід Ісуса до Єрусалиму. Він є лише прообразом майбутніх подій та тінню майбутнього упокорення. Шлях до спасіння людини веде Спасителя через найглибшу прірву людського приниження, на дно людської ганьби, і досягає апогею у стражданнях і смерті на хресті. Ісус дозволяв себе принижувати все більше, щоб так максимально ототожнитися з людиною. Він не опирався, не закликав легіони ангелів на свій захист. Міг, але хотів «бути з людиною», а не розчавити її величчю своєї влади. Не прийшов панувати як авторитарний цар, а бути слугою і стати жертвою її відкуплення.

Тому підходить до неї дуже делікатно. Спочатку на звичайному ослятку. Потім у вигляді хліба і вина на останній вечері. Потім, як зганьблений, збезчещений бичуванням, опльований, ніби людина останнього гатунку… А в кінці приходить як «тотальна нікчемність» на хресті. Хрест для євреїв був знаком прокляття, відчуження від Бога та ізраїльського народу. Христос став нікчемою, злочинцем… щоб наблизитися до останнього з людей на маргінесі. Тому не маємо підстав боятися Христа, навіть якби ми були найбільшими злочинцями…

Відтоді в чинності Христа нічого не змінилися. Він дотепер дозволяє нам принижувати себе, бути зверхніми та байдужими до його слова, і не вірити в його силу. Він смиренно і терпеливо мовчить, коли ми гордо обираємо інші пріоритети та цінності, ніж його власні. Він дозволяє себе ігнорувати, коли ми не допускаємо його в наші доми, у наші стосунки, і залишаємо його самотнього на вулиці, поза нашими містами. Подібно як тоді, коли його вивели за місто і розп’яли, виключивши з середовища Ізраїлю. А він все терпеливо зносить, не підвищує голосу, та знову приходить до нас не з легіонами ангелів, а «на осляті».

Маємо визнати, що в історії людства правління Ісуса без приниження, прокляття, страждань та хреста, майже не можливе. Тому що сильні світу цього, як і ті, що в історії Ізраїлю, однаково ставляться до справи Спасителя. І все ж він входить в історію придавлений хрестом і водночас запрошує на гостину, щоб дати себе як поживу. Тому Церква ніколи не відмовиться від участі на його хресній дорозі, бо інакше не зможе сповняти свою місію, зберегти свою ідентичність і бути свідком правди Ісуса.

В Євангелії Бог не обіцяє нам життя без страждань і смерті, ані не пояснює нам того гіркого факту, що люди дальше страждають, і передовсім праведні. Страждання Ісуса – це не пояснення, але відповідь, яка показує інший шлях. Ступивши на гірку дорогу людської долі, Ісус досяг свого піднесення, досяг Отця, і всім цим підготував дорогу для нас. Цей шлях не веде назовні, обабіч цих болючих реалій, але прямо через них. І не веде до якогось уявного кращого завтра, але веде до Бога Отця, до вічного спочинку в ньому, в його близькості. Страждання, хвороби, невдачі, смерть – це дійсності самі в собі не тільки злі, але й безглузді. Самі по собі вони нікуди не ведуть. Але, прийнявши у своє життя те, чого людині неможливо уникнути, і зробивши це дорогою до спасіння, Ісус надав всьому значення, і тим самим позбавив ці темні сторінки їх безглуздості.

Ісус відрізняється від нас тим, що доходить до крайнощів у любові до Бога, в єдності з Богом, і в любові до людей. Він вірний своїй місії до самої смерті. Але все це є лише прелюдією до кульмінації, якою є воскресіння. Але і по воскресінні Ісус залишив на своєму тілі рани, бо подовжує йти посеред нас та нести на собі людські страждання. Однак на даремно би він зійшов до нас, якби ми не зійшли до нього. З чого? З престолів самодостатності, самовпевненості та незалежності від Бога. Ісус є новим початком, і щасливі ті, що розділяють повноту його людяності: вони відчувають біль, страждання та смерть, але у вічності матимуть участь у Божій славі, бо за життя проявили себе правдивими людьми та Божими дітьми. Амінь.

Слава Ісусу Христу!

† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський

Джерело