Греко-Католицька Церква, яка діяла підпільно на території радянського союзу, була однією зі структур, що духовно й реально об’єднала в ті часи вірян між собою, а також згодом своїм виходом із підпілля спричинилася до незалежности України. Отець-василіянин Матей Гаврилів розповідає Tvoemisto.tv про те, як підпільні священники здійснювали богослужіння й переховувалися від влади та якими для Церкви стали перші роки незалежности.

Церква як притулок для вірних або як засіб для поневолення

Греко-Католицьку Церкву загнали в підпілля 1946 року. Священників, які не підписали православ’я і не перейшли до російської церкви, переслідували, арештовували, судили й запроторювали до в’язниць. Після смерти диктатора Сталіна вони почали повертатися з тюрем, та навіть після цього не могли правити богослужінь прилюдно, а лише в хатах тих людей, які залишилися вірними Церкві. За ними стежили служби безпеки, їх контролювали. Вони, згідно із законодавством, мусили працювати, переважно сторожами, кочегарами тощо.

Отець Матей Гаврилів, ієромонах Чину святого Василія Великого, пішов у підпілля вже будучи священником. Він тричі потрапляв до ізолятора тимчасового тримання через прилюдні відправи. Попри заборону, каже о. Матей, Церква залишалася єдиним притулком, де віруюча людина могла реалізувати себе в молитві і в надії, що завжди так не буде. Духовно піклувалися про підпільних греко-католиків підпільні священники-монахи – отці василіяни, редемптористи, студити, а також одружені священники, які не підписали православ’я.

«До людей, які просили про Службу Божу, ми приходили вночі й служили Літургію при завішаних вікнах і за замкненими дверима. Це все було таємно. Траплялися часом і кумедні випадки. Наприклад, якось я підготував у світлиці все для Служби Божої й пішов до другої кімнати сповідати. Тим часом діти бігали, бавилися – і з’їли приготовану просфору з частинками (літургійний хліб, який використовують для Євхаристії – ред.). Добре, що був запасний. На майбутнє вже знав, що треба спочатку сповідати людей, а потім правити проскомидію», – розповідає священник.

Радянська влада була в руках комуністів, тобто атеїстичної партії. Там вважали, що релігія дорівнює керуванню народом, тому її не мало існувати. Однак під час Другої світової війни Сталін побачив, що релігія може бути потрібною навіть в атеїстичній країні – як своєрідна влада над народом, зокрема віруючими громадянами. Саме тому він прийняв рішення обрати патріарха РПЦ, відкрити парафії і семінарії та звільнити в’язнів релігії. Тож російська православна церква слугувала і слугує своєрідним засобом поневолення людей, їхнього упокорювання у своїй же державі.

«У радянському союзі іншої церкви не могли стерпіти. Підпільні священники УГКЦ не займалися політикою, однак утверджували вірних у надії на визволення. Ми говорили про спасіння, яке здійснив Ісус Христос, про Пречисту Діву Марію – це були навіть не проповіді, а бесіди, які тривали з вечора до самого ранку», – каже отець Матей.

Місця праці для прикриття та найважчі часи

У часи підпілля отець Матей Гаврилів був змушений змінити декілька місць праці. Наприклад, спершу працював у профілактично-дезінфекційному відділі – очищував від тарганів і щурів їдальні та різні установи.

«Із тієї роботи мене звільнили, а в селі Рудники, де був прописаний у батьків, провели обшуки. Представники режиму тиснули на керівника, вимагали мене звільнити», – розповідає підпільний священник.

Найскладніші, продовжує він, часи настали при Андропові, який був шефом кґб, перед тим як стати генеральним секретарем кпрс. Той, маючи достатньо інформації, вирішив закручувати гайки, аби навести бодай якийсь лад у суспільстві, що котилося до краху. Греко-католики охарактеризували його як «нищителя престоликів». І справді, до помешкань підпільних священників приходили «андропівці» й наказували ліквідувати вівтарі, а деколи непрошені гості й самі це робили. Хоч деколи бувало й трохи інакше: наприклад, о. Івана Лопадчака, який жив неподалік церкви св. Юрія, знайомий міліціонер попереджав, що буде перевірка, і о. Іван перетворював престіл на звичайний стіл.

«У цей період, 1984 року, мене також викликали до уповноваженого в справах релігій Юрія Юліяновича Решетила. Однак розмовляв зі мною досить ще молодий каґебіст. Розмова була коротка. Він узяв аркуш паперу й намалював кольоровими ручками три кружечки у вигляді світлофора: червоний, жовтий і зелений. «Зелений, – сказав він, – це для вас шлях вільного розвитку, тобто співпраця з нами; жовтий – припинення будь-якої релігійної діяльности й письмова та публічна заява про це; червоний – це для вас дорога… за ґрати». Я, звичайно, вибрав червоний колір, і не тому, що він мені подобався, а тому, що це був шлях правильний. Через три дні мене звільнили з місця роботи ‘за власним бажанням’», – продовжує о. Матей.

Із часом отець Матей Гаврилів знайшов роботу на Львівському винзаводі, однак директор попередив його, що це буде тимчасово, бо завод можуть закрити під приводом боротьби із «зеленим змієм».

«Було літо, і я гарячково почав шукати роботу, бо термін із трьох місяців Андропов скоротив до одного. Директор винзаводу привів мене до бригади робітників, які працювали також тимчасово. Це були різного віку чоловіки, які дуже дружили із «зеленим змієм». Вони спочатку агітували мене випити, а потім, не маючи надії навернути, облишили, прозвавши мене «професором». Коли мали якусь суперечку, то йшли до мене, щоб вирішити, чия правда», – ділиться спогадами отець Матей.

Також отець Матей Гаврилів працював кочегаром, що, за його словами, було класичним заняттям для багатьох священників у підпіллі; згодом був санітаром у 5-му відділенні психлікарні на вулиці Кульпарківській у Львові, де пройшов короткий вишкіл щодо психології та психіатрії.

«Там я зустрівся з паном Йосипом Терелею, греко-католицьким дисидентом, якого туди посадили якраз у страсний тиждень. Ми з ним встигли поговорити, у коридорі він у мене сповідався», – додає о. Матей Гаврилів.

Тиск та арешти

Отець Матей пригадує, що до них, «підпільників» – порушників закону, органи застосовували вісім ступенів тиску.

1. «Внушеніє» – виклик до уповноваженого в справах релігій, де також обов’язково був представник кґб. Вони намовляли до співпраці. Це могло повторюватися кілька разів.

2. «Штраф» – впертого священника карали на 50 рублів, оголошували цей факт за місцем його роботи, а деколи писали в газеті сатиричні статті.

3. «Запуґіваніє» – повторний штраф і примусово-добровільне звільнення з місця праці, висміювання в газетах, напад невідомих осіб, побиття, пошук і конфіскація релігійних речей.

4. «Заключеніє» – до карцера (або в психлікарню) на 15 діб.

5. «Осужденіє (ув’язнення)» – арешт, слідство, суд і тюрма на один-два роки.

6. «Осужденіє (ув’язнення)» на 5 років.

7. «Осужденіє (ув’язнення)» на 8 років.

8. «Осужденіє (ув’язнення)» на 15 і більше років.

На особливо ревних і непоступливих противників режиму, що боролися за легалізацію Греко-Католицької Церкви, як-от отців Германа Будзинського, Романа Єсипа та інших, заводили справи, і священників садили в тюрму.

«Система не могла піти на те, щоб визнати нашу Церкву. Вони (священники – ред.) своєю діяльністю себе підставляли, їх попереджували, викликали в кґб і карали. Однак представники радянської влади знали, що не переконають тих священників. Так встановився своєрідний баланс співжиття між радянською системою і тими людьми, що не хотіли їй коритися», – пояснює о. Гаврилів.

Сам отець Матей Гаврилів дійшов до 4-го ступеня каґебістського тиску. 1988 року він потрапив на 15 діб до карцера в Івано-Франківську за те, що відправив богослужіння просто неба в селі Петранка Рожнятівського району. На другий чи третій день його ув’язнення прийшла представниця прокуратури із зошитом і ручкою. Вона через зачинені двері питала, як почувається засуджений та чи не має якихось скарг або ж прохань.

«Виявляється, як я довідався пізніше, Радіо Свобода вже говорило про мій арешт, і тому це якось вплинуло на ставлення до моєї особи з боку органів. Я їй відповів, що, як вільна людина, почуваюся добре, і заспівав два куплети з гімну «Ще не вмерла Україна» і «О спомагай нас, Діво Маріє». Потім я сказав, що маю дві скарги: по-перше, те, що начальник карцера Кащей (таке було його прізвище, він був, здається, татарин) – старший лейтенант. Я казав, що він завдяки своїй бездоганній поведінці й досконалому виконанню обов’язків давно заслуговує бути капітаном. Друге – хочу, щоб моя мама принесла мені в термосі чорної кави, бо коли я довго її не п’ю, то почуваюся зле. Вона й це записала і, попращавшись, відійшла», – згадує священник.

Наступного дня, за словами отця Матея Гавриліва, коли він вийшов у коридор, щоб зробити приписаний прохід, до нього підійшов усміхнений начальник карцера Кащей із шинеллю під пахвою і ще якимись лахами. Він заніс це все до камери, щоб священникові було м’якше спати, і сказав: «Знаєшь, атєц, пака лєґалізіруют тваю уніатскую церкаф, ти разоф пять будєшь сідєть».

«Я йому відповів: «Якщо в цьому карцері та під вашим керівництвом, то я завжди готовий». Ми обидва сміялися, немовби справжні друзі. До речі, Кащей помилився в підрахунках, бо вистачило три карцери. Через день прийшла мама й принесла мені чорної запашної кави, ще теплої. Мама розповіла, що термос брали до лабораторії і перевіряли, чи чогось там не підсипано. «Ми не хочемо саме тепер мати мучеників», – сказали їй. З цього було зрозуміло, що свобода нашої Церкви недалеко. Було очевидно, що не ми їх боїмося, а вони нас», – додає отець.

Перебудова як шанс боротися за свою свободу та нове життя

Ще задовго до перебудови, за часів Брежнєва, особливо відважний, як згадує отець Матей, єпископ Павло Василик не боявся і правив службу в закритих храмах чи при тих храмах. Також два підпільні священники – о. Каваців і о. Єсип – почали відправляти богослужіння відкрито, біля замкнених храмів, зокрема в с. Мужиловичі. Вони зуміли зібрати тисячі підписів греко-католиків за легалізацію УГКЦ, але надіслали відповідне проханння не до верховної ради ссср, а на з’їзд кпрс. Це, додає отець Матей Гаврилів, була їхня фатальна помилка. Їх заарештували й засудили на 8 років тюрми.

Із часом радянський союз під тиском США і західних держав Європи за урядування Горбачова почав змінюватися. Коли почалася перебудова, то греко-католики відчули, що це шанс, аби почати відкриту боротьбу за свою свободу, за право вільно молитися і за те майно, яке відібрала православна церква.

Уже в грудні 1990 року Горбачов поїхав до Ватикану, і вони з Папою Римським вирішили питання про легалізацію уніатської Церкви в Україні. Цей період (1989 – 1990 роки) отець Матей Гаврилів називає етапом піднесення Української Греко-Католицької Церкви, коли вже на рівні Ватикану вирішили, що треба Церкву узаконити, а її майно повернути.

«Також дуже допомогло відзначення тисячоліття хрещення Руси-України – у 1988 році. Усюди встановлювали ювілейні хрести, навіть у селах, де церкви були закриті. Ті хрести треба було освячувати, але православні священники боялися це робити, тому люди кликали священників із підпілля. Міліція вже нічого не робила, навіть не чіпала нас, як, наприклад, колись, коли траплятися сутички. Вони зрозуміли, що це зібрання людей не можна зупинити, а якщо це робити насильницьким способом, то буде знати весь світ», – зазначає священник.

Це все, на думку отця Гавриліва, додавало динаміки, проганяло в людей страх, і все поступово рухалося до розвалу совєцької імперії. Дисиденти вийшли на свободу, почали з’являтися політичні партії. Могутньою і переконливою подією став також великий, майже 200-тисячний похід УГКЦ у Львові у неділю 17 вересня 1989 року, який почався Літургією із приблизно 40-а священниками і зверненням до генсека Горбачова із закликом легалізувати Церкву. Однак, виходячи з підпілля, священники не мали досвіду відправ у самих церквах. Вони не знали, як поводитися в церкві. У підпіллі було просто: збиралися по хатах, завішували вікна простирадлами й молилися.

«Священники мали пройти вишкіл, і добре, що наша церква мала єпископів і священників за кордоном – у США, Бельгії, Австралії тощо. Наші брати й сестри фінансово нам дуже допомогли відроджуватися. Потім приїхали, зокрема, владика Борис Ґудзяк зі США, релігійний діяч Михайло Димид із Бельгії, заснували Львівську Богословську Академію (нині Український Католицький Університет). Завдяки матеріальній допомозі католиків з інших країн усе бурхливо відроджувалося», – згадує о. Матей.

Дуже бракувало душпастирів, тому охочих, за словами отця Матея, висвячували нашвидкуруч. Потрібні були парохи, які перебрали б на себе ті храми, що були закриті, чи ті, що їх покидали православні. Майже всі ті священники, хто навчався в Санкт-Петербурзі, також перейшли до Греко-Католицької Церкви зі своїми парафіями.

Потім у складі Делегації УГКЦ отець Матей Гаврилів був на Katolikentag у Берліні у травні 1990 року, пізніше – у Римі на зустрічі з папою Іваном Павлом ІІ, а далі мав трирічне навчання в Папському Східному Інституті.

«Так розпочалося інше наше життя – від переслідування до свободи. Дуже тішимося, що могли тоді послужили нашим людям. Церква й нині розвивається, процвітає й чернече життя, тому я можу бути тільки вдячний за те, що зміг долучитися до її розбудови», – завершує отець Матей Гаврилів.

Ольга Коваль

Джерело