Рік тому, 2 квітня 2023 року, виконуючи священний обов’язок захисту України від московських загарбників, у с. Іванівське під Бахмутом загинув мій брат Сергій, солдат 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Його похоронили 8 квітня в рідному селі Староміщина. На превеликий жаль, я не зміг бути на похороні, але приїхали мої духовні брати і сестри…

* * *

Ми з братом були різні – уже навіть тому, що в нас різні тати: він – Якимчук Сергій Вікторович, а я – Грім Олег Анатолійович; очевидно, що ми мали деякі спільні риси, успадковані від мами. Ми з братом не були аж надто близькі, бо нас рано почала розділяти фізична відстань. Коли Сергієві було 11 років, я пішов вчитися до Бучача, коли йому було 14 – я пішов на новіціят до Крехова. Потім я вчився у василіянській семінарії в Брюховичах, а він після закінчення школи вступив до Львівського залізничного технікуму й вивчився на електромеханіка залізничних колій. У 2008–2009 роках він служив у війську у Львові на Стрийській – у 80-ій десантній бригаді – тоді це був 80-й окремий аеромобільний полк. Я відвідував його кілька разів, раз – у госпіталі. Після демобілізації в жовтні 2009 року він приїхав до мене в Дземброню до нашого монастиря в горах; то були незабутні кілька днів, а з них два дні мандрівки абсолютно безлюдним Чорногірським хребтом – метою була Говерла, але до неї ми не дійшли, бо наступного ранку перед самим празником Покрови випав сніг.

Потім Сергій працював на колії в Підволочиську. Взимку 2014 року він разом із товаришами по роботі їздив на Майдан, а влітку його мобілізували до війська. Він і ще один воїн із с. Кам’янки, Іван Воробель, виїздили з Підволочиська потягом на Львів 3 серпня 2014-го, і я з ними тоді прощався. Служив у своїй рідній 80-ці – спочатку на Стрийській у Львові (мені вдалося тоді його кілька разів провідати), потім на полігоні в Яворові. Наприкінці серпня його підрозділ вирушив у зону АТО. Перші дні вересня 2014-го були, мабуть, найважчими за всі 14 місяців його перебування на сході. 5 вересня біля населеного пункту Весела Гора на Луганщині Сергій з побратимами потрапили у ворожу засідку. Смерть тоді була дуже близько біля нього. Два дні з ним не було телефонного зв’язку, і щойно на третій день зранку прислав мені SMS-ку, в якій написав, що почувається так, ніби наново народився на світ.

Тоді БТР, механіком-водієм якого він був, прошило наскрізь пострілом із РПГ. Загинуло відразу троє солдатів, а четвертий помер від ран наступного дня. Це був страшний день – тоді загинуло чи пропало безвісти близько 40 українських воїнів із 80-тки і батальйону «Айдар». Серед загиблих того дня також був Іван Воробель, котрий разом із Сергієм місяць перед тим виїздив до Львова на підготовку. Сергій не отримав жодної подряпини і вивіз інших хлопців з-під ворожого вогню. Потім була ТЕС у Щасті Луганської области, охороняти яку було доручено десантникам 80-ї бригади. Щастя було відносно спокійним – тоді я часто спілкувався з братом, телефонував йому з Риму. У випуску ТСН за 23 березня 2015 року показували, як десантники вправлялися в стрільбі на полігоні під Щастям, у сюжет потрапив також Сергій.

Згодом був Лисичанськ і військові навчання в Миколаєві, але то вже було не те – там, у Щасті, він переживав якесь справжнє вояцьке щастя, а потім йому вже було нудно. Восени 2015-го мій брат повернувся додому на своє місце праці – уже як ветеран АТО і кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня (нагороджений 27 червня 2015 р.). Двічі як резервіст Сергій брав участь у військових парадах на День Незалежности України в Києві на Хрещатику (про участь Сергія в параді 2017 р. був пост у Facebook під назвою «На війні щастить сміливим» на сторінці «Народна армія», автор Іван Ступак (27 серпня 2017 р.) – на жаль, цього поста вже неможливо знайти, але я його собі встиг скопіювати).

У грудні 2015-го Сергій приїхав до мене до Риму – трохи зробив сюрприз, бо я думав, що буде з тиждень, ну максимум 10 днів, а він вирішив побути місяць. Мене підтискала моя ліценціятська праця, і я не знав, чи зможу виділити йому достатньо часу. Але він з його мінімальним знанням англійської, не кажу вже про італійську, зумів за той місяць сам- один обійти стільки різних римських місць, у т. ч. музеїв і галерей, що мені й не снилося за всі мої три роки перебування в Римі. А ще мама просила, аби якось спонукати його до того, щоб він поговорив з кимось із отців, може, посповідався, бо місяці перебування в АТО лишили свій відбиток на його морально-психологічному стані. Зі мною про це він не сильно рвався спілкуватися, але з моїми співбратами ділився пережитим, а вони мені вже пізніше переказували фрагменти його розповідей, і я був з цього радий.

Потім Сергій заочно навчався в Харківському університеті залізничного транспорту, працював на своєму стабільному місці праці в Підволочиську, інколи приїздив до Львова на похоронні або поминальні моління за своїми побратимами з 80-ї бригади, бував у мене в Брюховичах. Буквально за два тижні перед 24 лютого 2022 року, ідучи до роботи, на ковзкій дорозі брат зламав ногу в стопі у двох місцях. Потрібне було хірургічне оперативне втручання, а в нього до повного щастя ще й виявили Covid-19, і операцію відклали на 10 днів. Операцію зробили, але тепер треба було довго проходити реабілітацію: спочатку з місяць із різними залізяками в нозі і в лежачому положенні, а потім розходжування й розмасажовування.

Після початку широкомасштабної війни мені (і не лише мені), мабуть, не раз спадало на думку, що, може, воно й на краще, що брат сидить вдома, а не пішов воювати (адже повістка прийшла йому відразу). Не знати, що і як він переживав усі ці місяці, але його неспокійний дух рвався до побратимів… 18 жовтня Сергій зібрався і поїхав до Львова до своєї частини. До 80-тки його взяли, але не в його 5-ту роту, а в ремонтроту. Був спочатку, здається, у Рівному, а потім поїхав на схід. З ним увесь час, наскільки було можливо, спілкувалася мама. Один-єдиний раз він признався мамі, де перебуває, коли від’їхав на кілька днів до Краматорська. Десь за два чи три місяці до загибелі Сергій все-таки приєднався до своєї роти, яка була на самому «нулі». Офіційно він був водієм БТР-а, але відомо, що допомагав в евакуації поранених і загиблих бійців. У цей останній день життя мій брат був зверху на БТР-і, всередині був водій, медсестра і, мабуть, ще хтось із бійців. Чи вони поверталися із завдання, чи їхали на завдання, цього я не знаю, але почався обстріл (якщо обстріли там взагалі коли-небудь вщухали), і Сергій загинув…

Насправді я мав багато що йому сказати, багато про що спитати, багато за що перепросити, подякувати… але вже не в цьому житті… Спочивай у мирі, Брате! Вічна Тобі пам’ять!

Отець Єронім Грім, ЧСВВ

Джерело