Проповідь владики Тараса у Світлий понеділок 6 травня 2024 року, виголошена під час Архиєрейської Божественної Літургії в прокатедральному храмі святого Миколая в м. Перемишляни.

Христос воскрес! Всечесний отче, дорогі брати і сестри!

Рано-вранці, першого дня тижня, мироносиці спішили з пахощами до гробу, щоб напослідок вшанувати мертве тіло Учителя. Їх серця переповняв смуток та тривога: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» Схожі обставини є ніби проекцією подій з історії спасіння. Нераз здається, що все розбивалося об якийсь «камінь»: краса творіння об драми гріха; визволення з рабства Єгипту об невірність Завіту. Обіцянки пророків об злочинну байдужість народу. Так само і в історії Церкви, і в житті кожного з нас. Здається, що зроблені кроки ніколи не приведуть до мети, і закрадається думка, що розчарована надія є темним законом життя. Однак подорож мироносиць не була даремною і не закінчилася перед гробовим каменем: зненацька все змінило одне запитання: «Чому шукаєте живого між мертвими?»

Великдень – це свято відкочування каміння. Бог усуває найтяжчі валуни, з якими стикаються наша надія та наші прагнення: смерть, гріхи, страх і минущість усього. Історія людства не закінчується перед гробом, бо сьогодні Божий посланець зрушив найбільший гробовий камінь і явив світу законодавця вічного життя – Воскреслого Ісуса. І хто вірує в нього, не осоромиться. Він сам став наріжним каменем історії спасіння. Ніколи і ніде не існувало більше пустого гробу, як той, до якого смерть запроторила Володаря життя. І ніхто та ніколи не спустошив гроби настільки, що і сама смерть втратилася у повноті життя. І хоча ми схильні судити про все згідно досвіду з наших невдача, воскресіння є маніфестація влади та слави того Розп’ятого і вічно Живого, який усуває важке каміння, котре придавлює віру та надію у наших серцях.

Нас часто пригнічує камінь недовіри. Коли здається, що все йде не так і найгірше ніколи не закінчується, нас опановує переконання, що смерть сильніша за життя, і ми стаємо носіями згубного, цинічного та фатального відчаю. Камінь за каменем ми будуємо пам’ятник невдоволення, могилу надії. Ми скаржимося на своє життя, і цим робимо його залежним від нарікань та духовно хворим. Стаємо заручниками загробного нігілізму: все веде туди і не має шансу вибратися звідти живим. Тому й звучить їдке запитання Великодня: «чому ви шукаєте живого між мертвими? Господь не перебуває у забутті. Він воскрес із мертвих, і не шукаймо його там, де ніколи не знайдемо. Він є Богом не мертвих, а живих. Не ховаймо надію!

Іншим каменем, який запечатує серце, є гріх. Гріх спокушає обіцянками легких і здійсненних пропозицій, процвітанням і успіхом, але потім залишається лиш самотність і смерть. Глупотою є сполягатися у житті на те, що приречене померти, шукати сенсу життя в швидкоплинності. Гріх своєю суттю є фіаско, який мов камінь на вході у серце блокує божественне світло, яке Божою благодаттю живить нашу відвагу жити для вічності.

У бутті без Бога скрита вся суть того, що є смертю! Ісус є фахівцем у тому, щоб оживити нашу смерть, наші плачі перемінити у радість, і в супереч нашій невірності, його любов залишається незмінною. Бог пропонує нам бачити життя так, як він, бо завжди бачить у кожному з нас неймовірну красу. Він бачить дітей, які падають під тягарем гріха, але не полишає спроб їх підвести, та втішити їх розчарування. Навіть на їх смерті він поставив печать воскресіння. Смерть і воскресіння – це одна подія для Ісуса, а тому і для людини. Так Воскреслий касує наш страх. Він любить це наше життя до такої міри, що прожив його повністю, з його стражданнями, покинутістю, смертю, і зійшов аж до аду, щоб вийти переможцем і сказати нам: «Ви не самотні, я з вами по всі дні аж до кінця віку!»

«Чому ви шукаєте живого між мертвими»? Жінки слухають ангелів, які кажуть: «Згадайте, як він сказав вам ще в Галілеї». Придавлені тягарем трагедії Голгофи вони забули про надію, яку засіяли слова Ісуса в Галілеї. Їх спогади про Ісуса зупинилися перед входом до гробу. Але слова ангелів кличуть їх віру оживити пам’ять про початок подорожі з Ісусом. Нам теж важливо відновити у Великодньому таїнстві причину нашої надії, інакше наша віра буде музейною, а не пасхальною. Ісус не є постаттю з минулого, і не дає себе впізнати в підручниках історії. Він живий, перебуває у сьогоденні яке спрямовує у майбутнє, він є вічним «сьогодні» Бога. Тому вступає до нашого життя, щоб подолати в ньому темряву, зухвалість та гріхи, щоб торкнувся наших сердець життєдайною новизною свого слова.

Новизна нас часто лякає. Як новизна, яку Бог нам приносить, так і новизна, яку Бог від нас вимагає. Ми боїмося Божих сюрпризів. Але він продовжує нас дивувати! Все змінюється не тільки у житті мироносиць, але і в нашому житті, і в історії людства. Божа новизна постає перед нашими очима: перемога над злом, над гріхом, над смертю, над усім, що перешкоджає життю і позбавляє його обличчя людяності. Вкінці він «витре кожну сльозу з наших очей, і не буде вже ні смерті, ні смутку, ні плачу, ні болю, бо старий світ минув».

Таким є остаточне послання воскресіння: наприкінці часів Бог поведе свободу, справедливість та любов до перемоги. Наше невгамовне бажання вічного життя не загине в небутті, але збережеться в Божій нескінченності. Та лише тоді, коли людина серйозно прийме свою скінченність і смертність, у просторі її віри з’явиться Бог як Творець і вічна Любов, котра хоче і здатна «це тлінне одягнутися в нетління, і це смертне одягнутися в безсмертя». Тоді збудеться написане слово: «Смерть поглинута перемогою… Господа нашого Ісуса Христа»…а ми вкінці успадкуємо приготовану ним для нас «нове небо і нову землю». Амінь.

 

Джерело